Ці книжки були маніфестом свого покоління, але не витримали перевірки часом. Літературний критик BBC Culture пояснює, чому “Ловець у житі” Селінджера, “Старий і море” Гемінгвея та кілька інших романів лише за півстоліття після свого виходу втратили свою актуальність.
Що саме визначає культовий роман? Його риси зазвичай суб’єктивні та невловимі, він нерідко розрахований на вузьку аудиторію читачів. А втім, ми завжди безпомилково впізнаємо його.
Такими є готичні романи Мервіна Піка або “Кривава кімната” Анджели Картер, ода фемінізму – “Золотий щоденник” Доріс Лессінг або незрівнянна пародія на психоаналіз – “Дайсмен” Люка Райнхарта.
Безперечно одне, літературна класика завжди збурює пристрасну відданість серед своїх шанувальників, які нерідко сплітають власні міфи навколо улюбленого тексту.
Культові твори, однак, мають і ще одну особливість. На відміну від наведених вище прикладів, часом вони втрачають свою колишню чарівність.
Вони просто виходять із моди як гігантські підплічники, велюрові спортивні костюми та черевики на платформі.
І їхня долі розповідає дещо не стільки про те, чому вони втратили свою культовість, а скільки про те, як саме вони були створені.
“Ловець у житі” Дж. Д. Селінджер, 1951
Бідолашний Холден Колфілд. Загрузнувши в душевних стражданнях і самокопанні на півстоліття, він більше не цікавить сучасних підлітків.
Адже неприємності багатого білого хлопчика – ніщо в порівнянні із загрозою екологічної катастрофи та іншими глобальними проблемами, якими переймаються його однолітки у XXI столітті.
Крім того, у добу геотегів та надмірної батьківської опіки, не кажучи вже про пильну увагу до психічного стану молодих людей, якось складно повірити в історію про те, як депресивний підліток утік зі школи і протягом двох днів вештався вулицями Нью-Йорка.
“Атлант розправив плечі” Айн Ренд, 1957 рік
Ренд дала світу філософію об’єктивізму, яка ідеалізує вільні капіталістичні відносини і прагнення до реалізації власних інтересів.
Її останній роман – це антиутопія на 1200 сторінок про те, як нав’язування урядом абсурдних правил і норм знищує талановитих творців-одинаків, атлантів, на плечах яких лише й тримається цей світ.
Хоча “Атлант” і досі популярний у лібертаріанців та політичних консерваторів, той факт, що серед його шанувальників – безліч прихильників президента Трампа, відштовхує молоде покоління читачів.
“Пляж” Алекс Гарленд, 1996
Щоби зрозуміти шалену популярність “Пляжу”, треба опинитися у 1990-тих, де правили рейв і галюциногенні наркотики.
Історія Річарда, який вирушає на пошуки ідеального світу, озброєний амфетаміном та іншими речовинами, що змінюють свідомість, мало кого здивує сьогодні.
Кому потрібна справжня незаймана краса, коли існує безліч фотофільтрів? Інше питання – що робити з намальованою від руки мапою?
“Залізний Джон” Роберт Блай, 1990
Роман став маніфестом чоловічого руху, який намагався відновити справжню маскулінність та втрачену у сучасному суспільстві чоловічу ідентичність.
Заснований на германському епосі, “Залізний Джон” надихнув ціле покоління чоловіків середнього віку на плетіння вінків і танці з оголеним торсом у лісі.
Втім, як і багато книжок у цьому списку, роман не витримав перевірки часом.
Абсолютна відсутність самоіронії та нестримне хизування гетеросексуальною орієнтацією та білим походженням моментально відсилає твір на звалище, як історії, так і літератури.
А ці безкінечні фалоцентричні метафори, яких автору ніяк не вдається уникнути… Маскулінність, можливо, і потребує переосмислення, але повернення до печерних часів навряд є адекватною відповіддю на це.
“Сторонній” Колін Вілсон, 1956 рік
Цей роман свого часу став настільною книжкою сердитих молодих людей – руху британських письменників у 1950-ті.
Твір 24-річного письменника, який не мав ані формальної освіти, ані дому (був безхатченком і спав просто неба в лондонському Хемпстед-Хіт) миттєво здобув захоплені відгуки.
Лише два роки по тому, другий роман Вілсона критики так жорстко розгромили, що й “Стороннього” теж затаврували геть нікчемним твором.
Це не завадило Вілсону написати після цього ще понад сотню романів, порівнюючи себе з Ніцше і звинувачуючи Шекспіра у “жіночій прозі”. І ні, це не було компліментом.
“Старий і море” Ернест Гемінгвей, 1952 рік
Визнана геніальною, повість Хемінгуея оповідає про старого рибалку-невдаху, який наодинці вирушає в море і протягом трьох днів бореться з гігантською рибиною.
Оповідання не може похвалитися закрученим сюжетом або складними характерами героїв, притаманних кращим творам Гемінгвея.
Охрещений притчею, “Старий і море” рясніє перлами на кшталт “справжній чоловік не відчуває болю”.
Існують альтернативні прочитання цього тексту.
Але доки особистість “Папи” (прізвисько Гемінгвея) зводитиметься виключно до мачо і скандаліста, ця ода невдалій мужності, вочевидь, лунатиме непереконливо.
“У дорозі” Джек Керуак, 1957 рік
В основу роману, який Керуак написав всього за три тижні, лягла його подорож із Нью-Йорка до Мексики разом із “головним” бітником Америки Нілом Кессіді.
Проте твір, який став Біблією покоління бітників, вдалося видати лише через шість років, а вже за півстоліття він перетворився на докучливий маніфест мачизму.
Керуак завзято кепкує з геїв і демонструє не набагато терпиміше ставлення до жінок і чорношкірих.
Так хто ж він насправді – невихований егоїст чи натхненний пророк? Судити вже й немає кому, бо судді давно змінили бітників на хіпстерів.
“Правила” Еллен Фейн і Шеррі Шнайдер, 1995
У чоловіків є “Гра” (документальна книжка журналіста Ніла Штрауса про ком’юніті пікаперів), а у жінок – “Правила”.
“Правила. Як вийти заміж за чоловіка мрії” – маніпулятивний та надзвичайно сексистський підручник про те, як завоювати чоловіка. Він містить безглузді поради на кшталт “не говори”, “не завивай волосся”, “навіть не думай дзвонити першою”.
2013 року “Правила” перевидали з урахуванням ери інтернет-знайомств та секстингу, але рекомендації так і залишилися вікторіанськими.
“Джонатан Лівінгстон, мартин” Річард Бах, 1970 рік
Так, Джонатан Лівінгстон – це й справді мартин, але мартин із прагненнями, мартин-нонконформіст, що мріє піднятися над зграєю і полетіти в небо.
Як власне і сам роман, який одразу потрапив до лав бестселерів.
Його солодкуватий ідеалізм, однак, не стає більш стравним навіть від факту, що колишній директор ФБР часів Річарда Ніксона Л. Патрік Грей змусив весь свій персонал прочитати цей роман.
Не допомогла йому й екранізація 1973 року, навіть із саундтреком Ніла Даймонда.
Кінокритик Роджер Еберт назвав фільм “найбільшою псевдокультурною підробкою року”.
“Маленька червона книжка” Мао Цзедун, 1964 рік
За часів культурної революції в Китаї кожен мусив прочитати і носити в кишені маленький томик афоризмів Цзедуна.
Саме тому за кількістю надрукованих примірників “Червону книжку” випереджає лише Біблія.
Пізніше книжка Великого кормчого стала невіддільним атрибутом руху хіпі, але за останні десятиліття її репутація сильно зіпсувалася.
Мабуть, не дивно, адже руці її автора також належать катування, масові вбивства та голодомор – зворотний бік Великого стрибка.
“Нескінченний жарт” Девід Фостер Воллес, 1996
Ця історія про наркозалежного, який, переживаючи величезну особисту травму, став на шлях виправлення, є сумним прикладом того, як письменники стають заручниками власного культу.
З моменту самогубства Воллеса в 2010 році фанати письменника в прямому сенсі канонізували його.
Безумовне поклоніння поширилося й на його твори, зокрема й “Нескінченний жарт” – величезну книгу, якою можна вбити.
Тим важче слухати розповіді про зневажливе і жорстоке ставлення письменника до жінок.
Мабуть, для деяких молодих людей романи Воллеса й зберегли свою крутість. Для переважної ж більшості читачок це чтиво відганяє старими підштанками.
