Володимир Філенко: Парламентаризм — наша ментальність

3

Відомий громадський і політичний діяч, колишній депутат та “польовий командир” Майдану зразка 2004 року Володимир Філенко в інтерв’ю Голос-Інфо розповів про особливості партійного будівництва по-українськи, недоцільність дострокових виборів до Верховної Ради та переваги суто парламентської форми правління

Не можу не розпочати розмову з теми, яка наразі по зрозумілим причинам активізувалася – безвізу. Безвіз, це звісно добре, але чи не видається вам дещо постановочною реакція наших політиків, які й так могли їздити до європейських країн без жодних проблем, а тепер Бог знає скільки будуть розігрувати цю карту, прикриваючи нею будь-які провали безвізовим успіхом?

Я хочу частково з вами погодитися, оскільки радість з цього приводу справді дещо перебільшена. Вважаю, що це питання має більш політичне значення аніж практичне. Політики будуть піаритися на цій темі більш ніж потрібно, і це також правда.

Але важливо інше. На мій погляд, ключовий сенс теми європейського вектору полягає у тому, що саме за це стояв Майдан, полягла Небесна Сотня — кращі наші сини. З огляду на те, що європейський шлях України видається вже незворотнім, це є свідченням того, що їхні життя були віддані недаремно.

Ви згадали Революцію гідності та цінності, які відстоювали її учасники. А чому так стрімко, на ваш погляд, девальвували в очах суспільства так звані партії Євромайдану, той же “Народний фронт” наприклад?

Це скоріше не виключення, а правило. В історії новітньої України ми багато разів були свідками персональних та колективно-партійних, як злетів, так і падінь. Що ж стосується конкретно “Народного фронту”, то варто зазначити, що на лідера НФ Яценюка, який очолив уряд після Майдану та його команду припали не найлегші часи і не найлегші випробування.

Чи бачите ви взагалі майбутнє у цієї політичної сили?

У самої цієї політичної сили великого майбутнього я не бачу, а у багатьох людей, які її представляють, політичні перспективи є. Насправді команда в “Народному фронті” була зібрана не найгірша. Там присутні досить потужні особистості і дай нам Бог здоров’я та благополучного життя і ми ще станемо свідками того, як багато з тих, хто є в “Народному фронті”, продовжать політичну діяльність в інтересах держави.

Погодьтеся, ми не один раз спостерігали за тим, як політичні проекти гинули, а люди, які були залучені до участі в тих проектах продовжували активне політичне життя. Чому ж, запитується, так не може статися і цього разу?

Так, спостерігали. Найбільш яскравий приклад – “Наша Україна”. До речі, в одному з інтерв’ю ви сказали, що шкодуєте, що підтримали Віктора Ющенка під час “помаранчевого” Майдану. А якщо сьогодні відмотати плівку назад, ви вчинили б інакше? Іншими словами, чи була тоді альтернатива?

Тут є нюанси. Давайте, розберемося. Я хотів сказати про те, що був розчарований Ющенком і його діями після Майдану. Але на той час альтернативи Ющенкові справді не було. Інша річ, що він виявився надто слабким для такої високої посади.

В чому конкретно проявлялася ця слабкість?

Я думаю, що однозначної відповіді тут бути не може. Він як президент був високий думкою, але слабким у діях. Все розпочалося з формування команди, оточення себе “любими друзями”, пошуком комфорту… Також була очевидна його нездатність багато і віддано працювати, брак безсеребряності. Останнє про що я сказав, з моєї точки зору — це ключове, що заважало Ющенку, вбивало ідею Майдану та плювало в душу мільйонам, які стали за нього і за Україну.

Але в принципі, моя ключова думка полягає в наступному: так, є величезне розчарування Ющенком, але я жодної миті не шкодую, що я готував той Майдан і був на ньому.

З Ющенком зрозуміло. А чи були, на ваш погляд, допущені певні фатальні помилки Кучмою чи Кравчуком, які могли б кардинально змінити хід новітньої історії нашої держави?

Здогадуюся, на що ви натякаєте, але хай там як, історія не має умовного способу. Очевидно, що у кожного з них були свої успіхи і поразки, переваги та недоліки. В даному разі я б задумався не стільки над роллю тієї чи іншої персони, скільки над значенням та необхідністю наявності в Україні інституту президента.

На початку 90-х я був серед тих, хто підтримував ідею інституту президента. Ми розуміли, що відрив від Росії буде непростим і нам потрібен гетьман з булавою в руках. Такий гетьман був необхідний для збереження земель, відбиття загроз, прийняття надзвичайно швидких персональних рішень. Але практика показала, що всі ключові рішення в кризові моменти приймав український парламент. Згадаймо, це було в 1991, 1996, 2004, 2013-2014 роках.

Тобто очевидно, що тема парламентаризму і парламенту як народовладдя в хорошому сенсі цього слова більш притаманна українській історії і українській ментальності.

Інакше кажучи, попри все, безлад у Верховній Раді — краще з двох управлінських зол?

Ви розумієте, у кожній Верховній Раді завжди знаходилася сотня-півтори адекватних порядних людей. В чинному парламенті, на жаль, таких людей набагато менше. Але тим не менше, певний елемент толерантності і хоча б частину здорового глузду краще відображає, попри все саме парламент.

Гаразд, а чи спроможне сьогодні наше суспільство, яке, попри постійні мантри уряду про “покращення” ледь зводить кінці з кінцями, постійно контролювати депутатів і при потребі тиснути, тиснути і ще раз тиснути на них?

На жаль, кардинальних змін в суспільстві я не бачу. Можливо, певний суспільний досвід проявлявся в критичні моменти на тих же Майданах… Такі собі ситуативні спалахи активності.

Чому так відбувається? Я думаю, що однією з причин того, що мільйони активних людей, яким небайдужа доля України, працюють і живуть за кордоном. Вони заробляють гроші для своїх родин, але не можуть приймати безпосередню щоденну участь у тому, що ми називаємо розбудовою держави.

Ви стверджуєте, що українцям історично і ментально більш близькою є парламентська форма правління. Можливо, в цьому є сенс, хоча критики такої моделі називають її не інакше як формою колективної безвідповідальності. І часто небезпідставно. Наприклад, представники усіх провідних політичних сил били себе в груди, обіцяючи зміну виборчої системи. І що…?

В цьому насправді немає нічого дивного і нового. Ми це проходили не один раз, коли обіцянки, які лунають під час виборів, забуваються на наступний день після оприлюднення їх результатів.

Я знаходжуся поза парламентом і не маю бажання туди повертатися. Міг би, звісно, виступати проти цього складу ВР, розхитувати ситуацію, прийти і розігнати їх звідти, але я цього не робитиму. Річ у тім, що дострокові вибори нічого не змінять і не дадуть нам кращу картину . Аналіз соціології, військово-політичної і соціально-економічної ситуації показує, що парламент в майбутньому може бути ще більш подрібненим ніж зараз. А це означає складність формування коаліції, постійні торги за конкретні законопроекти, скупку депутатів оптом і вроздріб олігархами. Одним словом, я не бачу, що нові вибори принципово і якісно змінять Верховну Раду. Швидше буде навпаки, попри всю критику чинної ВРУ.

Скупка депутатів оптом і вроздріб — один з проявів нашої хронічної — корупційної хвороби. Не так вже й давно з’явилися нові анти корупційні органи. Гадаєте, крига врешті-решт скресне?

Я збився з рахунку, скільки у нас є органів по боротьбі з корупцією, тому запропонував створити орган по боротьбі з корупцією в органах які борються з корупцією. А якщо без жартів, то якщо президент, прем’єр, уряд, депутати та крупні чиновники не покажуть особистий приклад, нічого з цим не буде. Корупція своїми метастазами настільки пронизала все суспільство знизу доверху, що її можна бороти лише якимись надзвичайними прикладами. Бажано зверху.

Вам також може сподобатися
Комментарі
Loading...
bigmir)net TOP 100