Герой України Ірина Довгань: розповідь про патріотизм, пропаганду та щастя. Частина 1 | ГОЛОС - ІНФО

Герой України Ірина Довгань: розповідь про патріотизм, пропаганду та щастя. Частина 1

в Актуально, В країні, Важливо, Доля, Інтерв'ю, Історії, На війні, Публікації, Свято

Чотири роки тому в ці дні ми ще не знали, як її звуть. Достатньо було пронизливого фото, яке облетіло всі ЗМІ та соцмережі. Сьогодні ж Ірина Довгань – людина популярна і шанована. За цей час багато людей, злетівши на вершині народної любові, дуже швидко показували, що зі справжнім героїзмом не мають нічого спільного. А Ірина Довгань продовжує викликати повагу і схиляння. Хоча секрету тут нема: просто вона справді така. Вона дуже дорого заплатила за свою проукраїнську позицію, тому її слова мають реальну вагу. І їй є що розповісти.

«Донбас – це такий специфічний регіон, який ніколи не був вільним»

Ясинувата – невеличке місто поблизу Донецька. Я там народилась у сім’ї інженера та бібліотекарки. Звичайно, велику частину свого дитинства я провела у книгосховищі у мами. Прочитала величезну кількість книжок – хаотично, не запам’ятовуючи авторів, але, мабуть, це наклало відбиток на все моє життя. З усіх прочитаних книг я винесла головне: усі люди в усі часи прагнули свободи. Це звучить пафосно, але прочитані книги зробили мене, просто жінку, десь у душі борцем за свободу.

Донбас – це такий специфічний регіон, який ніколи не був вільним. Від звичок, від стандартів, від якихось нав’язаних стереотипів, від тяги до багатства, багато від чого… Я також підпала під це все якоюсь мірою. Виріши у бідній родині, я прагнула матеріального добробуту і всі сили скерували на те, щоб досягнути цього. Закінчивши університет, я непогано знала німецьку мову. Змогла вирватися до ще радянської військової частини у Німеччину. Мріяла про якісь заробітки (була величезна різниця у валюті), однак великих заробітків не вийшло, але це відкрило мені нові обрії, дало нові знайомства. 30 років тому пропаганда достатньо сильна була в моїй голові, і німці спочатку видавалися якимись фашистами. Я просто не можу передати вам того страху, коли баварські німці вивозили нас із військової частини на заробітки до Баварії. Тоді не було ні телефонів, ні соцмереж, і я розуміла, що якщо зараз вони виявляться фашистами і нас, радянських людей, просто вивезуть, то ми зникнемо у нікуди. Зараз це звучить нісенітно… Усе склалося зовсім інакше – там були цілком адекватні люди. Я розповідала про Чорнобиль, який 2 роки як відбувся у моїй країні, мені це дуже боліло. Мої розповіді про дітей, уражених радіацією, сподвигли цих німців запропонувати возити дітей чорнобильців до Німеччини на оздоровлення. Я 8 років організовувала поїздки цих дітей чорнобильців, їздила перекладачем та керівником – цілком безкоштовно, все це оплачували німці.

Я отримала можливість їздити на заробітки, просто садівницею – ким могла українка працювати у Німеччині? Проте це дало мені якийсь старт. Я планомірно здійснювала свою мрію вирватися зі злиднів. Це були буремні 90-ті, коли багато людей або змирилися, або все-таки боролись і до чогось прагнули. Я не була стандартною жителькою донбаського регіону, у мене був достатньо широкий кругозір: я багато проїхала через Західну Україну по дорозі до Німеччини, була знайома з багатьма людьми, бачила, як розвивалася Польща, піднімаючись зі злидарства, як усі східноєвропейські країни проходили тотальні конвульсії у цьому періоді можливості вирватися зі страшного совка… І зараз я налаштована дуже позитивно, і як не всі мої знайомі, я бачу величезні зсуви у нашій країні і бачу, що ми дуже швидким темпом (набагато швидше, ніж Польща 25 років тому) рухаємося в хорошу сторону. Можливо, це тому, що Україна сама по собі багатша країна. І патріотизм мій ґрунтувався на власному досвіді. Я бачила мешканців Польщі, Чехії, Словаччини, Німеччини – і завжди пишалася своєю країною. Не Донбасом, а загалом Україною. Мені завжди здавалося, що у нас красивіша природа, розумніші люди, красивіші жінки. І коли все це почало коїтися…

«Мені завжди здавалося неможливим, що таку багату, красиву країна очолює абсолютно неосвічений дебіл»

Я завжди була жахливою противницею Януковича. Мене просто нудило від обмеженості і тупості цієї людини. Не заглиблюючись ні в які політичні речі, мені завжди здавалося неможливим, що таку багату, красиву країна очолює абсолютно неосвічений дебіл – вибачте, негарно так казати, але це те, що я завжди відчувала. І коли стався Майдан, я так і не приїхала, хоча завжди збиралася. Мій розсудливий чоловік говорив мені: “У нас там нема нікого знайомого, де ти будеш жити, митися? І яку користь ти у свої 53 принесеш там киянам на Майдані? Ти просто будеш плутатися під ногами. Сиди вдома, краще ми грошима допоможемо”. І ми раціонально підійшли до цього питання. Але ейфорія від того, що кохана країна хоче вирватись – і вирвалась – із цього замкненого кола, безумовно, у нас була. Коли ми намагалися це донести оточуючим, то люди навколо нас дуже мало це розуміли. Звісно, всі наші друзі дивилися на те, що відбувається, практично так само, як і ми. Але ми дедалі більше бачили, як стрімко божеволіє суспільство навколо нас. Люди, котрі просто ходили по вулицях – ми десь перетиналися, допомагали, нехай і не дуже близько… У них з’явилися ненависть в очах, зовсім інші плани та сподівання. Я намагалася підійти до всього інтелігентно, по-жіночому. Я наводила жінкам приклад: якщо ти товаришуєш із сусідкою і ви обговорюєте твого непутящого чоловіка-алкоголіка, то вона буде тебе підтримувати, буде говорити тобі правильні фрази, може, навіть колись наллє чарочку, і ти з нею вип’єш. Але якщо ти візьмеш речі і зовсім підеш від свого коханого чоловіка до своєї сусідки, то її доброзичливості до тебе вистачить максимум на добу, а потім вона скаже: іди звідси, навіщо ти мені здалася, чому я повинна тебе годувати і чому я взагалі маю ділити на тебе свій простір? Мені здавалося, що так можна переконати людей… Скажу чесно, мало кого вдалося переконати. Якщо у людини уже було сформоване правильне бачення світу, то вона і залишилася на своїх позиціях, але люди різні… Адже людське суспільство неймовірно різноманітне. У всіх свої підходи до життя. Російські політтехнологи прекрасно розуміли, чим дихає Донбас, і почали тиснути на найважливіші зони. На Донбасі завжди гроші займали дуже високий місце, і люди говорили мені: а навіщо нам ця нужденна Україна, ми будемо отримувати у 4 рази більшу пенсію! Неможливо було переконати людей, що просто так нічого нізвідки не береться. Зараз вони це все відчувають на собі. Злорадіти погано, але взагалі-то становище в моїй Ясинуватій украй важке. Люди розчаровані, вони проклинають усе і всіх, але кожен платить за свій вибір. Як я заплатила за свій вибір, так і вони платять за свій.

«Я пішла через поле до вкопаного танка з українським прапором, мене зупинили пострілом у повітря»

У місті з’явилися якісь дивні люди, зовсім відмінні, у якомусь дивному одязі, я вже розуміла, що це військові або воюючі. Вони зайняли лінійний відділ міліції, будівельну базу одного бізнесмена… Тоді це було страшно, але здавалося, що не безнадійно. А потім поступово у мене почало з’являтися розуміння, що це все стає дедалі більш безповоротним. 99 % моїх друзів просто взяли найдорожче, дітей, документи і виїхали з цієї напруженої обстановки з уже чужими військовими. Місто збезлюдніло, і я зрозуміла, що треба щось робити.

Це був кінець червня 2014 року. Я поїхала своєю автівкою у бік Слов’янська налагоджувати контакт. Проїхала Бахмутівку, щоб потрапити знову на трасу за підірваним мостом у Розівці… Я пішла через поле до вкопаного танка з українським прапором (тепер я знаю, що там була 34 бригада), мене зупинили пострілом у повітря. Я зупинилася посеред цього поля, від танка вийшов військовий мені назустріч. Це був Олександр Змеул, який зараз уже замкомбата, тоді ж він виглядав молодшим за мого старшого сина, у шортах і гумових шльопанцях, проте дуже серйозний. Я сказала йому, що ми хочемо привозити їм їжу. Він не йшов на якийсь швидкий, легкий контакт, він дуже серйозно вивчав, чим ми дихаємо… Пізніше, у 2016 чи 2017 році, він мені розповів, що коли ми вперше привезли борщ та млинці, бійці дуже довго думали, чи можуть вони взагалі це покуштувати: ми приїхали з уже окупованої території, незрозуміло хто, і прецеденти такі вже були… Потім хтось зі сміливих покуштував, і вони їли, тому що на той момент вони були реально голодні, голі і босі.

Побачивши все це, відчувши, доторкнувшись до цього всього, я почала писати в соцмережах, кому могла… Знайшла волонтерку Ричкову і відправила їй гроші, вона мені надіслала «дубок» оцей пластмасовий.

«Мене вдарили і сказали: “Заткнись, кажется, тебе, сука, повезло”».

Тоді здавалося, що це все взагалі просто. Я припускалася помилок… Люди, яким я довіряла, знали про мою діяльність. Я скупляла по маленькому місту медикаменти, хоча аптеки вже не постачалися. Звичайно, люди бачили, що я купувала десь 8 останніх упаковок антибіотиків, десь 10 останніх упаковок, і якісь розмови точилися…

23 серпня співробітник нашої фірми, виконроб мого чоловіка, намагався виїхати, але його зупинили на блокпосту і сильно побили. Щоб припинити побиття, він говорив: «Я ж за вас, я за ДНР, і я вам можу сказати, що є укропівка, яка допомагає армії – по-моєму, у неї навіть живуть у підвалі». Його перестали бити, він дав адресу, і мене арештовувати приїхали на чотирьох машинах з батальйону «Восток». Я поливала квіти із запасів води і почула в повній тиші, як на вулиці з тилу зупинилася одна машина і все затихло. Потім я почула, як по моїй вулиці під’їхала машина до воріт. Я все збагнула. Вони почали стукати. Я зрозуміла, що все одно вони перелізуть через паркан… Я відчинила, мене відразу вдарили, натягнули кайданки та якусь шапку і побігли в будинок. Десь півгодини тривав обшук. Я з цієї машини (там невелика відстань, метрів 8) чула, як вони щось вигукували, раділи. Потім мене затягнули до будинку. Вони знайшли невеликий сейф. Мене побили, я відразу сказала код сейфа. У сейфі були гроші, це все дуже поліпшило настрій цих людей. Мене продовжували бити далі, тому що вони сподівалися, що ще десь є гроші, якісь тайники…

Мене повезли до лінійного відділу в Ясинуватій. Там була величезна кількість моторошних людей – напівп’яних, регочучих… Мене посадили в якусь камеру, дуже високо пристебнувши руки наручниками, я відчувала пекельний біль. 4 години я сиділа в тій смердючі шапці в камері з пристебнутими руками. Потім мені довелося пройти через цей «парад» із побиттям, і мене відвезли до Донецька у батальйон «Восток». Там я провела загалом 5 діб у полоні. Перші два дні мене не били, лише лякали – обіцяли вколоти сироватку правди, казали, що я стану рослиною… Але потім ті, що мене допитували (це були українські міліціонери, вони не хотіли бруднити руки), покликали ту частину батальйону «Восток», яка складалася з найманців – це були осетини, вони не приховували цього, представлялися… Мене забрали до тієї частини батальйону «Восток», де проживали саме ці найманці. Там проходив жорсткий допит, із катуваннями, з приниженням, насильством – це страшні речі, я не хочу розповідати подробиці. Коли я вже повністю перетворилася на рослину і вони зрозуміли, що я їм нічого не кажу, бо мені нема чого сказати (я не розвідниця, не шпигунка), мене в якості розваги повезли на блокпост у центру Донецька. Це було буквально за три хвилини від місця їхньої дислокації – якась військова частина на вулиці Елеваторній, яку вони зайняли і дуже комфортно там почувалися. Мене вивезли на сусідню площу, де був їхній блокпост, який, знов-таки, займали осетини, поставили біля цього стовпа, повісили мені табличку на груди, що я вбивця, фашистка, що я вбиваю дітей… Перехожим вони вигукували, що я навідниця української армії, що я радіомаячки клеїла на школи та дитячі садочки, щоб убивати донецьких дітей…

Мене било багато місцевих, але, мабуть, не могло бути інакше: люди, які перебували під обстрілом, уже повністю піддані пропаганді, і раптом спійманий навідник, коригувальник – ви розумієте, як це все виглядало… Ви можете зрозуміти, як до мене ставилися люди. Це був страшний момент, але не страшніший, ніж із осетинами на допитах. Біля того стовпа я простояла годин 6. Якраз у ті дні була страшенна спека, а мені вже три доби не давали пити і чотири доби не давали їсти, я втрачала свідомість – ви бачите, що на тих фотографіях я худіша, ніж зараз. Мене примушували стояти, били прикладами по ногах, щоб я стояла, не сповзала. І в якийсь момент я побачила чоловіка нетипової зовнішності у білій сорочці з бейджиком і великим фотоапаратом, він буквально двічі клацнув, і осетини почали на нього кричати. Він тут же пішов. Мене приїхали забирати якісь росіяни – у них була зовсім інша виправка, ідеальна форма, мене дуже професійно схопили за волосся і швидко підвели до тієї машини, поклали донизу, але осетини почали мене тягнути з машини – мене відбили і знову повезли в батальйон «Восток».

Після цього минула ще доба. Я була побита настільки, що не могла лежати, навіть якийсь охоронець зласкавився і дав мені дві пігулки знеболювального. Я була в дуже поганому стані, тому що на мене плювали, якась жінка вкручувала мені помідори в очі… Мені сказали: «Зараз наші в Іловайську, а коли вони повернуться, їм потрібна буде розрядка, і ось ти підеш туди в якості релаксу». І коли мене почали серед ночі кудись тягнути, я повиламувала нігті, бо чіплялася за підлогу, за стіни, за все, кричала… Мене вдарили і сказали: «Заткнись, кажется, тебе, сука, повезло».

Закінчення тут.

Ви також можете прочитати!

Трамп говоритиме про справу Скрипалів на Генасамблеї – посол США в ООН

Отруєння російського подвійного агента Сергія Скрипаля та його дочки Юлії на території Великої Британії стане однією з тем промови

Read More...

Бойовики не допустили місію ОБСЄ до моніторингу у двох населених пунктах на Донбасі, – СЦКК

Бойовики не допустили до моніторингу у населених пунктах Безіменне та Заїченко Проросійські бойовики не допустили місію ОБСЄ до моніторингу у

Read More...

САП відкрила справу за фактом можливого розголошення даних розслідування Ситником

За словами Володимира Омеляна, Ситник йому завчасно повідомив про заплановане проведення обшуку Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) зареєструвала кримінальне провадження за

Read More...

КоментарOn Герой України Ірина Довгань: розповідь про патріотизм, пропаганду та щастя. Частина 1

Коментарі закриті.

Mobile Sliding Menu