Герой України Ірина Довгань: розповідь про патріотизм, пропаганду та щастя. Частина 1

1

Чотири роки тому в ці дні ми ще не знали, як її звуть. Достатньо було пронизливого фото, яке облетіло всі ЗМІ та соцмережі. Сьогодні ж Ірина Довгань – людина популярна і шанована. За цей час багато людей, злетівши на вершині народної любові, дуже швидко показували, що зі справжнім героїзмом не мають нічого спільного. А Ірина Довгань продовжує викликати повагу і схиляння. Хоча секрету тут нема: просто вона справді така. Вона дуже дорого заплатила за свою проукраїнську позицію, тому її слова мають реальну вагу. І їй є що розповісти.

«Донбас – це такий специфічний регіон, який ніколи не був вільним»

Ясинувата – невеличке місто поблизу Донецька. Я там народилась у сім’ї інженера та бібліотекарки. Звичайно, велику частину свого дитинства я провела у книгосховищі у мами. Прочитала величезну кількість книжок – хаотично, не запам’ятовуючи авторів, але, мабуть, це наклало відбиток на все моє життя. З усіх прочитаних книг я винесла головне: усі люди в усі часи прагнули свободи. Це звучить пафосно, але прочитані книги зробили мене, просто жінку, десь у душі борцем за свободу.

Донбас – це такий специфічний регіон, який ніколи не був вільним. Від звичок, від стандартів, від якихось нав’язаних стереотипів, від тяги до багатства, багато від чого… Я також підпала під це все якоюсь мірою. Виріши у бідній родині, я прагнула матеріального добробуту і всі сили скерували на те, щоб досягнути цього. Закінчивши університет, я непогано знала німецьку мову. Змогла вирватися до ще радянської військової частини у Німеччину. Мріяла про якісь заробітки (була величезна різниця у валюті), однак великих заробітків не вийшло, але це відкрило мені нові обрії, дало нові знайомства. 30 років тому пропаганда достатньо сильна була в моїй голові, і німці спочатку видавалися якимись фашистами. Я просто не можу передати вам того страху, коли баварські німці вивозили нас із військової частини на заробітки до Баварії. Тоді не було ні телефонів, ні соцмереж, і я розуміла, що якщо зараз вони виявляться фашистами і нас, радянських людей, просто вивезуть, то ми зникнемо у нікуди. Зараз це звучить нісенітно… Усе склалося зовсім інакше – там були цілком адекватні люди. Я розповідала про Чорнобиль, який 2 роки як відбувся у моїй країні, мені це дуже боліло. Мої розповіді про дітей, уражених радіацією, сподвигли цих німців запропонувати возити дітей чорнобильців до Німеччини на оздоровлення. Я 8 років організовувала поїздки цих дітей чорнобильців, їздила перекладачем та керівником – цілком безкоштовно, все це оплачували німці.

Я отримала можливість їздити на заробітки, просто садівницею – ким могла українка працювати у Німеччині? Проте це дало мені якийсь старт. Я планомірно здійснювала свою мрію вирватися зі злиднів. Це були буремні 90-ті, коли багато людей або змирилися, або все-таки боролись і до чогось прагнули. Я не була стандартною жителькою донбаського регіону, у мене був достатньо широкий кругозір: я багато проїхала через Західну Україну по дорозі до Німеччини, була знайома з багатьма людьми, бачила, як розвивалася Польща, піднімаючись зі злидарства, як усі східноєвропейські країни проходили тотальні конвульсії у цьому періоді можливості вирватися зі страшного совка… І зараз я налаштована дуже позитивно, і як не всі мої знайомі, я бачу величезні зсуви у нашій країні і бачу, що ми дуже швидким темпом (набагато швидше, ніж Польща 25 років тому) рухаємося в хорошу сторону. Можливо, це тому, що Україна сама по собі багатша країна. І патріотизм мій ґрунтувався на власному досвіді. Я бачила мешканців Польщі, Чехії, Словаччини, Німеччини – і завжди пишалася своєю країною. Не Донбасом, а загалом Україною. Мені завжди здавалося, що у нас красивіша природа, розумніші люди, красивіші жінки. І коли все це почало коїтися…

«Мені завжди здавалося неможливим, що таку багату, красиву країна очолює абсолютно неосвічений дебіл»

Я завжди була жахливою противницею Януковича. Мене просто нудило від обмеженості і тупості цієї людини. Не заглиблюючись ні в які політичні речі, мені завжди здавалося неможливим, що таку багату, красиву країна очолює абсолютно неосвічений дебіл – вибачте, негарно так казати, але це те, що я завжди відчувала. І коли стався Майдан, я так і не приїхала, хоча завжди збиралася. Мій розсудливий чоловік говорив мені: “У нас там нема нікого знайомого, де ти будеш жити, митися? І яку користь ти у свої 53 принесеш там киянам на Майдані? Ти просто будеш плутатися під ногами. Сиди вдома, краще ми грошима допоможемо”. І ми раціонально підійшли до цього питання. Але ейфорія від того, що кохана країна хоче вирватись – і вирвалась – із цього замкненого кола, безумовно, у нас була. Коли ми намагалися це донести оточуючим, то люди навколо нас дуже мало це розуміли. Звісно, всі наші друзі дивилися на те, що відбувається, практично так само, як і ми. Але ми дедалі більше бачили, як стрімко божеволіє суспільство навколо нас. Люди, котрі просто ходили по вулицях – ми десь перетиналися, допомагали, нехай і не дуже близько… У них з’явилися ненависть в очах, зовсім інші плани та сподівання. Я намагалася підійти до всього інтелігентно, по-жіночому. Я наводила жінкам приклад: якщо ти товаришуєш із сусідкою і ви обговорюєте твого непутящого чоловіка-алкоголіка, то вона буде тебе підтримувати, буде говорити тобі правильні фрази, може, навіть колись наллє чарочку, і ти з нею вип’єш. Але якщо ти візьмеш речі і зовсім підеш від свого коханого чоловіка до своєї сусідки, то її доброзичливості до тебе вистачить максимум на добу, а потім вона скаже: іди звідси, навіщо ти мені здалася, чому я повинна тебе годувати і чому я взагалі маю ділити на тебе свій простір? Мені здавалося, що так можна переконати людей… Скажу чесно, мало кого вдалося переконати. Якщо у людини уже було сформоване правильне бачення світу, то вона і залишилася на своїх позиціях, але люди різні… Адже людське суспільство неймовірно різноманітне. У всіх свої підходи до життя. Російські політтехнологи прекрасно розуміли, чим дихає Донбас, і почали тиснути на найважливіші зони. На Донбасі завжди гроші займали дуже високий місце, і люди говорили мені: а навіщо нам ця нужденна Україна, ми будемо отримувати у 4 рази більшу пенсію! Неможливо було переконати людей, що просто так нічого нізвідки не береться. Зараз вони це все відчувають на собі. Злорадіти погано, але взагалі-то становище в моїй Ясинуватій украй важке. Люди розчаровані, вони проклинають усе і всіх, але кожен платить за свій вибір. Як я заплатила за свій вибір, так і вони платять за свій.

«Я пішла через поле до вкопаного танка з українським прапором, мене зупинили пострілом у повітря»

У місті з’явилися якісь дивні люди, зовсім відмінні, у якомусь дивному одязі, я вже розуміла, що це військові або воюючі. Вони зайняли лінійний відділ міліції, будівельну базу одного бізнесмена… Тоді це було страшно, але здавалося, що не безнадійно. А потім поступово у мене почало з’являтися розуміння, що це все стає дедалі більш безповоротним. 99 % моїх друзів просто взяли найдорожче, дітей, документи і виїхали з цієї напруженої обстановки з уже чужими військовими. Місто збезлюдніло, і я зрозуміла, що треба щось робити.

Це був кінець червня 2014 року. Я поїхала своєю автівкою у бік Слов’янська налагоджувати контакт. Проїхала Бахмутівку, щоб потрапити знову на трасу за підірваним мостом у Розівці… Я пішла через поле до вкопаного танка з українським прапором (тепер я знаю, що там була 34 бригада), мене зупинили пострілом у повітря. Я зупинилася посеред цього поля, від танка вийшов військовий мені назустріч. Це був Олександр Змеул, який зараз уже замкомбата, тоді ж він виглядав молодшим за мого старшого сина, у шортах і гумових шльопанцях, проте дуже серйозний. Я сказала йому, що ми хочемо привозити їм їжу. Він не йшов на якийсь швидкий, легкий контакт, він дуже серйозно вивчав, чим ми дихаємо… Пізніше, у 2016 чи 2017 році, він мені розповів, що коли ми вперше привезли борщ та млинці, бійці дуже довго думали, чи можуть вони взагалі це покуштувати: ми приїхали з уже окупованої території, незрозуміло хто, і прецеденти такі вже були… Потім хтось зі сміливих покуштував, і вони їли, тому що на той момент вони були реально голодні, голі і босі.

Побачивши все це, відчувши, доторкнувшись до цього всього, я почала писати в соцмережах, кому могла… Знайшла волонтерку Ричкову і відправила їй гроші, вона мені надіслала «дубок» оцей пластмасовий.

«Мене вдарили і сказали: “Заткнись, кажется, тебе, сука, повезло”».

Тоді здавалося, що це все взагалі просто. Я припускалася помилок… Люди, яким я довіряла, знали про мою діяльність. Я скупляла по маленькому місту медикаменти, хоча аптеки вже не постачалися. Звичайно, люди бачили, що я купувала десь 8 останніх упаковок антибіотиків, десь 10 останніх упаковок, і якісь розмови точилися…

23 серпня співробітник нашої фірми, виконроб мого чоловіка, намагався виїхати, але його зупинили на блокпосту і сильно побили. Щоб припинити побиття, він говорив: «Я ж за вас, я за ДНР, і я вам можу сказати, що є укропівка, яка допомагає армії – по-моєму, у неї навіть живуть у підвалі». Його перестали бити, він дав адресу, і мене арештовувати приїхали на чотирьох машинах з батальйону «Восток». Я поливала квіти із запасів води і почула в повній тиші, як на вулиці з тилу зупинилася одна машина і все затихло. Потім я почула, як по моїй вулиці під’їхала машина до воріт. Я все збагнула. Вони почали стукати. Я зрозуміла, що все одно вони перелізуть через паркан… Я відчинила, мене відразу вдарили, натягнули кайданки та якусь шапку і побігли в будинок. Десь півгодини тривав обшук. Я з цієї машини (там невелика відстань, метрів 8) чула, як вони щось вигукували, раділи. Потім мене затягнули до будинку. Вони знайшли невеликий сейф. Мене побили, я відразу сказала код сейфа. У сейфі були гроші, це все дуже поліпшило настрій цих людей. Мене продовжували бити далі, тому що вони сподівалися, що ще десь є гроші, якісь тайники…

Мене повезли до лінійного відділу в Ясинуватій. Там була величезна кількість моторошних людей – напівп’яних, регочучих… Мене посадили в якусь камеру, дуже високо пристебнувши руки наручниками, я відчувала пекельний біль. 4 години я сиділа в тій смердючі шапці в камері з пристебнутими руками. Потім мені довелося пройти через цей «парад» із побиттям, і мене відвезли до Донецька у батальйон «Восток». Там я провела загалом 5 діб у полоні. Перші два дні мене не били, лише лякали – обіцяли вколоти сироватку правди, казали, що я стану рослиною… Але потім ті, що мене допитували (це були українські міліціонери, вони не хотіли бруднити руки), покликали ту частину батальйону «Восток», яка складалася з найманців – це були осетини, вони не приховували цього, представлялися… Мене забрали до тієї частини батальйону «Восток», де проживали саме ці найманці. Там проходив жорсткий допит, із катуваннями, з приниженням, насильством – це страшні речі, я не хочу розповідати подробиці. Коли я вже повністю перетворилася на рослину і вони зрозуміли, що я їм нічого не кажу, бо мені нема чого сказати (я не розвідниця, не шпигунка), мене в якості розваги повезли на блокпост у центру Донецька. Це було буквально за три хвилини від місця їхньої дислокації – якась військова частина на вулиці Елеваторній, яку вони зайняли і дуже комфортно там почувалися. Мене вивезли на сусідню площу, де був їхній блокпост, який, знов-таки, займали осетини, поставили біля цього стовпа, повісили мені табличку на груди, що я вбивця, фашистка, що я вбиваю дітей… Перехожим вони вигукували, що я навідниця української армії, що я радіомаячки клеїла на школи та дитячі садочки, щоб убивати донецьких дітей…

Мене било багато місцевих, але, мабуть, не могло бути інакше: люди, які перебували під обстрілом, уже повністю піддані пропаганді, і раптом спійманий навідник, коригувальник – ви розумієте, як це все виглядало… Ви можете зрозуміти, як до мене ставилися люди. Це був страшний момент, але не страшніший, ніж із осетинами на допитах. Біля того стовпа я простояла годин 6. Якраз у ті дні була страшенна спека, а мені вже три доби не давали пити і чотири доби не давали їсти, я втрачала свідомість – ви бачите, що на тих фотографіях я худіша, ніж зараз. Мене примушували стояти, били прикладами по ногах, щоб я стояла, не сповзала. І в якийсь момент я побачила чоловіка нетипової зовнішності у білій сорочці з бейджиком і великим фотоапаратом, він буквально двічі клацнув, і осетини почали на нього кричати. Він тут же пішов. Мене приїхали забирати якісь росіяни – у них була зовсім інша виправка, ідеальна форма, мене дуже професійно схопили за волосся і швидко підвели до тієї машини, поклали донизу, але осетини почали мене тягнути з машини – мене відбили і знову повезли в батальйон «Восток».

Після цього минула ще доба. Я була побита настільки, що не могла лежати, навіть якийсь охоронець зласкавився і дав мені дві пігулки знеболювального. Я була в дуже поганому стані, тому що на мене плювали, якась жінка вкручувала мені помідори в очі… Мені сказали: «Зараз наші в Іловайську, а коли вони повернуться, їм потрібна буде розрядка, і ось ти підеш туди в якості релаксу». І коли мене почали серед ночі кудись тягнути, я повиламувала нігті, бо чіплялася за підлогу, за стіни, за все, кричала… Мене вдарили і сказали: «Заткнись, кажется, тебе, сука, повезло».

Закінчення тут.

Вам також може сподобатися
Комментарі
Loading...
bigmir)net TOP 100