Андрій Єрмолаєв: “Перетворення конфлікту церков в протистояння мирян може стати ґрунтом для нового громадянського конфлікту”.

3

На Заході не виключають, що Кремль може застосувати військову силу для того, аби взяти під свій захист церкви і перешкодити їх переходу під юрисдикцію Київського патріархату, – зазначається в редакційній статті «Financial Times». За версією видання, наразі розкол між Україною та Росією носить не тільки релігійний, а й геополітичний характер і зводить нанівець спроби Москви утримати Київ на своїй політичній орбіті та відновити вплив на пострадянському просторі.

Принагідно зазначимо, що хоча московський патріарх і отримав право висвячувати патріарха київського ще в 1686 році, в 90-ті , після розпаду СРСР, українська православна церква Київського патріархату відкололася від Москви.

Про очевидні та завуальовані “ігри” навколо надчутливого релігійного питання “Голос-Інфо” сьогодні говорить з відомим політологом, президентом Центру соціальних досліджень “Софія” Андрієм Єрмолаєвим.

 

– Андріє Васильовичу, наразі в суспільстві тривають палкі дискусії щодо ймовірного надання Україні томосу. На переконання деяких експертів, якщо це станеться, то в країні можуть розпочатися  “церковні війни”. Чи справді існує  такий ризик?

– Перше і головне. Це хороший тест на соборність  – ту складову частину національної ідеї, якою ми завжди пишалися і вважали сакральною складовою нашого характеру, історії, ментальності.

Право на церкву, на мій погляд, має будь-яка спільнота, де збережені духовні традиції і єдиновірство, так що ніякий духовний імперіалізм – територіальний або традиційний, тут не працює, як би нам церковники не пояснювали, хто і на що має право.

Інша справа, що в українському православ’ї розкол, який виник ще в 90-ті роки за політичними мотивами, досі не подолано – ані політиками, ані, на жаль, самими православними громадами. Другими словами ми, пишаючись соборністю, так і не змогли організувати соборний процес самоорганізації.

Тому, я вважаю, що зараз доречно говорити про своєрідний православний “референдум”, який перш за все спирався б на самовизначення і позицію православних громад на базі парафій.

Не виключаю, що в більшості своїй українці дійсно підтримають ідею єдиної церкви, але це повинен бути мирний, послідовний процес, в ході якого і політики, і церковники мають зайняти позицію сервісу, тобто підтримки інтересів мирян, а не грати роль розпорядників їхніми душами і так далі.

Я веду до того, що, незважаючи на заявлений Собор православних церков, він не зможе вирішити проблему єдиної церкви або збереження нинішнього статус-кво, якщо не буде підтриманий і забезпечений соборний процес знизу. Це – перший момент.

Друга дуже важлива теза, яка, до речі, зараз досить часто звучить з вуст політиків і журналістів: нам потрібен своєрідний мораторій (можливо, у вигляді певного пакту) про невтручання політичних сил, суспільно-політичних організацій в процеси, які відбуваються всередині православного діалогу.

Дуже важливо уникнути політизації цього процесу інакше загроза перетворення протистояння церков в протистояння мирян може стати реальністю і грунтом для нового громадянського конфлікту, ще більш жорстокого, ніж ми переживаємо зараз.

– Чи усвідомлюють настільки серйозними є  ризики ті, хто піднімає цю тему, і чи опрацьовані у них захисні механізми задля їх уникнення?

– Що тут сказати … Я один з перших, хто ще півтора роки тому при кожній можливій політичній нагоді говорив і продовжую це робити й зараз, що політичним силам, враховуючи наші гіркі уроки 90-х та історії Майданів, необхідно мінімізувати у своїй політичній боротьбі питання, які посилюють розколи і створюють умови для формування нових соціальних ідентичностей.

У нас зараз спостерігається своєрідна емісія ідентичності: за регіональною, релігійною, етнічною, мовною ознаками. А тут ще, як ведмідь в крамницю, увірвався й політичний режим, який сам став ініціатором конфліктних питань, таких, наприклад, як зміни до Конституції в частині євроатлантичного вибору України або, на мій погляд, дуже спірного трактування розвитку мовної політики.

– До речі, про мовну політику. Критики нещодавно затвердженого Верховною Радою в першому читанні “мовного” законопроекту кажуть, що це неминуче призведе до ескалації в суспільстві. Чи не перебільшують, як гадаєте?

– Запропонована мовна політика по суті девальвує весь програмний набір документів, які відображалися в Декларації про державний суверенітет 1990 року і в концепціях розвитку національних меншин, освіти і так далі. Набір цих документів, зазначу, зберігав внутрішню толерантність і мультикультурність українського суспільства. А ось цей мовний диктат тільки посилює розкол. Ну, а тема церкви – це вже точно не тема держави.

Не секрет, що в Україні в останні десятиліття йшли процеси зближення, внутрішнього примирення церков. Слава Богу, у нас і досі працює Рада церков. Я вважаю, що це унікальний і важливий інститут внутрішнього діалогу різних конфесій, а не тільки християнських церков. Але те, що в це втрутився режим й особисто президент, і, як тепер уже очевидно – кандидат на другий термін …це вже занадто.

Очевидно, що президент використовує церковну тематику як електоральний інструмент, а це, як мені видається, і політичний, і моральний злочин. Зараз ми вже по факту маємо справу з тим, що теми мови, церкви, зовнішньополітичної орієнтації і оборони стали ключовими передвиборними позиціями Петра Порошенка.

Тому мусимо констатувати, що превеликий жаль, релігійне питання стало невід’ємною частиною політичного порядку денного. Головне, що ми можемо зараз ще встигнути – це не допустити, щоб дискусія щодо розвитку оновленого православного світу в Україні стала ще й новим інструментом по розмежуванню за регіональною або церковною ознаками.

– Представники президентської команди говорять про гарантії, мовляв, держава забезпечуватиме тільки права громадян …

– Так, відповідні заяви дійсно лунають, але, з огляду на той факт, що тема церкви стала передвиборчим слоганом, є всі підстави припускати і прогнозувати, що церковний розкол найближчим часом може перерости в розкол мирян і стати джерелом нових громадянських конфліктів на релігійному грунті. Тобто, церковна війна, яка зараз розгортається на наших очах, без перебільшення, може перейти в громадянську площину. Така загроза є і вона реальна.

– Що може послугувати “холодним душем” для “гарячих голів”?

– Я є прихильником того, що декларують усі наші політики (захищеності прав і свобод громадян), тільки я прихильник практики повсякденного життя. Наші громадяни мають право визначати свою долю і долю, в тому числі, церковних організацій, незалежно від канонів та історичних суперечок. Але ще раз повторюю, для цього потрібно підтримати соборний процес, тобто, участь мирян і православних громад в самовизначенні. А в принципі, за великим рахунком, навіть сьогодні можливі різні варіанти встановлення нового церковного світу.

– Наприклад?

– Наприклад, статус-кво. Тобто, грубо кажучи, після надання томосу створюється нова церква, але церковні організації, які існують зараз, зберігають свій вплив, статус і процес набуває еволюційного характеру.

Можливий також варіант створення нової церкви при збереженні позицій Української православної церкви московського патріархату, як самостійної. Але тоді потрібно враховувати, що це неминуче призведе до внутрішніх розколів і конфліктів в УПЦ МП.

Ну, і, нарешті, третій шлях, який мені здається самим гуманним і розумним – це забезпечення процесу соборного самовизначення православних в частині того, як може бути організовано церковне життя. Можливо, в сухому залишку наші православні підтримають в якійсь якості збереження УПЦ МП, а частина – братиме участь у створенні нової автокефальної церкви. І також я не виключаю, що частина буде підтримувати і нинішній Київський патріархат як самостійну церкву.

Однак в будь-якому випадку, голос мирян повинен бути почутий і вони мають стати безпосередніми учасниками процесу. В інакшому випадку ми будемо жертвами політики, де правди не знайти, де  у кожного свій канон, своя історія і, вибачте, свій бюджет.

 

Вам також може сподобатися
Комментарі
Loading...
bigmir)net TOP 100