«Це було пекло». Володимир Небір про те, як вижив сам і рятував інших у Донецькому аеропорту

391

Володимир Небір, позивний «Доктор Хаос» відбув дві ротації на обороні Донецького аеропорту, а після підриву бойовиками перекриття терміналу 19-20 січня 2015 року – рятував поранених побратимів. До Майдану Володимир не хотів служити в армії, хоч і був курсантом Військового інституту КНУ імені Шевченка. Але під час Революції гідності Небір став парамедиком й коли почалася війна одним із перших пішов захищати країну. Крім двох ротацій у Донецькому аеропорту Володимир обороняв Водяне і Опитне. Радіо Свобода Володимир Небір розповів про те, як це воно воювати із ворогом і смертю, втрачати побратимів та миттєво дорослішати.

Мене звати Володимир Небір. Я – офіцер десантно-штурмових військ. Працюю картографом у 81 окремій аеромобільній бригаді в місті Краматорську.

У Донецькому аеропорту я був дві ротації. Перша тривала з 30 листопада по 12 грудня 2014 року. Друга була коротшою, але фактично це було завершення тодішньої історії оборони аеропорту – з 19 січня по 21 січня 2015-го.Якби не Майдан, я сумніваюся, що тоді потрапив би на Схід

Якби не Майдан, я сумніваюся, що тоді потрапив би на Схід. Я навчався у Військовому інституті на картографа – отримав диплом бакалавра у 2013 році, але, за станом здоров’я, пішов із ЗСУ. Я взагалі тоді не хотів служити в тій армії, якою вона була на той час.

Так сталося, що під час Майдану я координував мобільні медичні бригади. Мені тоді телефонували з усієї України, Європи і навіть зі США та Канади – запитували, куди відправляти гроші на медикаменти.

Переломним моментом для мене стала перша смерть на Грушевського. У той вечір я бачив Сергія Нігояна, як його намагалися врятувати… Відтоді, до багатьох речей я почав ставитися з більш холодним розумом. Наприклад, до надання першої медичної допомоги.

Володимир Небір надає першу медичну допомогу на Майдані
Володимир Небір надає першу медичну допомогу на Майдані

Пам’ятаю, як у ДАПі було 6-7 поранених. Паніка, кров, усіх ніби паралізувало. Тоді мені цей досвід і згодився. Я плескав хлопців по плечу і казав: «Друже, ти розрізай штани, а ти накладай джгут».

Звісно, найважчим проводили реанімацію штатні медики, а зупинити кровотечу, накласти шину – це мені вдавалося.

Дорога на Схід і війна із бюрократами

У квітні 2014 року, коли бої на Сході ставали все «гарячішими», у мене всередині просто все «переверталося» – хотілося взяти речі першої необхідності і поїхати туди. Вирішив, що потрібно повернутися у Збройні сили.

Але не так сталося як гадалося. Я пройшов всі інстанції – від районних лікарень і військкомату у рідному Франківську – аж до головного військового госпіталю у Києві, де мені мали видати довідку, що я придатний для армії.

Володимир Небір
Володимир Небір

Але я не дочекався, не витримав, і поїхав просто із сумкою в Житомир. Прийшов у військкомат і розказав, що вмію. Всі документи і військовий квиток у мене були при собі. Мене взяли, але потім з’ясувалося, що рішення щодо мене досі немає.Вся ця бюрократія не те що дивувала, когось вона, мабуть, таки зламала!

Мало сказати, що вся ця бюрократія дивувала! Когось вона, мабуть, таки зламала! Один посадовець навіть просив хабар.

Але що мені до того після побаченого на Майдані?! Я вже просто називав адресу військової прокуратури і готувався до цієї тяганини. Але обійшлося – довідку отримав.

Володимир Небір на вулиці Героїв Небесної сотні
Володимир Небір на вулиці Героїв Небесної сотні

Зрештою, мене взяли у 90-й окремий аеромобільний батальйон. Вересень, жовтень, а також увесь листопад 2014 року ми проходили навчання на Житомирському полігоні. Там мене готували на гранатометника.

Потім поїхали на Схід – у Костянтинівку. Уже тоді почали ходити чутки, що на нас чекає щось дуже страшне, але про аеропорт тоді ще навіть і мови не йшло.

І тут командир Кузьміних (Олег Кузьміних тогочасний командир 90-го батальйону 81-ї бригади ЗСУ, був у полоні – ред.) зібрав нас і каже: «Ви поїдете в таке місце, куди заїхати можна тільки під обстрілами, виїхати – тільки під обстрілами. Перш ніж туди їхати, добре подумайте, це Донецький аеропорт».Я подумав: хто як не я там має бути?

По кілька разів командири запитували у кожного: чи добре ми зважили всі «за» і «проти»? Були ті, хто відмовилися, і ніхто їх зараз не засуджує. На Майдані я був медиком, потім санінструктором роти, знав карти, міг з АГС стріляти, трохи вмів – з автомата. І я подумав: хто як не я там має бути?

Володимир Небір
Володимир Небір

Відома історія про ховрашків, які в момент, коли їхня популяція збільшується до такої чисельності, що їм не вистачає їжі, то якась частина просто розбігається, стрибає з обриву і помирає. За рахунок цього популяція виживає.

Я подумав, якщо не такі як я, тоді хто? Потім довів справами, що можу бути корисним.

Піски. Випробування артилерією

Кінець листопада, ми виїжджаємо в Піски – попередній пункт відправки на аеропорт. Перші загиблі, яких я пам’ятаю, були саме там.

Тоді я дізнався, що таке артилерія і чому її називають «богом війни». Пригадую, як після чергового обстрілу, біг до хлопців, бачу – лежить лейтенант, у нього всі внутрощі зовні, але він у свідомості і кричить: «Допоможи, допоможи!».

Але я розумію, що у моїй роті прямо зараз можуть бути хлопці у такому ж стані. Бачу, що поряд є медики і побіг далі. І дійсно, Сашка Бродюк лежав без руки. Як я потім дізнався: той хлопець загинув, а Сашко зараз хоч і без руки, але живий.

Тільки собаки можуть відчувати наближення обстрілу… А у тебе є лише один шанс врятуватися

Тільки собаки можуть відчувати наближення обстрілу… А у тебе є лише один шанс врятуватися. Завжди дивишся: ага, там бліндаж, значить, я встигну туди застрибнути.

Новий термінал: «куди я потрапив?»

На ранок 1 грудня 2014 року, близько п’ятої ранку, ми виїхали на двох БТРах в аеропорт. Було дуже страшно, тому що ми взагалі не розуміли, що відбувається. Хоча якби ми їхали так вдруге, знаючи яке там пекло, було б ще страшніше.

У мене в голові крутилися слова пісні з дитинства: «як хрест, стискаю АКС». Я реально стискаю автомат Калашникова і у той момент мені приходить прозріння: от чому люди у Бога в такі моменти починають вірити…

Донецький аеропорт, грудень 2014 року. Фото Андрія Казмирчука
Донецький аеропорт, грудень 2014 року. Фото Андрія Казмирчука

Ми заїхали у термінал, коли ще було темно. Коли почали розвантажуватися, вже зав’язувався бій. Якщо у Пісках ми чули постріли десь далеко, то в терміналі прямо над головою – то тут, то там свистить. І повна темнота, якби я стикнувся лицем в лице з противником, то навіть не зрозумів би.

Дуже дошкуляли великокаліберні кулемети. Кулі летять – від цього мерзенний писк. У цей час розумієш, що це «мова смерті».

Ми дивилися на хлопців, які там були, як на «бахнутих на голову», в хорошому сенсі. Це наші любимі «правосєки»«сімдесятдев’ятка» – видно, що добровольці.

Вони були схожі на божевільних – це лякало. Ті, хто тільки прибув, і ті, хто вже повоював в аеропорту – це були зовсім різні люди.

«Кіборги» «Атака» і «Доктор Хаос». Донецький аеропорт, 8-й пост нового терміналу, грудень 2014 року
«Кіборги» «Атака» і «Доктор Хаос». Донецький аеропорт, 8-й пост нового терміналу, грудень 2014 року

​Вони показували нам пост, а ми на них дивилися і дивувалися – один чувак контужений, другий говорити не може, третій каже, що більше 20 днів в аеропорту. І ти думаєш: куди я потрапив? Але всі ці думки швидко розвіювалися щойно починалися бої.

Побут аеропорту

Коли ми приїхали, почалися дуже великий сніг і морози. Який я був щасливий, що взяв валянки!

Хлопці повідморожували собі ноги, тому що в аеропорту – кругова оборона, воюєш на одному місці. Особливо коли спостерігали – дуже замерзали, тому що не було куди дітися від цього холоду – ні вогонь розвести, ні буржуйку не розтопити, бо здаси свої позиції.

А ми входили в роту вогневої підтримки, у нас були ДШК, АГС – чудова комбінація. Вони нас дуже боялися, і такі точки намагалися знищити.

Але коли розпочинався бій – ми не просто зігрівалися, ставало просто жарко, тому що доводилося постійно «фігачити»: заряджаєш -стріляєш, заряджаєш-стріляєш.

У терміналі я був гранатометником.

Найжорсткішим був пост «Ромео» – там «валево» було постійне. Але туди і хлопці потрапляли, не «пальцем роблені». У мене був восьмий пост в «оранжевому» залі. Біля нас був ескалатор, з якого бойовики час від часу спускали гранати – ВОГи.

Ескалатор у новому терміналі, з якого бойовики кидали гранати
Ескалатор у новому терміналі, з якого бойовики кидали гранати

Мало того, що ти усвідомлюєш наскільки вони близько, так вони ще й дозволяли собі якось кричати, видавати себе. Наприклад, на вежі вигукували «Алах, акбар», матюки різні. З військової точки зору, це абсурд. Це нас реально пригнічувало. Але ми теж гімн співали, на колонах залишили автографи.

Я написав: «Путін – …, переможе добро». Розважалися як могли.

Відпочити можна було тільки у штабі – невеличкому приміщенні, там була буржуйка і ніколи не було вільного місця. Та й то, коли починався бій – який міг бути сон?

Тільки коли вже зовсім знесилені – тоді вже було все «по барабану».

Інколи я засинав настільки міцно, що мене не могли знайти. Через це пот

Особливим ритуалом було вживання їжі. Щоб зварити «пюрешку», треба було вичекати моменту, коли буде настільки тихо, щоб можна було лишити сектор на товариша.

Спершу треба було нарубати льоду, розтопити його і тільки потім заварити окріпчик і приготувати щось – і тут, як на зло, починався бій!

А як стріляє ДШК? Виникає полум’я – ніби ляпас по обличчю, газовий угар і чорний наліт довкола. Потім я вже не парився, брав із собою це пюре, а після пострілу сажу струшував і продовжував їсти. А якщо воно ще й тепле залишалося – це взагалі була насолода.

Контузія і порятунок пора

Одного разу, розпочався бій – і тут удар по голові і звук «вшшшшшшш». Спочатку не зрозумів, що це за дивний шум, подумав – сталося щось серйозне.

Виявилося, через вибухову хвилю, мені на голову впав мішок з піском і розсипався. А це кілограм 50-60. Каска, слава Богу, врятувала. Відчув нудоту і вже розумів, що це за симптоми.

Новий термінал Донецького аеропорту, грудень 2014 року. Фото Андрія Казмирчука
Новий термінал Донецького аеропорту, грудень 2014 року. Фото Андрія Казмирчука

Йду до Кості-медика (Костянтин Сутулов – ред.), а він каже: «Все, друже, треба на відпочинок». А я його благаю: «Дай мені хоч день відлежатися, бо якщо поїду, то АГС у нас замовкне».

Так не можна було ризикувати. З того АГС лише я міг стріляти, бо у нього була одна особливість, яку я розумів. На ранок мені стало трохи легше і я лишився.

В аеропорту про поранених ми дізнавалися тільки коли по радіозв’язку передавали. Найбільше «місиво» було, коли «ласточки» приїжджали. Вони привозили нових бійців і їжу. Хлопці дуже їх чекали, дуже! 


Коли мала відбуватися чергова ротація, бійці, які їхали в аеропорт, пропустили ліхтарик-сигнал і по них відпрацював «утьос» – крупнокаліберний кулемет, який прошиває наскрізь броню.

Я відпочивав і чую: «Дорогу, дорогу, коридор!». Що це означає мені ще з Майдану було відомо. І тут заносять – одного, другого, третього, четвертого! Я підриваюся допомагати медикам, а всі інші завмерли. Тому що це настільки був error.

Я зрозумів, що треба максимально жорстко давати завдання, щоб їх підбадьорити. Кажу: «Ти роби це, а ти це!».Вода у нас на вагу золота була. Але мені так хотілося швидше змити кров!

Потім знесилений повернувся до хлопців і питаю: «Є вода?». А вона у нас на вагу золота була. Але мені так хотілося швидше змити кров!

В інших умовах я ніколи б не став мити руки водою, яку ми п’ємо. Коли хлопці побачили скільки крові я змив, всі зрозуміли, що сталося.

Моєму товаришу медику Артему ще з одним хлопцем тоді вдалося врятуватися. І знаєте як?

Будували стінку зі снігу, просунулись на метр і знову будували, щоб їх в «тепло» не було видно. А в нього прострелена нога була. Уявляєте, скільки терпіння і часу це потребувало? Яка жага до життя була?! Тоді нам сказали, що він загинув. У нас був шок: «Як?». На щастя, Артем врятувався, ми потім з ним іще у Водяному воювали разом.

Володимир Небір у Донецькому аерпорту, грудень 2014 року. Фото Андрія Казмирчука
Володимир Небір у Донецькому аерпорту, грудень 2014 року. Фото Андрія Казмирчука

Найбільше на той час нам бракувало бойового досвіду і нової зброї. Зараз люди вже пройшли «і Крим, і Рим». Якась зброя у нас, звісно, була, але у противника вона була кращою.

Волонтери супроводжували увесь час. Хоч після Майдану ми були в темі цього, але все одно були в шоці: як це людина купує сотню комплектів класних «алясок» – дуже теплого армійського одягу – і просто вдягає всю роту.

Тепловізор, наприклад, який стояв у нас на посту, коштував 10 тисяч доларів! І для багатьох бійців – це було мотивацією воювати, додавало впевненості, що вони все правильно роблять. Я знав, що є купа людей, яких неможливо змінити, але волонтери «гріли» нам душу.

Новий термінал Донецького аеропорту, грудень 2014 року
Новий термінал Донецького аеропорту, грудень 2014 року

Ми пробули в аеропорту 12 діб, хоча стандартна ротація відбувалася кожні п’ять днів. Через постійні обстріли «ласточка» не могла до нас доїхати. Нам щодня обіцяли, але ми вже не вірили, що це колись станеться.Для нас це виглядало так, ніби хтось перемкнув тумблер на режим – «війна виключена»

І тут оголошують «перемир’я». А ми такі: «Знаємо ми ваше перемир’я!». Через кілька годин спостерігаємо: по злітці серед білого дня їдуть «Камази». Уявіть, ми ховаємось від кожного шороху, а тут неброньована техніка їде на відкритій місцевості. Для нас це виглядало так, ніби хтось перемкнув тумблер на режим – «війна виключена». Ми не розуміли, чому так відбувається.

Виїхали з аеропорту на тих же «Камазах» і тут оп – «Моторола», покійний уже. Я впізнав його, він потім вбив мого товариша Ігоря Брановицького.

«Кіборги» у Донецькому аеропорту, грудень 2015 року. Фото Андрія Казмирчука
«Кіборги» у Донецькому аеропорту, грудень 2015 року. Фото Андрія Казмирчука

Штурм «дому з хрестом»

Після того, як ми повернулися із терміналу, командир Кузьміних вирішив прикомандирувати мене до медпункту. Тобто я вже був штатним санінструктором.

Були десяті числа січня. Ми з хірургом Вовою знайшли у Водяному будиночок і облаштували його під медпункт. І дійсно, нас ніби Бог послав.

Поранених було стільки, скільки в тому будиночку не було місця. В усіх осколочні – я просто брав 20 шприців, і кожному – туф, туф, туф антибіотик!

І тут який прикол? Головне – треба було показувати , що ти спокійний, що контролюєш ситуацію, можеш проінструктувати.

Відпочинок «кіборгів» у Донецького аеропорту, грудень 2014 року. Фото Андрія Казмирчука
Відпочинок «кіборгів» у Донецького аеропорту, грудень 2014 року. Фото Андрія Казмирчука

Тому що коли панікує військовий – це одна справа, а коли панікує медик – вже гірше.

У той час почали формувати колону на штурм «дому з хрестом». Це монастир, з якого нас постійно і жорстко кошмарили «сєпари». Половина хлопців хотіли відмовитися одразу від цього. Тоді прийшов комбриг-полковник, став на першу ліпшу машину (ніхто не знав, що він офіцер) і почав переконувати. А йому: «А ти хто такий, нехай офіцер прийде». А він: «Може, тобі ще президента треба?».

Я був медиком тієї колони. Це була – збірна солянка. Зі мною були хлопці з «Правого сектору», які взагалі тільки в АТО потрапили. Я і сам нервував, але почав їх підбадьорювати – і вони заспокоїлися, коли молодий хлопчина не боїться, то що їм переживати.

І тут почалося – трах-бах! Постріли, вибухи і серед усього цього ми кудись їдемо. Відкриваємо двері і бачимо, що знаходимося на тому ж місці, відкіля виїжджали, що доїхала лише одна машина, а де решта?! Тоді було дуже багато поранених.

«Дом з хрестом» – храм, з якого бойовики обстрілювали «кіборгів»
«Дом з хрестом» – храм, з якого бойовики обстрілювали «кіборгів»

Будівлю неможливо було взяти тими силами, засобами та підготовкою, що ми мали. Вони дуже серйозно окопалися. Це був хороший задум, тому що ми могли б у разі успіху сміливо заїжджати і виїжджати з аеропорту, але не вийшло.

Після невдалого штурму «дому з хрестом», я повернувся у свій медпункт. Потім був штурм Спартака. Здавалося, що все командування Збройних сил сиділо у Водяному, що відбувається максимальна мобілізація. Наш батальйон у повному складі брав участь в обороні аеропорту. Тоді було дуже багато жертв.

Вежа. Початок кінця

І тут приходить команда від полковника: «Все, готуйся, завтра їдеш на вежу». А вежа для нас була чимось таким… Ми вже знали, що вона впала, я чув, що наші ж бійці її спалили, там все було облито бензином. У той вечір, ми сиділи з начмедом, покійним Сашкою Кондратюком і довго розмовляли. Як це буває, коли люди, ніби перед смертю, хочуть наговоритися, встигнути все сказати.

Це був кінець історії Донецького аеропорту – з 19 січня по 21 січня 2015 року. На Водохреща о 18 годині ми виїхали на МТЛБ.

Вежа Донецького аеропорту, 6 січня 2015 року
Вежа Донецького аеропорту, 6 січня 2015 року

Найбільше запам’ятався – «бахнутий» на голову водій. Він сказав мені лізти в отвір між десантниками і водієм. Я кажу, що застрягну там. А він: «Ні, давай, ти худенький». Ніби й не худенький, а до того ж ще – бронежилет, каска, а ще зі мною медикаменти – усе по повній програмі. Але я туди заліз.

Коли вже вирушили, водій так рвонув МТЛБ, що один боєць на рівному місці впав, бо багато важив – бронежилет, каска – і переламав хребта. Хлопці кричать: «Медика!». Я в цей момент застряг.

У «Павука» кров з руки хлище. А я не можу вилізти, із криками, як черв’як, вибрався. Це був кошмар! Нас до того ж обстрілюють! Я намагаюся надати допомогу, не можу зловити пульс… Хлопці, які нас міняли, забрали його і потім передали, що не довезли навіть до Водяного. Помер.

Вежа Донецького аеропорту, 19 січня 2015 року
Вежа Донецького аеропорту, 19 січня 2015 року

Перед Водохрещам у Донецькому аеропорту було вже гаряче, а з 19 почалося – пекло. Половина хлопців, з якими я їхав, потрапили на «пожарку», інші – на диспетчерську вежу.

На вежі нас було шестеро – Калайда РусланСергій Кройтер «Багдад»«Тайсон»«Вась-Вась» і я .

Пораненого «Павука» забрали у Водяне. З перших хвилин нас почали конкретно «утюжити».

Танки «валили», арта і гради фігачили – все на світі, я не знаю, як ті стіни витримували.

У такому режимі ми дотягнули до ночі. І дотепер не розумію, як нам вдалося вижити, «безбашенні хлопці»…

«Пригоди» «Лєшого»

Коли була тиша, я виконував обов’язки медика, починався бій – я автоматник. І тут вночі спостерігаю в «тепло» як до нас підкрадається чувак з автоматом. Доповідаю про ситуацію старшому по вежі Калайді. Перший постріл з кулемета потрапляє в сітку, рикошет – і цей з автоматом встигає крикнути: «Хлопці, не стріляйте, свої! Я – «Лєший».

Ми питаємо: «Хто ти, звідки?». І потім в шоці, це ж наша «вісімдесятка»! Йомайо, цей «Лєший» просто в бронежилеті родився! Ми кричимо йому: «Давай на вхід!». Щойно він пішов, всі розуміють: ми ж наших не попередили! Блін! Я щосили туди біжу, чую вибух гранати: «Бууууух». Кричу: «Мужики, не стріляйте – це наш». «Як наш? Блін!». Все одно його обійшло – «Лєший» живий! Це для нас було свято просто. До того ж, плюс ще одна пара рук, яка може стріляти.

«Кіборги» «Лєший» і «Доктор Хаос» на вежі Донецького аеропорту, 21 січня 2015 року
«Кіборги» «Лєший» і «Доктор Хаос» на вежі Донецького аеропорту, 21 січня 2015 року

Він був у складі тієї колони, яка їхала на штурм «дому з хрестом». Їхня машина, здається, в озеро заїхала, але двоє хлопців врятувалися, потім заблукали, натрапили на хату, залізли на горище, бо виявилося, що внизу був пост сепаратистів, де вони відпочивали. Хлопці навіть їхні сухпайки їли, а вночі вирішили звідти втекти. Це просто везіння, бо якби Калайда влучив… Ми на вежі сиділи тихше води, нижче трави – настільки було небезпечно, а нас небагато.

«Доктор Хаос», не стріляйте»

І тут оп – перший вибух у терміналі! Ми думали, що там якісь новітні ракети використали. Що завгодно думали, але не знали, що вони так підступно підірвали.

Вночі нам передають по рації, що до нас рухаються розвідники, бо, як виявилося, вже добу на зв’язок не виходили хлопці, які були на «пожарці». І от Славік Окунь запитує: «Хто з вас знає когось із пожежної станції?». Я кажу: «Ну, я знаю».

Хлопці почали мене відмовляти: «Нє-нє-нє, друже, нікуди ти не підеш, ти єдиний медик». Я вже зрозумів до чого діло йде: треба було з ними встановити зв’язок, бо не відомо – наші там чи ні. Я кажу: «Мужики, я піду, все нормально».

І ми пішли, страшно було так, що мене аж трясло. Це був один із найскладніших емоційних моментів у житті. Ми домовляємося, що вони метрів за 150-200 залягають якомога нижче, вони розвідники, знають як це робити. А я йду і або встановлюю, або не встановлюю контакт. Ми йдемо і у мене в голові з’являється думка, ніби голос зверху – «повісь автомат на шию».Думаю, якщо свої – впізнають, якщо бойовики – то побачать, що автомат на шиї, руки підняті, хоч не одразу застрелять

Я підіймаю руки, з мене піт просто ллється, йду і кричу: «Доктор Хаос», не стріляйте, «Доктор Хаос», не стріляйте». Думаю, якщо свої – впізнають, якщо бойовики – то побачать, що автомат на шиї, руки підняті, хоч не одразу застрелять. Йду, кричу, а мені ніхто не відповідає. Довкола темінь і мертва тиша!

І тут метрів за 30 – голос з темряви: «Стой на месте!». Якби українською, вже було б спокійніше, а так все одно не зрозуміло, хто це. Далі питає: «Хто в батальйоні начмед?». Кричу: «Сашка, прізвище не пам’ятаю». У той момент мені тупо пам’ять відшибло, а я ж з ним напередодні від’їзду увесь вечір проговорив. Він продовжує: «Як його ще називають і чому?». Мене ніби прорвало: «Чебурашка, бо в нього вуха великі».

То був покійний Адам – командир розвідзводу нашого 90-го батальйону. І тут вибігають двоє – один з них Вітя Новіцький, з моєї роти: «Хаос, це я, все нормально!». І тоді аж я впізнав – свої.

Вони з мене зброю зняли, дали цигарку, дивуються: «Як ти тут опинився, ти що?». Я кажу: «З вами зв’язку немає, шановні, от чому я тут». Потім я повернувся до розвідників і вони передали по рації, що всі, хто був на «пожарці», врятувалися.

Коли повертався на вежу, пішов коротким шляхом. Чую характерний звук, який важко з чимось сплутати – зачепив розтяжку! Упав на землю – чекаю вибух. Граната не здетонувала, мабуть, відсиріла. Я аж перехрестився. Диво!

«Кіборг» «Рахман» та вихід з аеропорту«Рахман», він називав себе «Андрюха-воділа з Дніпра». У нього було все обпечене, все в осколках, кістка з пальця стирчала…

Найяскравіші мої спогади пов’язані із «Рахманом», про якого я тоді взагалі нічого не знав. Нам передали по рації, що до нас рухаються троє наших поранених бійців. Їх направили на вежу, мовляв, дійдете – врятуєтеся. Серед них був і «Рахман», він називав себе «Андрюха-воділа з Дніпра». У нього було все обпечене, все в осколках, кістка з пальця стирчала…

Я його тоді повністю забинтував, як-то кажуть, як вчили, щоб надійно. Залишив тільки місце, щоб він міг хоч слово сказати. Цигарку йому підкурював, чайок давав. Моїм головним обов’язком було, щоб вони трималися, щоб не померли. А він каже: «Чайку зробив, цигарку підкурив, а тепер – автомат в руки і йди бій вести». Вже потім я дізнався, що він – начальник розвідки.

Військовий Андрій Гречаний із позивним «Рахман» і президент України Петро Порошенко
Військовий Андрій Гречаний із позивним «Рахман» і президент України Петро Порошенко

Це були останні години Донецького аеропорту – в усіх паніка, розпач, хлопці додому дзвонять, прощаються. Ми думали, якщо в терміналі купа народу і всіх розбили, що нас може врятувати? Тоді ніхто навіть не подумав, що звідти можна просто на своїх ногах вийти.А я думаю: як можна змиритися з цим? Мені 22 роки і це все?

Калайда десь знайшов старезну карту ще 1970-х років. Всі в розпачі: «Яка карта, навіщо вона тобі потрібна?». А я думаю: як можна змиритися з цим? Мені 22 роки і це все? На цьому життя закінчилося ? Що чекати – кулю чи полон? Довкола тиша, всі мовчать. Таке враження, ніби кожному соромно, але ніхто нічого не може вдіяти.

Я взяв ту карту – і почався «двіж». Підключився Серьога Кройтер, він повірив у мене! Підбадьорював усіх: «Так, давайте, пацани». Ми почали з’ясовувати: де сепарські пости, як прокласти коридорчик, яким ми могли б вийти.

І ми вийшли. Під «градами». Я тягнув пораненого Андрюху «Рахмана». Із собою взяв тільки павербанк і фізрозчини. Дуже важко було йти, довкола болото, ями від мін, кулі свистять, і кожен раз здається, що зараз влучить в тебе.

«Кіборг» Сергій Кройтер на вежі Донецького аеропорту, 19-21 січня 2015 року
«Кіборг» Сергій Кройтер на вежі Донецького аеропорту, 19-21 січня 2015 року

Така напруга і незрозумілість тривала, поки ми не побачили дірку в бетонному паркані Донецького аеропорту. Щойно зайшли за неї, посідали і всі як один почали просити пити, особливо «Рахман» потребував води. А звідки вона у мене? Тоді я додумався: розковиряв глюкозу – і всі понапивались.

Із чуваком з позивним «Прокурор», який був на найближчому РЛС, ми домовилися, що вони нам трасером у небі покажуть напрям, куди рухатися. Але поки ми дійшли туди, то ніякого зв’язку з ними вже не було. Треба було встановлювати, а я вже досвідчений, спокійно іду і кажу: «Доктор Хаос», а вони: «Так, знаємо, попереджали». Зайшли до «Прокурора», а там знесилений «Лось», який заблукав і кілька днів бродив по аеропорту – така чумна історія…

Тоді під завалами терміналу загинув Герой України Зубков Іван Іванович, в честь якого і названий наш 90-й батальйон. Це була його друга ротація.

Ми вийшли без втрат. Крім «Рахмана», врятували ще двох водіїв. Вийшли – все супер, а потім – де «Вась-Вась»? Абсолютно невідомо як загубився «Вась-Вась». Коли наступного дня я почув, що він врятувався, так зрадів!

Нам тоді хотілося кричати, посміхатися, просто хотілося жити! Я думав, все – тепер не курю, нічого поганого не роблю, дякую, Боже!

Я звісно, намагався бути стриманим, бо медик завжди має лишатися медиком.

«Кіборги» «Вась-Вась», «Доктор Хаос» і Сергій Кройтор на руїнах вежі Донецького аеропорту, 20 січня 2015 року
«Кіборги» «Вась-Вась», «Доктор Хаос» і Сергій Кройтор на руїнах вежі Донецького аеропорту, 20 січня 2015 року

Життя після Донецького аеропорту

Єдине, що мені тоді хотілося – просто відіспатися, я спав, мабуть, годин двадцять. Тільки тоді з хлопцями, які врятувалися з «пожарки», поїхав у Київський госпіталь. Підлікувався і з березня вже повернувся назад – був у Водяне, Опитне.

Мені не давали посаду, тому я вирішив не гаяти часу і йти в інститут на 5 курс. Але мене не захотіли брати. Шляху назад вже не було, довелося просити допомоги у волонтерів. Гуртом допомогли. Викладачі, начальство були просто в шоці, бо прийшов чувак з війни, який руйнує їхні стереотипи.

Я, звісно, не розкладав дисципліну, але курсанти самі до мене підходили, ставили питання, а я розповідав про ті речі, які реально мені допомагали.

Володимир Небір
Володимир Небір

А на День збройних сил під час урочистих заходів я мав свій віршик розповідати. Набрався сміливості, вийшов на сцену і кажу: «Я розкажу віршик, але спершу – про дещо інше». І півгодини розповідав наскільки інститут і реальна армія різні речі. Я кажу: «Все, досить, все потрібно міняти».

І тут генерал, начальник інституту не витримує, ледь не відриває бильця від стільчика, підривається: «Що треба міняти?». Я відповідаю: «Найперше, поміняйте ставлення до курсантів». Він щось продовжував казати, але це все було неважливо, зал почав аплодувати.

На сцену піднявся «Спартанець» (Анатолій Свирид – ред.) і вручив мені нагороду за оборону Донецького аеропорту. Тоді всі думали, що я взагалі самогубця, що так пішов проти генерала. Але я не проти генерала, я просто висловлював свою думку.

Володимир Небір
Володимир Небір

Коли я повернувся з передової, зрозумів, що війна не закінчилася, вона триває тут. Багато людей реагують дуже мляво на війну, а ще гірше, що багато людей на цьому заробляють. І, на жаль, вони займають не малі посади.

Війна – це безумовно якийсь перелом. Вона ламає, але в кращу чи гіршу сторону залежить від людини і ситуацій. Я утвердився сам перед собою, як офіцер. Все одно для мене і хлопців, які врятувалися, це була перемога, бо ми вижили.

Найстрашніше – це втрата товаришів, які вже за той час стали мені братами, з якими ти, можна сказати, спав, їв, жартував. А тут один момент – і їх не стало. Вони тобі потім приходять в снах.

Мрію, щоб не вмирали люди.

Володимир Небір
Володимир Небір

У Донецькому аеропорту відбулися події, які змінили мене, змінили моє життя назавжди. Там я отримав контузію, там я зрозумів що таке втрата товариша в бою, там я взагалі почав цінувати життя. Там я зарядився енергією, яка тримає мене до цього часу, яка не дає мені забути, що я маю робити.

Якщо ми опустимо руки, то що тоді буде? Все, заради чого віддали мої брати життя – дарма? Здаватися ми не маємо права.

В моїй пам’яті Донецький аеропорт залишився пеклом. Постійні обстріли, постійні бої, артилерія, танки – це все постійно, постійно, постійно.

Проти нас воювали дійсно підготовлені російські військовослужбовці, які воювали по методичці, які пройшли багато конфліктів, було дуже важко.

Зараз я з гордістю ношу звання «офіцер». Продовжую службу у Краматорську. Із картою в руках, але воюю. Коли я іду по Києву, то пишаюся що я військовий.

«Кіборги»-медики Костянтин Сутулов і Володимир Небір
«Кіборги»-медики Костянтин Сутулов і Володимир Небір

Безумовно, Донецький аеропорт потрібно було тримати, бо це наш шматок землі. По-друге, якби віддали аеропорт, то це був би вже прецедент, тим паче, що це стратегічний об’єкт. І уже тоді він став символом.

Одного разу, я зустрів Костю Сутулова – «кіборга»-медика, який вийшов з-під завалів терміналу. І він мені сказав: «Ти уявляєш, ми в суспільстві тепер «кіборги»! Знаєш когось зараз крутішого за нас?». Я навіть ніколи про це не думав і не вважав себе «кіборгом».

Я взагалі ні про що не жалкую. І вважаю, що так кожен має. Хіба плівку можна відмотати? Хіба я міг подумати, що у 26 років пройду це все? Ніколи у житті. Та й взагалі, хто б міг таке подумати, напевно, один Путін.

Вас може зацікавити
Комментарі
Loading...
bigmir)net TOP 100