«Пісня» для літніх митців: три театри об’єдналися, щоб зробити постановку

449

Учора мешканці єдиного українського геріатричногого стаціонарного закладу медико-соціального обслуговування самотніх ветеранів сцени похилого віку, які потребують щоденної сторонньої допомоги (простіше кажучи, спеціалізованого притулку для літніх людей) змогли подивитися виставу «Пісня» просто у своїй їдальні. Привезти такий складний спектакль у таке специфічне місце було дуже сміливим рішенням. «Театр – це ризик», – вирішив режисер. І ризик себе виправдав.

«Пісня» постала зусиллями трьох театрів («Театру за два тижні», «Театру Переселенця» та «PostPlayТеатру») у рамках фестивалю швидкої драми «Мовчання не золото». Формат  проекту передбачав два тижні на «повний цикл» – від виникнення задуму до втілення на сцені. «PostPlayТеатр» надав приміщення для репетицій, «Театр Переселенця» зайнявся інформаційною підтримкою. У грудні 2018 р. було оголошено відкритий кастинг, на який прийшли актори, готові працювати позаштатно і на громадських засадах – як і режисер та драматургиня. «Як у Шекспіра, текст народжувався зі спільних обговорень, – розповідає Пьотр Армяновський, режисер “Пісні”. – Не було такого, що ми зібрались і вибрали текст – це було радше схоже на те, як музиканти в гурті створюють композицію: у когось з’явилися слова, у когось – музика…».

Утім, усе-таки матеріал для п’єси був: створенню вистави передувала подорож Польщею української драматургині Анастасії Косодій улітку 2018 р. Анастасія спілкувалася з українцями, які пережили операцію «Вісла» (примусове виселення у 1947 р. українців з їхніх етнічних територій, що перебували під владою Польщі та Чехословаччини) та їхніми нащадками. Сама драматургиня теж належить до цих нащадків…

Однак «Пісня» – не про історичні події, а про те, як їх переживають люди. Тут ідеться радше про інтимне, ніж про соціальне. На гострі запитання після вистави режисер відповів: «Вистава не ставить мету когось у чомусь переконати, щось показати чорним чи білим. Тут нема знецінення боротьби ОУН, є сум у цій лінії». Так само режисер вважає, що фразу «ненавиджу Польщу», котра лунає в п’єсі, не слід розуміти буквально – «це не про Польщу, а про того, хто говорить», і однозначно негативний образ Польщі, котрий постає в «Пісні», не є художнім задумом авторів. Просто спектакль на дуже важку тему, і кожен сприймає текст через власну призму.

Власне, через це і вимагало великої сміливості рішення привезти «Пісню» до ветеранів сцени – адже велика частина з них пережила описані події і має особисту історію про це… Однак усупереч побоюванням усі глядачі сприйняли «Пісню» прихильно. І своєрідна форма теж їм не завадила – вони навіть дякували за те, що їм показують щось нове, незвичне. «Чи правильно я зрозуміла, що повторювання однієї репліки різними людьми – прийом, котрий показує, що цю історію міг розповісти будь-хто з цілого покоління?» – запитала одна глядачка. Також похвалили акторську гру: при всій вибагливості ветеранів сцени нікому не захотілося сказати «ти переграєш» чи «ти недограєш», хоча у виставі задіяні не лише професійні актори. Для Дмитра Мойсеєва це акторський дебют – узагалі-то Дмитро кінорежисер.

Інші ролі (якщо тут узагалі коректно говорити про ролі) виконують Катерина Пономаренко, Аліна Скорик та Анастасія Ренард. Режисер вистави Пьотр Армяновський також уславився як перформер, однак після 2014 р., коли він був змушений залишити рідний Донецьк, вирішив, що зараз не час для перформансу.

Спеціально для прем’єри авторка оновила текст п’єси. Те, що вистава йде російською мовою (художник, у сенсі драматургиня – та й режисер – так бачить), правда. А ось анонсованої ненормативної лексики у «Пісні» вчора не пролунало. Дивні ж англомовні вокальні вставки – це пісні Мішель Гуревич, канадсько-російської співачки, котра неодноразово згадується в тексті. (Глядачі потім зізналися, що не настільки розуміють англійську, як теперішня молодь, тому сприйняли це інакше, але все одно поцінували, бо задум виглядає цілісним, навіть якщо не до кінця зрозумілий.)

Режисер вважає, що «Пісня» не розрахована на дітей і на тих, хто хоче розваги в театрі. Якщо ж людина шукає в театрі краси, можливості відчути, пережити щось, що не знаходить собі часу, місця, швидкості в буденному житті – їй сюди.

«Цього року буде прем’єра фільму про Іловайськ – у мене там одна з головних ролей, – розповідає Анастасія Ренард. – Ми довго працювали над цим фільмом, і у мене був досвід спілкування із безпосередніми учасниками цих подій. Це були люди зовсім різних верств, із зовсім різним доходом, і в кожного була така серйозна мотивація, чому вони там… Мене це так вразило! І мені тепер хочеться говорити про актуальне. Прекрасно робити класику, але мені зараз хочеться говорити про те, що болить».

Анастасія вважає, що зрозуміти «Пісню» може будь-яка мисляча людина – аби лиш її бажання налаштуватися на цю хвилю. Спектакль не так складний, як незвичний. «Люди звикли до певного виду театру і мають певні очікування, а ти їм даєш зовсім інше, – усміхається акторка. – Але мені самій подобається, коли спочатку здається, що тут один пазл, там другий, а в кінці виходить цілісна картина. До нас приходила специфічна публіка: письменники, театральні критики (одна моя знайома привела цілий клас – вона викладає у майбутніх мистецтвознавців)… І це так приємно, коли після неоднозначної вистави вони сперечаються – той те зрозумів, той інше… Це ж прекрасно! Це значить, що ми зробили вчинок. Ми поставили запитання, а далі кожен знайде свою відповідь. Якщо захоче».

Вас може зацікавити
Комментарі
Loading...