“Батя”. Волонтер, чий внесок у нашу Перемогу неможливо оцінити.

90

Ігор Ященко, позивний “Батя”. Волонтер, чий внесок у нашу Перемогу неможливо оцінити. В 2015 році, він з своїми запорізькими побратимами заснував волонтерську стоматологічну організацію “Тризуб Дентал”. Від тоді за 5 років роботи, волонтери стоматологи пролікували більше 40 тисяч бійців на фронті. І все безкоштовно.

В дитинстві Ігор був звичайним хлопцем, яких дуже багато в Україні. Проте тоді з ним стався випадок, який загартував його душу назавжди.

– Місто Запоріжжя. Там пройшло моє дитинство – «на районє» (сміється). Це було школа життя, де потрібно було постійно щось комусь доказувати. Коли я навчався в 5 класі, зі мною трапилася історія, яка напевне змінила мене назавжди. Мене відправили в перукарню, щоб підстригтися, як всі радянські діти – лиса голова і чубчик. Там зустрів свого однокласника. Мені батьки виділили цілий рубль. Неймовірні гроші, на той час. Після процедури в перукарні, у нас залишилося – половину рубля. І ми вирішили ці гроші прогуляти.
Тоді відкрився в Запоріжжі перший магазин, де можна було йти, вибирати щось самому і оплачувати на касі. Ми ходили довго, розкривши рота. Тільки нічого не купили, а мій однокласник набрав цукерок в кишені і вирішив їх так винести. На вході нас зловила продавщиця і почала кричати. При тому викликала, якогось дядька з кімнати міліції. Він нас викликав на допит, намагався дізнатися з якої ми школи. Проте я і однокласник пішли у відказ.
Сидячи в коридорі, побачили відчинене вікно біля туалету. Через нього і втекли. В школу не пішли, а розійшлися по домам. Мовляв – захворіли. Через години дві, прибігає тато і кричить: «Одягайся, пішли в школу». «Не можу, я хворий» – відповідаю йому. Проте тато не повірив і потягнув за вуха. В школі мене чекав однокласник з батьками, директор школи. Як тільки ми появилися там, директор каже: «Заходь злодію. Як ти міг? Ти всіх нас підставив». Я стою, маленький, блимаю оченятами. Не розумію, що робиться, адже справді не крав цукерок. Цей Саша каже: «Ось бачите, я казав, що він буде на мене все валити». Я почав плакати. Проте мені ніхто не вірив. Адже цей Саша, був сином військового. Непогано вчився. Ігор Ященко, був малим хуліганом, який постійно кудись влазив. Звичайно, що мені не повірили. І це був – перший такий доросли досвід.
Коли вийшли з кабінету директора, було дуже соромно. Тато дав мені ляпаса і каже: «Такого позору, я ще не бачив. Виховував сина, а виростив – злодія. Тобі мало цукерок, ти їх не їв ніколи»? Я ридаю, не можу нічого пояснити. Кричу, що не брав цукерок. Потім із злості вирішую тікати світ за очі. Адже мене ніхто не любить, не вірить. Тільки намірився бігти, як батько зловив і притягнув до себе.
Присів перед мною і каже: «В очі дився, кажи правду, я зараз все побачу в них. Ти взяв цукерки?» Ні – це не я – відповів йому. «Ну і все, тоді чого рюмсаєш. Пішли до дому, будемо думати, що матері говорити». Так мені ніхто не вірить – говорю йому. Батько став біля мене і каже: «Хто вони тобі, ці люди? Вчителі, продавщиці. Тобі головне, щоб я вірив. Адже я – твій батько. Тому ідемо до дому».
Це був шикарний урок, який мені тато зробив. Я зрозумів, що є люди, чия думка для мене дуже важлива. Тому вдячний батькові понад усе… Адже сам являюсь батьком, і старався дітей достойними виростити.


На таких волонтерах тримається Україна, наша боротьба. І ми обовязково здобудемо Перемогу.

Вас може зацікавити
Комментарі
Loading...