“Я здохну біля того Зеленського”. Як в Україні чекають і бояться обміну полоненими

82

У Зої Семенівни хворі ноги. А ще вона живе у Вінниці, до Києва шлях неблизький. Тому за судом над людиною, яку звинувачують у вбивстві її сина, вона вже кілька років спостерігає по інтернету. Щовівторка і щочетверга.

Одне рішення української влади – і цю людину звільнять просто у залі суду. Аби не допустити цього, Зоя Семенівна ладна їхати до Києва – до президентського офісу, до суду, куди завгодно, – не зважаючи на хворобу.

“Я буду сидіти там, я здохну коло того Зеленського, але я не дозволю”, – каже Зоя Семенівна. Вона вже не плаче, в її голосі чутно рішучість: “А якби його дитину вбили, він би теж відпустив?”

Віці – 28. Заміжня вона шість років. Останні п’ять вона не бачила свого чоловіка. Зв’язку з ним немає. Можна тільки передати передачу раз на півтора місяця. У Києві його називають героєм, але кому від цього легше?

Одне рішення – те саме, проти якого так рішуче виступає Зоя Семенівна, – і Богдан повернеться додому.

Віка каже: в першу чергу треба думати про живих людей. З іншого боку, визнає вона, рішення, яке напевно обговорюватиме вся Україна, не повинно ухвалюватися за зачиненими дверима.

“Великий обмін”, який, згідно з домовленостями, досягнутими на “нормандському саміті” в Парижі, повинен відбутися до кінця року, Володимир Зеленський виставляє як свою беззаперечну перемогу.

Однак уже сьогодні зрозуміло, що цей обмін стане одним з найбільш неоднозначних рішень президента України за час його перебування на посту і напевно викличе всередині країни вкрай бурхливу реакцію.

Обмін

Великий обмін, про який домовилися в Парижі Володимир Зеленський та Володимир Путін, якщо він відбудеться, стане першим масштабним обміном за два роки. У грудні 2017 року Україна передала самопроголошеним республікам 233 затриманих в обмін на звільнення 73 людей.

Обидві сторони-учасниці обміну називали ту операцію лише першим етапом обміну “всіх на всіх”. Його другу серію збиралися провести протягом місяця-двох, але не склалося.

Київ та “республіки” звинувачували одне одного у зриві цього обміну: вони ніяк не могли узгодити списки його учасників.

Уже тоді, на початку 2018 року, ходили чутки, що одна з причин суперечностей – ультимативна вимога сепаратистів видати їм “беркутівців”, звинувачених у масових розстрілах на Майдані у лютому 2014 року.

Вперше про таку вимогу ще в січні 2017 року повідомила депутатка Ради Надія Савченко: після свого неоднозначного візиту на непідконтрольну Києву частину Донбасу вона опублікувала у Facebook “списки на обмін”, у яких фігурували прізвища “беркутівців”. Однак у СБУ назвали “списки Савченко” фейком, і тоді ця тема затихла.

maidan

Але навесні 2018 року, вже після останнього великого обміну, такі вимоги “республік” підтвердив мені учасник мінських переговорів Віктор Медведчук. Саме його – старожила української політики і кума Володимира Путіна – тодішній президент України Петро Порошенко називав єдиним переговірником, здатним ефективно домовлятися про обмін полоненими.

Тоді я запитав у нього, на яких підставах самопроголошені республіки включають до своїх вимог людей, які не мають відношення до бойових дій на Донбасі.

“Вони так вважають. Ми говоримо: вони не мають стосунку до АТО. А вони кажуть: ні, ми повинні їх отримати, інакше ми не віддамо тих, хто є у нас. Ось і всі підстави, розумієте?” – відповів Медведчук.

Позиція тодішньої української влади була однозначною: “беркутівців”, обвинувачених у розстрілах на Майдані, – не віддавати.

Після того, як Порошенко залишив президентський пост, переговорна команда України в мінській контактній групі змінилася. А слідом за цим пом’якшилася позиція Києва у питанні видачі “беркутівців”.

Двоє українських високопосадовців, обізнаних про хід переговорів про обмін, підтвердили ВВС: прізвища “беркутівців”, яких судять за розстріл Майдану, значаться в списку на новий великий обмін.

Представники офіційного Києва відмовляються від публічних коментарів на цю тему: вони не називають навіть точну кількість учасників обміну, стверджуючи, що будь-яке недбало кинуте слово може призвести до його зриву.

Однак певні натяки можна знайти в нещодавньому інтерв’ю міністра закордонних справ України Вадима Пристайка агенції УНІАН. У ньому дипломат визнав: майбутній обмін буде дуже чутливим, оскільки після вересневого обміну полоненими між Україною і Росією у Києва залишилося занадто мало людей, які могли б фігурувати в новому обміні.

“Ми готові до дуже серйозних компромісів для того, щоб забрати максимальну кількість наших людей”, – заявив Пристайко.

Максим

шимко максим, дошка меморіальна

“Зараз звернемо з Карла Маркса, а там уже близько”, – каже таксист, який підбирає мене від вінницького вокзалу. Насправді вулиця, якою ми їдемо, носить ім’я не Карла Маркса, а Максима Шимка. Я їду до будинку, в якому він жив, поки його не вбили.

Двері квартири в типовій панельці відчиняє Зоя Кузьменко, мама Максима. Ми проходимо до кімнати, яку жінка досі називає Максовою.

На стінах та книжкових полицях – кілька фотографій її сина, невисокого довговолосого чоловіка з добрими очима. У домі дуже чисто, але на підвіконні Максової кімнати панує творчий безлад.

Зоя Семенівна підтверджує мою здогадку: “Я з підвіконня не прибираю. Все залишилось, як було. Знімаю все, витираю пил і все кладу назад, на свої місця”.

“Пашка, зроби кави!” – кричить вона своєму молодшому синові, Павлові. Йому 38. Зараз він вже старший, ніж був його брат на момент смерті. У 2014-му Максу було 34.

Не чекаючи кави і моїх запитань, Зоя Семенівна починає розповідати.

“Ми були дуже щасливою сім’єю. Ми з чоловіком прожили 42 роки і практично ніколи не сварилися. Чесно, я була дуже щаслива, що в мене такий хороший чоловік, що у мене такі добрі сини”, – говорить вона і плаче, вперше, але не востаннє за час нашої розмови.

Максим, згадує його мама, захоплювався історичною реконструкцією, – “вікінгОвкою”, з сумною посмішкою говорить вона, – і заразив нею брата. Зоя Семенівна показує його книги про середньовічну моду. Згадує, як всією сім’єю шили костюми і їздили на лицарські турніри. Це на одному з таких турнірів незадовго до початку масових акцій протесту в Києві Павло зламав ногу, тому на Майдан не їздив.

А от Максим там бував постійно: ще з листопада, коли на Майдані жорстоко побили студентів, які виступали за євроінтеграцію. Тиждень проводив на Майдані, тиждень вдома, у Вінниці.

В середині лютого, коли в центрі Києва почалися найжорсткіші сутички, це була навіть не його зміна, зі сльозами на очах згадує мама. Максим втік прямо з ресторану, де святкували день народження батька, не дочекавшись торта. Переночував у подруги і на електричці поїхав до Києва.

Останній прижиттєвий запис Максима на його стіні у “Вконтакте” – перепост повідомлення однієї з патріотичних груп у цій соцмережі: “за Україну!!!!!!!!!!!!! Всі хто Може їдьте в КИїв !!!” (Орфографія збережена)

“Він навіть паспорт з собою не брав на Майдан. Казав: не хочу вам з батьком нашкодити. Хто його знає, переможе та революція чи ні, головне – щоб вам гірше не було”, – каже Зоя Семенівна.

За квитком на електричку до Києва в кишені Максима спочатку вийшли на інших вінницьких “майданівців”, а потім і на його рідних. Максим загинув від кульового поранення в шию 20 лютого 2014 року на Інститутській, його смерть була однією з перших того ранку.

Останні хвилини життя Максима зафіксовані журналістами кількох ЗМІ. На цих фотографіях і відеозаписах Зоя Семенівна і Павло пізнають Максима за характерною жовтою палицею, з якою він йшов вгору по Інститутській.

“Він був беззбройним. Він нікому не загрожував. Вони просто йшли зміцнювати барикади”, – кілька разів повторює жінка.

Тіло Максима відтягнули від місця смерті, накрили рожевим пледом і кілька разів переносили по Майдану, очевидно, в пошуках місця, яке б не прострілювалось. Павло пізніше знайде десятки фотографій з характерним рожевим покривалом. Він включає неновий комп’ютер в Максовой кімнаті і показує ці знімки мені. Мама Максима плаче.

вбивства на майдані

“На упізнання тіла я хотіла піти, але мене люди не пустили, чоловік пішов. Я говорила: не пущу Колю одного, я ж знала, який він у мене добрячий. Він коли з моргу вийшов, півроку потім не розмовляв, тільки показував, що йому треба. Ось мовчить людина – і все. Потім трохи заговорив, але ця депресія його мучила-мучила і замучила”, – крізь сльози говорить Зоя Семенівна. Микола Шимко, батько Максима, помер минулого року.

Максиму в труну поклали вікінгівський шолом, а в руки вклали меч. На його надгробку намальований скандинавський човен.

“Беркутівці”

Більшу частину загиблих на Майдані в найкривавіший день протистояння, 20 лютого 2014 року, вбили саме там, де загинув Максим Шимко, – на прилеглій до Майдану вулиці Інститутській, нині – алеї Героїв Небесної Сотні.

Адвокат родичів двох загиблих на Майдані активістів Віталій Титич каже, що в історії криміналістики навряд чи можна знайти злочин, зафіксований настільки детально і, відповідно, настільки ж легкий для розслідування і розкриття.

“Цей розстріл фіксувався на десятки камер професійних журналістів, які перебували на місці злочину, ходили серед осіб, яких вбивали. Плюс велика кількість камер спостереження на будівлях урядового кварталу, персональні дівайси [учасників тих подій]”, – перелічує він джерела інформації про розстріли на Майдані .

Українські правоохоронці звинувачують у вбивстві 48 і пораненні 80 осіб на Майдані 25 “беркутівців” з так званої “чорної роти” – за кольором уніформ без розпізнавальних знаків, які в той день носили ці люди.

Їх ще називають “ротою Садовника” за прізвищем командира цього підрозділу. У Дмитра Садовника немає однієї руки. У день розстрілу відразу кілька відеокамер зафіксували, як один із стрільців в чорному веде вогонь у бік протестувальників, поклавши ствол автомата на культю.

Втім, каже Віталій Титич, ця особлива прикмета Садовника – не єдина зачіпка, яка дозволила ідентифікувати стрільців.

“У суду є біллінги телефонів “беркутівців”. Вони були настільки впевнені у своїй безкарності, що абсолютно спокійно користувалися мобільними телефонами, передзвонювались у відкритому режимі. Їх перебування [на місці злочину] встановлено”, – розповідає він.

А ще є результати балістичної експертизи, які показали, що кулі, вилучені з тіл деяких активістів, були випущені з табельної зброї, закріпленої за цими конкретними “беркутівцями”.

Дмитра Садовника затримали ще навесні 2014 року. За півроку його випустили під домашній арешт, звідки він негайно зник. Уже за два місяці він отримав російське громадянство. За даними українських правоохоронців, як мінімум 19 з 20 зниклих “беркутівців” з “чорної роти” теж осіли в Російській Федерації. Російські правоохоронці відмовляються видавати їх Україні.

Проте п’ятьох “беркутівців” з “роти Садовника” все-таки затримали. Уже кілька років їх судять за звинуваченнями у вчиненні теракту, перевищенні службових повноважень, умисному вбивстві та приховуванні зброї після скоєння злочину у Святошинському районному суді Києва. Одного з них у липні цього року суд відпустив під домашній арешт.

Адвокати “беркутівців” заперечують докази обвинувачення. Їхні підзахисні не визнають себе винними.

суд, беркутівці

Засідання проходять щовівторка та щочетверга. Особливого інтересу у широкої громадськості цей процес не викликає: хіба коли по “скайпу” з Ростова-на-Дону давав свідчення Віктор Янукович, тісний зал судових засідань забивали журналісти. Або коли серед сімей загиблих активістів пройшла чутка, що всіх “беркутівців” збираються відпускати під домашній арешт, до Києва оперативно з’їхались одразу півсотні родичів “майданівців”.

От і на засідання 19 грудня приходить десяток родичів і знайомих “беркутівців” – вони сідають у лівій частині залу, ближче до прозорої клітки з обвинуваченими, і приблизно стільки само рідних загиблих “майданівців” – вони розміщуються у правій половині залу. Два фланги зали, здається, ігнорують існування один одного.

“Зі святом!” – посміхаючись, підходять до клітки рідні “беркутівців”. Мають на увазі день святого Миколая чи день міліції, що відзначався в Україні 20 грудня (в 2016 році президент Петро Порошенко скасував це свято і встановив день поліції на серпень), – незрозуміло. Хтось вручає обвинуваченим брелоки в формі маленьких шеврончиків розпущеного спецпідрозділу “Беркут”, вони приймають подарунки з вигуками радості. Правий фланг залу сидить з кам’яними обличчями.

Намагаюся запитати у “беркутівців” та їхніх рідних, як вони ставляться до можливого обміну.

“Ми нічого не коментуємо”, – різко обриває моє запитання один з обвинувачених, Павло Аброськін.

“Хай нам інтернет сюди включать, ми зомбоканали не дивимось”, – жартує його сусід по клітці, заступник командира “роти Садовника” Олег Янішевський. До зали входять судді й присяжні, засідання починається.

Засідання, яке, здавалося б, не віщувало нічого екстраординарного, – у всякому разі, журналістів воно не зацікавило, – закінчується показовим рішенням: суд відпустив під домашній арешт обвинуваченого “беркутівця” Олександра Маринченка.

Адвокат “беркутівців” Олександр Горошинський заявив ВВС, що не володіє офіційною інформацією про ймовірний обмін його підзахисних.

сергій зінченко, беркут, суд
Сергія Зінченка звинувачують, зокрема, у вбивстві Максима Шимка

У червні 2018 року до Святошинського суду в якості свідка викликали Зою Кузьменко. Саме тоді прокурори вперше публічно оголосили результати балістичної експертизи: куля, яка вбила Максима Шимка, була випущена зі зброї, закріпленої за заарештованим “беркутівцем” Сергієм Зінченком.

“Я прийшла в суд і прямо в очі йому сказала: ти вбив мою дитину. Його адвокат зразу відповідає: це, може, і не він стріляв з цієї зброї. Я йому: раз не він убив, то він знає, хто взяв його автомат і вбив. Хоча зрозуміло, що ніхто свій автомат нікому не віддасть. Зінченко мені нічого не відповів. Опустив голову, сидів, мовчав”, – згадує Зоя Кузьменко.

Обвинувачені “беркутівці” до цього дня не давали свідчень, посилаючись на статтю Конституції, яка дозволяє не свідчити проти себе. Їхні адвокати кажуть, що вони свідчитимуть на відповідній стадії судового процесу.

Я питаю у Зої Семенівни, чи думала вона про те, щоб пробачити людей, обвинувачених у вбивстві її сина.

“Якби я бачила, що вони хоч трохи покаялися, може б щось і вийшло”, – відповідає вона.

Але, емоційно приєднується до нашої розмови Павло, “беркутівці” не показують жодних слідів каяття, прямо в залі суду травлять анекдоти зі своїми конвойними.

“Вони при нас сміються – над нашим горем сміються”, – говорить Зоя Семенівна.

Вона згадує епізод з одного із судових засідань у цій справі: “Батько одного з обвинувачених “беркутівців” каже: я пишаюся своїм сином. Мій син, каже, добре вчився, я хотів, щоб він вступив до вузу, але мені сказали: плати 2500 доларів. У мене таких грошей немає, ось син і пішов в міліцію. А батько когось із наших [загиблих на Майдані] йому і відповідає: моя дитина для того і вийшла на Майдан, щоб твій син не платив 2500 доларів за вступ” .

Павло знайшов в інтернеті десятки фотографій, зроблених на Майдані 20 лютого 2014 року, в день масових розстрілів, в день смерті його брата. Зоя Семенівна продовжує говорити, поки він гортає їх на екрані комп’ютера. На знімках зовсім молоді хлопці і старші чоловіки лежать на плитці Майдану. У деяких видно сліди кульових поранень голови. Майдан у прямому сенсі залитий кров’ю.

“Не дивися”, – раптом каже Павло матері. Наступною на екрані з’являється фотографія його брата, зроблена відразу після смерті. Його обличчя закривавлене, очі закриті.

Чутки про те, що “беркутівців”, яких звинувачують у розстрілах на Майдані, можуть обміняти на українських полонених, яких утримують на Донбасі, ще кілька років тому обговорювалися в спільноті родичів загиблих на Майдані. Зоя Семенівна каже, що практично всі вони проти такого обміну.

“Звичайно, я проти обміну. Є море людей, яких можна обмінювати, чого схопилися за цих п’ятьох?” – каже вона.

“Я підніму всю Україну, але не дам, щоб його обміняли, – рішуче додає Зоя Семенівна. – Непокаране зло породжує тільки подальше зло”.

Богдан

Богдан Пантюшенко
Так Богдан Пантюшенко виглядав у 2014 році, коли його призвали до української армії. Згодом він потрапив у полон.

Троє коротко поголених чоловіків спілкуються з усміхненим кореспондентом каналу “Россия 1” на тлі двоярусних залізних ліжок. Це – донецька колонія, повідомляє журналіст. Під звук кашлю когось, хто перебуває за кадром, один з чоловіків показує на камеру тумбочку з милом і туалетним приладдям, – тобто живеться ув’язненим непогано, – але обличчя у них невеселі.

“Як потрапити від цих стін на волю, де їх немає, – я навіть не уявляю, як це. Хочеться просто вийти за огорожу і помацати травичку хоча б”, – говорить російською темноволосий хлопець з явними слідами перелому носа, Богдан Пантюшенко.

Голос за кадром повідомляє: “Їх внесли в списки на обмін і готові віддати Україні. Якщо обмін відбудеться”.

Хлопці з сюжету, показаного в програмі “Вести недели” 15 грудня, перебувають у полоні в самопроголошеній “Донецькій народній республіці” вже майже п’ять років. І, якщо обмін не відбудеться, швидше за все, пробудуть ще довго. Того ж Богдана Пантюшенка суд “ДНР” кілька місяців тому засудив до 18 років позбавлення волі.

З Вікою, дружиною Богдана, невисокою шатенкою, ми зустрічаємося в кафе в центрі Києва. Питаю, чи є у неї передчуття, що її чоловік скоро повернеться додому.

“Після 2017 року я вже не вірю в передчуття. Тому що тоді я була на мільйон відсотків впевнена, що Богдана віддадуть, і це було дуже важко пережити”, – нервово сміється вона.

віка і богдан пантюшенки

Віка і Богдан одружилися в 2013-му, за рік до того, як чоловіка мобілізували для участі в бойових діях на сході України. На фотографіях того часу видно, що ніс у Богдана цілком прямий.

А в січні 2015 року командир танка Богдан Пантюшенко, позивний “Броня”, потрапив у полон в районі Донецького аеропорту.

Він фігурував у списку на великий обмін у грудні 2017 року. Але за два дні до того обміну Вікторію і рідних ще двох українських солдатів, які перебували в полоні з зими 2015-го, покликали на зустріч з тодішнім президентом Петром Порошенко.

“Він сказав, що наших хлопців викреслили зі списків. Що обмін буде ділитися на два етапи і що він обіцяє забрати наших хлопців за два місяці, в січні-лютому 2018-го”, – згадує вона.

Віка ненадовго замовкає. Зв’язку з її чоловіком протягом півтора року майже немає.

Листи Богдана до Києва не доходять, а право на телефонний дзвінок раз на місяць йому реалізувати проблематично: з ДНР-івського оператора мобільного зв’язку “Феникс” подзвонити на український номер не можна. Якось викручуються: Богдан дзвонить на певний російський номер, передає привіт, питає, що нового у рідних, ось і все, розповідає Віка.

“Я знаю, що він тримається, сто відсотків”, – говорить вона.

Я питаю, чому, на її думку, Богдана досі не звільнили.

“Думаю, немає політичної волі з обох сторін. Я знаю, що за ці п’ять років можна було знайти можливості повернути своїх людей додому”, – після паузи каже вона.

Протягом останніх років офіційний Київ наполягав: в обмінах з самопроголошеними “республіками” можуть фігурувати виключно учасники подій на Донбасі. Будь-які спроби сепаратистів включити в списки на обмін тих же “беркутівців” або обвинувачених в причетності до сутичок у травні 2014 року в Одесі чи до вибухів у Харкові за президентства Петра Порошенка блокувалися на рівні мінських переговорів.

“Ми не погоджувалися на це, тому що це скринька Пандори, – говорить Ірина Геращенко, яка тоді була головною українською переговірницею з питань обміну. – Адже тоді ми покажемо, що бойовики можуть включити в свої забаганки кого завгодно”.

У Києві вважали, що включення непричетних до подій на Донбасі осіб в обмін – це ініціатива Москви, замаскована під вимогу “республік”.

Вікторія Пантюшенко чула і про те, що сепаратисти для розблокування обміну вимагають видати їм “беркутівців”, і про те, що Київ на ці умови не погоджувався.

“З одного боку – так, ці люди повинні відповідати за злочини, які вони скоїли на Майдані. З іншого – ось є така історія, як моя. Вона реально заблокована. Як її вирішити, ми не знаємо”, – каже вона.

Віка згадує, що в особистій розмові з нею Петро Порошенко нарікав: мовляв, ключі від обміну полонених знаходяться в Кремлі. З його слів випливало: Київ не може навіть знаменитого режисера Олега Сенцова обміняти, незважаючи на тиск усього світу, куди там якогось танкіста Пантюшенка.

Але у вересні цього року, вже при президентові Зеленському, Сенцов повернувся додому. Для звільнення його і ще трьох десятків в’язнів російських тюрем Україні довелося видати Володимира Цемаха, якого вважає причетним до збиття “Боїнга” МН17 нідерландська прокуратура, а також тих, кого Київ вважає причетними до одеських і харківських подій.

“Коли йде війна, все відбувається поза правовим полем. Коли йдеться про людей, потрібно думати про людей. Якщо від цього залежить повернення наших хлопців, то, можливо, такий обмін – це варіант”, – каже Віка.

“Тому що вони там сидять і втрачають свої життя, своє здоров’я. Вони пішли захищати свою країну. А країна тепер не може повернути їх. І як на це дивитися?” – питає вона.

Майбутнє

Я запитую у адвоката загиблих на Майдані активістів Віталія Титича, як гіпотетичний обмін “беркутівців” вплине на розслідування масових розстрілів.

“На ньому можна буде ставити крапку”, – лаконічно відповідає той.

І це не просто питання про долю конкретної кримінальної справи. В Україні це, крім усього іншого, питання великої політики. Адже зміна влади в 2014 році пройшла під жалобні пісні за загиблими на Майдані. Розслідування подій, які зрештою призвели до падіння Віктора Януковича, називали справою честі обидва наступні президенти України – і Петро Порошенко, і Володимир Зеленський. Зрештою, якби не ці події, цілком ймовірно, жоден з них не став би президентом.

З іншого боку, складається враження, що млявий суд над “беркутівцями” мало цікавить широку громадськість. А повернення полонених з Донбасу – іміджево виграшний хід, подарунок під ялинку українському суспільству, який цілком можна представити як великий успіх української влади і особисто Володимира Зеленського, який домовився про великий обмін з Володимиром Путіним.

Колишній начальник управління спецрозслідувань Генпрокуратури України, який курував розслідування вбивств на Майдані з 2014 по 2019 рік, Сергій Горбатюк, впевнений: міняти “беркутівців” до закінчення судового процесу, який би встановив роль кожного з них у подіях 20 лютого 2014 року і зафіксував це своїм вироком – “неможливо, непотрібно і неприпустимо”.

“Інакше питання про те, що сталося на Майдані, залишиться без відповіді – можливо, на десятки років”, – каже він.

А чекати вироку, ймовірно, залишилося недовго: в листопаді суддя Сергій Дячук, який головує на суді над “беркутівцями”, прогнозував, що навесні наступного року процес може добігти кінця.

І виходить, що гіпотетичний обмін для України – це, з одного боку, доля кількох десятків людей, які перебувають у полоні сепаратистів, – таких як Богдан Пантюшенко, а з іншого – питання, прямо скажемо, державної ваги.

вікторія пантюшенко

Це розуміє і Вікторія Пантюшенко.

“Я абсолютно не вважаю, що рішення (про обмін) повинно прийматися за зачиненими дверима. Якщо (Україні справді виставили таку) умову, влада повинна це озвучити публічно. Повинна пройти підготовка суспільства. Ми повинні поспілкуватися на цю тему”, – говорить вона.

Дружина українського солдата, який вже п’ять років перебуває в полоні, каже: якщо необхідною умовою для повернення її чоловіка є звільнення ймовірних стрільців на Майдані, то вона хотіла б поговорити про це з родичами загиблих активістів. Однак влада, яка веде переговори на тему обміну, з такою ініціативою не виступала.

Відповідно, члени сімей фігурантів обміну цілком можуть дізнатися про цей самий обмін в останній момент. І опинитися в ситуації, коли частина українського суспільства прямо чи непрямо звинуватить їх у тому, що це через них “беркутівці” уникли правосуддя.

І прагнення уникнути такої ситуації для Віки Пантюшенко, здається, не менш важливе, ніж домогтися возз’єднання своєї сім’ї: “Я хочу, щоб все було публічно для суспільства. Тому що, я вважаю, це складний вибір для всієї країни. Від нього залежить не тільки життя наше, а й стан всієї України”.

Вас може зацікавити
Комментарі
Loading...