Колишній український неонацист: Головне – ненавидіти, а кого – підкажуть

0 89

Чому та як стають неонацистами? Наскільки важко вийти з праворадикального руху? Розмова DW з колишнім ультраправим активістом Дмитром Різниченком.

Дмитро Різниченко – у минулому один з найбільш відомих праворадикалів України. Він народився у Кривому Розі, закінчив факультет журналістики у Дніпрі і згодом став популярним у правому середовищі блогером. Далекому ж від ультраправої субкультури широкому загалу він запам’ятався насамперед численними епізодами вуличного насильства.

Дмитро брав активну участь у протестах на Майдані, а після початку конфлікту на Донбасі вирушив добровольцем на фронт. Після участі у війні поступово відійшов від неонацистської ідеології, а згодом став критиком ультраправих – чи не єдиним колишнім праворадикалом в Україні, хто відкрито говорить про своє минуле. Сьогодні 37-річний ветеран війни навчається на психоаналітика і пише книгу про небезпеку, яку несе в собі ідеологія ненависті.

Deutsche Welle: Дмитре, як ти став ультраправим?

Дмитро Різниченко: Головне, що треба для того, щоб стати ультраправим, – це малопоясненна, несвідома, але всепоглинаюча ненависть до всього світу навколо. Коли я був студентом, я прочитав “Бійцівський клуб” Чака Поланіка. Він обмалював широкими мазками відчуття ненависті до світу – ненависті до епохи, яка б вона там гарна не була.

Я почав шлях насилля з бійцівських клубів. Тобто там, куди ти приходиш до незнайомих людей, і ви б’єте один одного – просто тому, що у вас забагато агресії і треба її кудись подіти. І знов-таки, на якомусь етапі ти розумієш, що таке вбивання один одного ні до чого, по правді кажучи, не веде – крім того, що ви калічите один одного. Тому починаєш шукати. Мені в руки потрапив Гітлер (книга Адольфа Гитлера “Mein Kampf” – Ред.). Він пояснив, кого треба ненавидіти. Більш конкретно і цілеспрямовано.

Спочатку я захопився націоналістичними ідеями ще в 2005 році, здається. Тобто одразу після Помаранчевої революції. Вступив в УНСО, потім переїхав в Київ, вступив в “Братство” Корчинського, потім з “Братства” вступив в С14.

Що ти шукав у цих організаціях?

Шукав об’єкт своєї ненависті і прикладення до нього. Бо там зі своєї точки зору могли пояснити, що зі мною відбувається і сказати, хто в цьому винен. Тобто кожна організація мала свою специфіку, але, по суті, всі вони були схожі – маргінальні і антисуспільні.

Ультраправі не люблять, коли їх називають неонацистами. Ти був неонацистом?

Так, звісно. Праві кажуть, що вони неонацисти, але не журналістам, не на публіку. В субкультурі це нормальна манера кидати “зіґи”, хвалити Гітлера, відзначати його день народження. Це абсолютно спокійно сприймається. Але всі розуміють: якщо це сказати на публіку, будуть проблеми в тій чи іншій формі. Тому на публіку це не говориться. Але якщо людина не любить всіх, кого не любив Гітлер, і любить Гітлера, то хто вона? Неонацист.

Були випадки, за які тобі зараз соромно?

Після Майдану я зустрів одного хлопця – я знав, що він лівий активіст за переконаннями. Я його побачив і без зайвих слів почав гамселити. А потім з’ясував, що цей хлопець був активістом Майдану. Тобто ми з ним, прямо кажучи, билися з одного боку. Він був медиком і, цілком можливо, він би мене і витягав. За цей випадок, чесно кажучи, соромно. Я потім дуже сильно вибачався перед ним, але підозрюю, що він досі мені не вибачив.

Багато хто вважає, що ультраправі буливизначальною силою на Майдані. Що ти на це скажеш?

Я теж колись думав, що ультраправі були рушійною силою Революції Гідності, бо було приємно так думати. Насправді, більшість сотень, які там були – це були звичайні собі хлопці. Війна це теж потім показала. Для мене це було відкриття – я жив з відчуттям, що ми тут єдині воїни і кшатрії, що ми єдині здатні битися за країну, що від нас тут усе залежить.

Проте я потрапив на фронт добровольцем і побачив навколо себе дуже різних хлопців. Перебуваючи в цій субкультурній бульбашці, я навіть не уявляв, що такі є. А вони є. І вони, виявляється, і б’ються не гірше за нас. І геройствують не гірше – а то й ще краще. А ще я з’ясував, що величезна кількість ультраправих, навпаки, з переляку на фронт не поїхали.

Як ти вийшов з ультраправого руху?

Переламний момент був у серпні 2014 року в Іловайську, коли вже майже в оточенні і під страшним обстрілом довелось усвідомити, чого раніше не усвідомлював. Що всі ці ігри, в які ми гралися десятиліттями, жорстокі ігри, які нам давали відчуття сенсу, вони закінчуються тим, що людей закопують бульдозерами і на тому про них забувають. Тобто нічого ні святого, ні вічного у цьому немає.

У мене якраз донька старша мала йти в перший клас. Я дуже хотів потрапити на перший дзвоник до доньки, а натомість ми сиділи на війні і здавалося, що нам там хана. Я не думав про нацизм, я не думав про націоналізм, я не думав про патріотизм, я про доньок весь час думав.

Я повернувся пораненим. Рука прострелена, все пафосно. І от ми стоїмо на мітингу, і всі горлають гасло: “Україна понад усе”. Це ж загальна тема – тобто наша ідея вища за все. А я замовк, бо згадав, що думав тоді про доньок. І думаю: “Ну що значить “понад усе” – понад усе й понад навіть за доньок?” Але ж я нещодавно відчував, що ні. Що є речі, важливіші – сім’я, діти, гуманність, людяність. І я проковтнув це гасло, так і не зміг його сказати. Думаю, з цього моменту почалось яке-не-яке усвідомлення.

А потім потроху ти починаєш переосмислювати все, починаєш читати альтернативну інформацію. Тобі нарешті потрапляють в руки книжки, які ти раніше ніколи не брав. І отак потроху-потроху я відмовлявся від одного постулату, другого, третього, четвертого, п’ятого.

Як змінилось твоє ставлення до війни?

Раніше я любив війну як таку. Тепер я усвідомлюю, що війна – це велика трагедія і, по можливості, її треба уникати. Але іноді бувають ситуації, коли тобі не лишають вибору.

Якби Україна вела загарбницьку війну або навіть підкорювала якусь бунтівну провінцію, я був би різко проти. Нам вистачить тієї землі, яку нам Бог дав, і зайвої точно не треба. Але ж проти нас Росія, яка прийшла на нашу землю і відбирає її. Ну добре, це всього-на-всього земля, але ж Росія несе з собою свій російський порядок, в якому немає місця свободі. А я зараз дуже ціную свободу. Для тих самих ЛГБТ, для ліваків, для всіх. Щоб люди мали можливість висловитись.

Як твої колишні товариші поставились до того, що ти вийшов з праворадикального руху?

Безперечно, це викликало у них величезну агресію. На мене було кілька нападів, зеленкою очі залили. Для своїх колишніх побратимів я, звісно, зрадник. Я розумію їх розпач. Адже на переконанні, що “ми, не дивлячись на наше жалюгідне суспільне становище, все одно найкращі воїни і найкращі люди”, тримаються всі ці організації. А тут хтось несподівано каже: “Знаєте що, хлопці, ви тут, насправді, невдахи, і я теж невдаха. Давайте з цим якось закінчувати, бо, здається, не тим ми займались”. Це ніби означає, що все життя і вся біографія – справді небезпечні, страшні біографії, навіть тюремні строки – все це було дарма?

Людей, які повністю розчарувалися в ультраправих ідеалах, багато. Але дехто з них просто тихенько відійшов в сторону, зайнявся своїми справами і намагається влаштувати своє життя, зібрати його з уламків.

А ще дуже багато людей продовжують перебувати в ультраправому середовищі, не сваряться з колишніми побратимами, бо в них нічого нема іншого крім цього руху.

У деяких країнах є організації, які надають допомогу людям, які хочуть вийти з праворадикальних рухів. Така потреба є в Україні?

В Україні немає організацій, які допомагали б ультраправим реабілітуватися. Але це потрібно, бо, як я вже сказав, це не просто переконання – це переконання, які визначають всі аспекти і грані твого життя. Це секта, прямо кажучи, і вийти з секти означає відмовитись від усього свого соціального набутку. Треба нову дівчину, нових друзів, нову роботу, нове місце життя – бо знайдуть же ж. Таких людей треба реабілітовувати системно – як і працюють із сектантами в деяких країнах.

Розкажи, будь ласка, про книжку, над якою ти зараз працюєш.

Книжку я назвав “Фанатик”. Вона, власне про явище фанатизму, про явище ідеології ненависті і людей, які віддають їй всіх себе.

У першу чергу, вона має допомогти особисто мені. Я хочу змалювати й усвідомити весь цей шлях звідти і до нормального людського співіснування. Але я сподіваюсь, що людям, які вже усвідомили, що з ультраправою ідеєю, або з радикальним ісламом, або з будь-якою іншою ідеологією ненависті щось не так і які не бачать виходу, буде легше, якщо вони знатимуть, що хтось уже цей шлях пройшов. Звісно, вони виходитимуть самі. Але такий дороговказ, мені здається, буде суспільно корисним.

Вас може зацікавити
Комментарі
Loading...