За великим рахунком, Умань була би звичайним тихим провінційним містечком, хоча й обласного підпорядкування, аби не два головні туристичні центри: Національний дендрологічний парк «Софіївка» та могила цадика Рабі Нахмана (Брацлавського). Левова частка туристів приїздить саме сюди. І якщо хасиди, котрі вірять, що бодай раз у житті треба здійснити паломництво на могилу свого вчителя (це нібито дає благословення на наступний рік і/або на все життя і захист після смерті) – явище сезонне, їхній наплив Умань переживає щороку у вересні, то «Софіївка» прекрасна цілий рік без вихідних.
Прикметно, що зустріти хасидів можна і в «Софіївці», а от звичайним туристам до «маленького Ізраїлю» ходу нема. Тобто спробувати можна, але спочатку бажано погуглити, хто такі хасиди. Звичайно, цікаво, що це відгалуження виникло на території сучасної України, незабаром ставши більш поширеним за «класичний» юдаїзм, і що брацлавський хасидизм відгілкувався від хасидського юдаїзму саме завдяки діяльності правнука засновника хасидизму – цього самого Нахмана. Він учив не зубрити Тору, а «молитися серцем» рідною мовою (ідишем, а не «церковнослов’янським» івритом), вважаючи, що цей процес має бути радісним, тому пісні, танці та інші веселощі в процесі молитви є не лише припустимими, а й бажаними. В Умані він жив і проповідував останні роки життя, заповівши послідовникам поховати себе на єврейському цвинтарі, де було поховано багато жертв єврейських погромів часів Коліївщини та відвідувати свою могилу. І те, й інше було зроблено.
Щоправда, у радянські часи синагогу цадика зруйнували, а єврейський цвинтар віддали під городи для населення. Саме поховання вціліло, але про паломництво довелося забути аж до 1988 року, коли 200 брацлавських хасидів з’їхалися сюди на молебень. Після проголошення Незалежності відвідувати могилу Нахмана почали регулярно відвідувати хасиди з усього світу, частково або повністю викупивши навколишні будинки. Тут постала одна з найбільших синагог, готель для хасидів, міква та міжнародний центр брацлавських хасидів.
«Перші ластівки», котрі віщують щорічний наплив хасидів в Умані, з’являються вже за тиждень перед початком десятиденного циклу свят Рош-ха-Шана – Йом-Кіпур. Слід сказати, що далеко не кожна хасидська родина може дозволити собі таку подорож – для цього треба мати і кошти, і сили: маршрут незручний – спочатку літаком до Києва або Одеси, потім автобусом до Умані (і далеко не всі автобуси комфортні настільки, щоб можна було спокійно витримати в них кількагодинну подорож), та й ціни в Умані у цей період зростають у кілька разів. Євреям, котрі не мають коштів на таке паломництво до Умані, можуть допомагати ізраїльські благодійники: оплачувати проїзд, давати пайку та кошти на оренду житла.
За 300 м від могили цадика Нахмана є готель «Шаарей Сіон» («Ворота Сіону») із номерами категорії напівлюкс та можливістю харчуватися стравами єврейської кухні в кошерному ресторані при готелі. Звичайно, десятки тисяч паломників не можуть тут поміститися, тому мешканці прилеглих територій здають їм наявне житло. Найбільше на цьому зароблять власники квартир у багатоповерхівках біля могили цадика Нахмана чи синагоги. Але і тут квартири вище 5 поверху коштують значно дешевше, оскільки в період святкування Рош Ха-Шана хасидам забороняється користуватися всіма благами цивілізації, зокрема ліфтом.
Із новин пересічний українець рідко може дізнатися про те, як саме хасили святкують свій Новий рік в Умані. Набагато частіше туди потрапляє інформація про те, що Умань знову потонула у смітті через наплив паломників (так, ізраїльське законодавство за таке карає суворими штрафами, а в Україні можна розслабитись, і комунальники не встигають прибирати вулиці міста) та що знову відбулися зіткнення між хасидами та місцевими (до речі, за хуліганську поведінку хасидів іноді навіть депортують). Тому стосунки місцевих жителів із паломниками суперечливі – з одного боку це джерело гарного заробітку, а з іншого доводиться задіювати зведені загони правоохоронців із залученням представників поліції Ізраїлю.
Отже, збираючись відвідати «маленький Ізраїль», врахуйте, що хасиди – дуже специфічні. По-перше, вони на туристах гешефту не мають, тому тут ніхто не збирається бути зручним для «чужих». Хасиди взагалі не помічають повної відсутності інформації державною мовою, а от ви помітите. Повна ілюзія, що потрапляєш на територію іншої держави. (Єдина точно зрозуміла українцеві вивіска – табличка на туалеті. У крайньому разі є якісь написи російською. На більше тут сподіватися поки що не випадає.) По-друге, на території цвинтаря дуже суворий дрес-код: для чоловіків – покрита голова та «відповідний одяг», для жінок – довгі сукні з довгими рукавами та панчохи (для заміжніх – також покрита голова). Придбати це все разом із сувенірами на згадку та різними несподіваними дрібницями можна поруч на невеликому базарчику.
Що ж стосується «Софіївки», то про її існування знає будь-який український школяр, чия класна керівничка не була патологічно лінивою. Організувати екскурсію до Умані є справою честі для будь-якої школи, котра себе поважає. Тому детально розповідати про сам легендарний парк сенсу нема – усі й так знають, якою красунею була Софія Потоцька (хоча це якраз дуже на любителя, якщо нагуглити її портрети), як кохав її Станіслав Потоцький і який унікальний у результаті вийшов парк. Тому до того, що заведено писати про «Софіївку», додамо те, що її розташування напрочуд зручне для туристів – кілька хвилин ходу від автовокзалу. (До речі, автовокзал тут ніколи не спить, як і слід порядному вокзалу у місті, де сходяться траса М05 і міжнародні траси Е95 та Е50, лише у понеділок у нього офіційний вихідний.) Можна поселитися у розташованому тут же готелі «Софіївський», а можна приїхати з самого ранку і допізна гуляти на цих 179,2 гектара затишку та романтики, а потім відразу поїхати назад. Місцеві мешканці можуть робити це безкоштовно, пред’явивши документи з місцевою реєстрацією, а от дорослі туристи мають заплатити за вхід – дорослі 50 грн, школярі 30. Також безкоштовного пропустять ветеранів Другої світової війни, воїнів-інтернаціоналістів, інвалідів, ліквідаторів аварії на ЧАЕС, пенсіонерів України, військовослужбовців строкової служби, дошкільнят, учасників АТО, багатодітні сім’ї та дітей-сиріт. Утім, після 20 сюди безкоштовно можуть заходити всі охочі – якраз можна помилуватися, як казково виглядають ліхтарі у нічній «Софіївці». (Вони далеко не на всій території, тому слід зважати на це.) Екскурсійний сезон триває з 7 квітня до 15 листопада. Екскурсії проводяться українською, російською, англійською, польською, французькою та німецькою мовами. Мінімальна вартість екскурсії для дорослих (до 10 осіб) – 400 грн, а для дітей шкільного віку (до 10 осіб) – 250 грн, а більше – відповідно 40 і 25 грн із людини. Іноземною дорожче: мінімальна вартість для дорослих (до 10 осіб) – 650 грн, для дітей (до 10 осіб) – 450 грн.
У «Софіївці» є купа додаткових опцій. Можна покататися на коні (30 грн). У теплу пору року можна проїхатися каретою, а коли випаде сніг – на санях, запряжених кіньми (до 5 осіб, 150 грн). Можна просто сфотографуватися верхи чи на кареті (10 грн). Доступні катамарани (50 грн) і човни (100 грн за півгодини). Прогулянка на поромі для дорослих –50 грн, для дітей шкільного віку – 25, але пором «заведеться» лише тоді, коли набереться 300 грн. Можна навіть покататися човном по підземній річці Ахеронт (мінімальна вартість – теж 300 грн, для дорослих – 50 грн, для школярів – половина).
Підприємці також налагодили усілякі додаткові послуги. Тут можна не лише купити найрізноманітніші сувеніри на згадку, а навіть приміряти образ аристократа і сфотографуватися в ньому.
«Софіївку» традиційно люблять закохані, тому для них є навіть можливість розписатися тут (це коштує 3000 грн). Церемонія проходить у альтанці, де зазвичай виступають професійні, напівпрофесійні та взагалі непрофесійні музиканти, поставивши капелюх.
Що ж стосується людських потреб, від яких нікуди не дінешся, то втамувати голод можна в кафе на території, якщо не заважатиме репертуар музичного супроводу, а гурмани можуть піти у ресторан готелю «Софіївський». От із туалетами трохи сумно: вони існують і входять у вартість квитка, та й знайти їх легко за характерним запахом, але наважитися зайти досередини можна лише у разі крайньої потреби (а якщо ви жінка – то ще й попередньо придбавши пісуар для жінок). Туалет вважається показником якості закладу, але у випадку Софіївки він настільки контрастує з красою і гармонією навколо, що легше просто сприймати його як портал в іншу реальність.
«Софіївкою» опікується Національна академія наук України. Розташований тут же Уманський національний університет садівництва має можливість практикувати у «Софіївці» своїх студентів. Звісно, ці всі химерні квіткові композиції не в часи Потоцького насадили. До речі, ще одна особливість «Софіївки» – здається, що про неї дбають якісь невидимі істоти: кущі пострижені, квіти политі, алейки прибрані, але це все ніби відбувається саме собою. Диво, та й годі. Правда, вся «Софіївка» видається дивом. Та її такою давно й визнали – недаремно ж вона парк світового значення…
Решта Умані загалом не відрізняється від будь-якого іншого українського міста з давньою історією. За бажання тут можна і погуляти, і подихати вихлопними газами.
Туристи не сильно переймаються тим, наскільки гарно розвинута її промисловість (узагалі-то досить розвинута – 21 підприємство), в якому стані освіта (теж достатньо навчальних закладів, включно з вишами) – ну от хіба що інфраструктуру поцінують. Але загалом Умань залишає приємний післясмак. Тому попри те, що вона далека від туристичного ідеалу, відвідати її варто. Бодай раз. Щоб скласти власне враження про це місто.
Фото Яна Запольського
