Наступний кандидат, що зголосився відповісти на наші 5 запитань – Роман Безсмертний, котрий наприкінці січня очолив новостворену партію «Рух+380» та оголосив про намір балотуватися у президенти. Безсмертний був депутатом Верховної Ради чотирьох скликань, працював віце-прем’єром з питань адміністративно-територіальної реформи, був послом України у Білорусі. Протягом 2015-2016 років представляв Україну у політичній підгрупі тристоронньої контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі.
Чи існує швидкий та ефективний спосіб виходу з економічної кризи? Це підтримка малого та середнього бізнесу, розвиток власного виробництва, відмова від імпорту сировини на користь товарів з додатковою вартістю, ваш варіант?
Ефективний – існує. Швидкий – ніхто не назве. Фразами про швидкий спосіб виходу з економічної кризи можуть розкидатися хіба що популісти. Вважаю, що за найкращого сценарію позитивна динаміка в економіці може розпочатися щонайменше на третьому році проведення необхідних змін.
А що може стати поштовхом? Я переконаний, що для України це воєнно-промисловий комплекс. Війна – страшне горе, але це також великий шанс збудувати економіку, розвиваючи ВПК. Дуже важливо допустити приватні структури до оборонного замовлення.
Друге – ми повинні знищити корупцію шляхом боротьби з монополіями, створення здорової конкуренції, а також невідворотністю покарання корупціонерів. Не можуть кілька родин диктувати правила на ринку, встановлювати високі ціни і захмарні тарифи.
Третє – потрібен діалог з бізнесом і підтримка людей справи, які заробляють свій капітал власною працею і розумом. Для них мають бути створені однакові правила гри. Тільки політика дорогої робочої сили здатна повернути наших заробітчан в Україну.
Четверте – це серйозні зміни в аграрному комплексі. Базою для цього має стати цивілізований (наголошую на цьому слові) обіг землі.
П’яте – це питання безпеки, в тому числі для бізнесу. Влада докерувалася до того, що значення слова «рейдер» знають бабусі у вимираючих селах. У нас сіють одні, а збирають інші… Хіба може вижити агробізнес за таких умов?
Чи вірите ви, що безкоштовна медицина, освіта, солідарна пенсія – це пережитки минулого, і потрібно шукати більш ефективні шляхи соціального забезпечення. Які?
І так, і ні. Звичайно, що нові шляхи опрацьовувати треба. По пенсії це і накопичувальна система, і встановлення галузевих доплат.
Майбутнє за страховою медициною. Водночас треба розуміти, що є сегменти медицини і території, на яких повинні діяти державні програми медичного обслуговування. Це пов’язано передусім з тими умовами, в яких перебувають певні території, сектори медицини.
Тому найголовніше, щоб нові підходи до пенсійного і медичного забезпечення були адекватними. Міняти треба так, щоб новостворена система здатна була працювати. При цьому я переконаний, що зміни в медичному і пенсійному обслуговуванні мають бути контрольовані державою, а не пущені на самоплив.
Що стоїть на заваді швидкого закінчення війни на Донбасі? Коли, на вашу думку, закінчиться ця війна і що робити з окупованими територіями після їх повернення?
Нещодавно мені на очі потрапила цитата Мартіна Лютера Кінга: «Люди ненавидять один одного, тому що вони бояться один одного; бояться, бо нічого один про одного не знають; не знають, бо не спілкуються, а не можуть спілкуватися, тому що розділені».
Одразу виникла асоціація з окупованим Донбасом. Я переконаний – Україна повинна налагодити діалог з мирним населенням окупованого Донбасу. Чим менше ми будемо спілкуватися, тим більше будемо боятися і ненавидіти один одного. Людський страх і ненависть – одна із причин, які стоять на заваді закінчення війни.
Я наполягаю на тому, щоб ми вели цей діалог. Там живуть українці. Після повалення окупаційної влади саме вони мають стати нашими основними союзниками на цій території.
Говорити треба також із Кремлем, хоча б заради звільнення військовополонених. У цьому складному процесі за спиною у нас мають стояти сильна дипломатія і боєздатна армія.
До слова. Про це чомусь мало говорять, але на цій війні робиться дуже серйозний капітал. І в Росії, і в Україні. Поки одні воюють, другі торгують. Сьогодні дуже важливо зупинити контрабанду, яка зав’язана на так звану сіру зону. Це, повірте, теж один із чинників, які не дозволяють завершити війну.
Що робити з окупованими територіями після повернення? Я пропоную план з безпечної реінтеграції. Він в тому числі включає комплекс економічних, політичних, гуманітарних і соціальних заходів, які необхідно здійснити після повалення влади окупантів. Має розраховуватися на термін щонайменше 25 років. Це тривалий процес, який передбачає відновлення інфраструктури, економіки, особливу гуманітарну політику. Дуже важливо розробити перехідне законодавство. Вважаю, що його треба опрацьовувати з представниками територіальних громад окупованих територій. Взагалі єдиним інститутом, з яким на сьогодні Київ може вести діалог, є уповноважені представники територіальних громад.
Стимулюючим фактором може стати створення Агентства з відновлення та розвитку окупованих територій, куди могли б залучатися українські кошти та фінанси іноземних партнерів.
Ви можете мені сказати, що 25 років – це дуже довго… Так, дуже. Але йдеться не тільки про припинення бойових дій, але і про повне відновлення інфраструктури Донбасу. Для розуміння: тільки для того, аби розмінувати повністю окуповану територію Донбасу, потрібно близько 15 років. І це за умови, якщо противник надасть карти мінних полів. Ще гірша ситуація з екологічними наслідками для цього регіону. Тому всі ці заяви про завершення війни за 2 тижні, 2 місяці, рік – це брехня і популізм. Після припинення бойових дій, ця війна нам буде відгукуватися десятиліттями.
Ще про одну складову цієї війни – Крим. Переконаний, що визнання Криму як Кримсько-татарської автономії – це перший крок до повернення півострова. Майбутнє Криму має бути визначено в діалозі між кримськими татарами і Україною. Тому я весь час закликаю кримських татар вже сьогодні створити свій уряд, парламент і виконавчі структури.
Чи є у нас шанс найближчими роками стати членом НАТО та Євросоюзу? Які кроки держава має зробити, щоб цього досягти?
Вважаю, що Україна могла б власними силами розробити план наближення до НАТО, який би десь повторював, десь нагадував План дій для набуття членства. А далі – самостійно взятися його реалізовувати. Але треба розуміти: членство в НАТО – це зустрічні кроки. Туди можна проситися, стукати. Але статут говорить, що лише НАТО може запросити ту чи іншу країну.
Я б не розділяв вступ України в Північноатлантичний альянс і вступ в ЄС. Євросоюз дорівнює НАТО. Не буде тут у нас ніякої Європи, якщо ми не станемо членом Альянсу. І навпаки: ми не зможемо стати членами НАТО, якщо не увійдемо в ЄС. Це взаємопов’язані речі. Не може бути європейських цінностей без безпеки, яку дає НАТО. Достойне суспільство неможливо побудувати, коли кульгає система оборони.
НАТО – військово-політичний блок. Але щоб стати його членом, треба виконати програму, яка майже на 90% складається з соціальних, гуманітарних, економічних, культурних параметрів.
Шлях України до Євросоюзу і НАТО – це передусім ціннісний вибір. А з цим у нас поки погано. У нас закони не виконують як пересічний українець, так і законодавець. На Заході панує диктатура права. У нас – диктатура правового нігілізму. Там живуть за законами. А тут хто як – хто за розумом, хто за силою, хто за підлістю, хитрістю. Для європейських (натівських) цінностей немає значення, кого побили на вулиці – народного депутата чи звичайного громадянина. Вони захищені законом однаково.
Якщо ми думаємо, що можна увійти в ЄС і НАТО, не запровадивши тут диктатуру права, то дуримо самі себе. Українці масово виїжджають у країни Євросоюзу не тільки в пошуках заробітку. Вони також шукають ті цінності, які їм здатна забезпечити об’єднана Європа. Чим швидше вся наша держава зробить вибір на користь тих цінностей, тим швидше ми і отримаємо шанс стати членами Євросоюзу і НАТО.
Я бачу одним з кроків, який наближає нас до НАТО – це створення оборонного союзу країн Балто-Чорноморського міжмор’я.
Якими мають бути стосунки держави і церкви, особливо зараз, в період становлення Православної церкві України? З одного боку, держава не мусить втручатися в релігійні справи, з іншого – створенню української церкви йде великий спротив, процес досить заполітизований, і потрібно спрямувати його до правильного русла.
Держава повинна займати абсолютно чітку позицію щодо необхідності створення Єдиної помісної православної церкви. Але є дуже тонка грань, яку не можна перетинати. Не можна створювати державний патріархат чи розвивати політичне православ’я. Церква не повинна перетворюватися на інструмент досягнення політичних цілей.
27 років держава та політики використовують церкву у своїх цілях. Я переконаний, що сьогодні треба зосередитися на підтримці діалогу християнських церков в Україні. Це шлях до єдності нас з Європою.
Тепер щодо ролі самої церкви. За розмовами про зміни у церковному житті України забувається основне – ті цінності, які повинна нести для суспільства церква. Після розпаду Радянського Союзу більшість українців почали жити в деідеологізованому світі. Якась частина людей дійсно живе з Богом, справжніми християнськими ідеями. Та для більшості на місці, де в людини має бути закладено ідею, мораль і віру, виникла порожнеча.
Далі ця порожнеча була заповнена модою: носити хрестик, ходити в церкву, малювати хрести, освячувати будинки і автомобілі. Це не віра й не ідея. Залишилася тільки показна обрядовість як данина моді. Зовнішність, а не сутність. Суспільство потребує справжньої християнської ідеї.
