24 квітня 1979-го – 40 років тому — у Львові зник відомий композитор Володимир Івасюк, автор “Червоної рути” та інших популярних пісень. Квітень узагалі був місяцем катастроф у його житті, і не тільки того року, пише ВВС Україна
15 квітня 1966-го року майбутній композитор уперше потрапив “на олівець” у КДБ. Мав на той час 17 років, закінчував 10-й (випускний) клас Кіцманської середньої школи.
Того дня голова КДБ УРСР генерал-лейтенант Віталій Нікітченко надіслав до ЦК КПУ спеціальне повідомлення №196/н під грифом “Секретно”.
“15 апреля 1966 года, — інформував генерал, — в городе Кицмань Черновицкой области в городском парке обнаружен сброшенный с постамента и разбитый бюст В. И. Ленина”.
Подія як на ті часи неабияка! Повідомлення поклали на стіл першому секретареві ЦК (фактично, очільнику УРСР) Петру Шелесту. Той синім олівцем наклав резолюцію, адресовану Нікітченку: “В.Ф. Доложите!”
Кіцманські кадебісти збилися з ніг, терміново розшукуючи злісних антирадянщиків. І вже 29 квітня шеф КДБ звітував про результати.
“Установлено, — написав він у доповідній записці №222/н, — что это проявление совершили в нетрезвом состоянии ученики 10 класса Кицманской средней школы Ивасюк Владимир, Костюк Иван и Эльберт Олег, все они 1949 года рождения, члены ВЛКСМ”.
Відтак навів інформацію про батьків правопорушників.
Зокрема, про батьків Володимира: “Отец Ивасюка преподаватель украинской литературы и эстетики Черновицкого госуниверситета, член Союза писателей Украины, мать — учительница русской литературы в Кицманской средней школе, член КПСС”.
Далі: “Ивасюк, Костюк и Эльберт арестованы по линии милиции за мелкое хулиганство на 15 суток”.
Не троє, а п’ятеро
Інакше описує цю історію Михайло Івасюк, батько Володимира. Десятикласників було не троє, а п’ятеро — крім згаданої трійці, ще дві дівчини. Купили пляшку вина, відкоркували у міському сквері, біля погруддя Леніна. Хтось із хлопців (але не Івасюк) “почав героїжитися перед дівчатами” і сказав, що залізе на п’єдестал.
На п’єдесталі колись стояло погруддя Сталіна. Після ХХ з’їзду КПРС його демонтували, натомість “двоє інструкторів райкому партії винесли з приміщення давній гіпсовий кімнатний бюст Леніна й поставили його на місце Сталіна, не прикріпивши до нового місця”.
Отже, “герой” поліз на п’єдестал, а Володимир вирішив його звідти стягти. Хлопець, втративши рівновагу, схопився за погруддя і… полетів на землю разом із ним. Від бюста відколовся шматок.
Дівчат “відмазав” батько однієї з них, працівник місцевого військкомату. А на хлопців відкрили справу.
І в школі, і в місті — шок. Адже в класі Івасюк вважався найкращим учнем, йшов на золоту медаль. А в місті його знали як очільника музичного гурту “Буковинка” при Будинку культури.
Знали також, що він — молодий композитор, за півроку перед цим, у грудні 1965-го, його дебютні пісні “Колискова” (на слова батька) і “У двадцять літ” дістали премію на обласному конкурсі.
А тепер, виходить, Івасюк — хуліган.
Його маму Софію Іванівну викликали до директора школи, “проробляли” на партбюро, розбирали поведінку сина на педагогічній раді. Вона захищала Володю, доводячи, що він не збивав бюста.
Але найболючішим стало виключення Івасюка з комсомолу. Адже в ті часи з такою “чорною міткою” було малоймовірно стати студентом.
Та все ж таки ситуацію вдалося якось залагодити. Випускні іспити Володимир здав на “відмінно”, крім історії — поставили четвірку. Також одержав четвірку за поведінку.
Про золоту медаль, яка полегшувала вступ до вишу, довелося забути.
Влітку того ж 1966-го Володимир Івасюк успішно склав вступні іспити до Чернівецького медінституту, але зарахований не був — через оту історію з погруддям.
Лише наступного року, після поновлення в комсомолі, став студентом Чернівецького медичного.
“Чутки про інші обставини є вигадкою”
Інший квітень — 1979 року — виявився трагічним для 30-річного композитора.
Про обставини його зникнення у Львові 24 квітня написано чимало. Того дня він зранку пішов до консерваторії, де навчався на 4-му курсі, біля першої години зайшов додому за нотами, сказав мамі, що повернеться за годину, і пішов.
Більше його живим ніхто не бачив.
“Кілька днів після зникнення композитора, — писала потім газета американських українців “Свобода”, – батьки його зверталися на міліцію з домаганням розпочати розшуки сина. На міліції їм глузливо відповідали, що сина скоро знайдуть”.
Виглядало так, ніби попросту відтягували час, чогось очікували.
18 травня солдат Жамсунбек Чорнобаєв під час навчань військових радистів у Брюховецькому лісі (неподалік Львова) випадково побачив тіло Івасюка, підвішене до гілки дерева.
22 травня автора “Червоної рути” ховали на Личаківському цвинтарі — у похоронах взяли участь біля 10 000 людей.
Відтоді могилу відвідували щодня сотні шанувальників. Це викликало лють у першого секретаря львівського обкому Віктора Добрика і секретаря з ідеології Дмитра Яремчука.
“Парткерівники В.Ф. Добрик і Д.А. Яремчук оголосили просто-таки війну львівській молоді, яка ходила на могилу композитора, — згадував батько Івасюка. – Нам розповідали, що кількох студентів виключили з вишів, а багатьом перестали платити стипендію. Відвідування могили Володі стало крамолою. Та на це ніхто не зважав і щодня на тій могилі виростали гори квітів”.
Тим часом у місті закружляли плітки, що смерть композитора — не самогубство, а справа рук КДБ.
У відповідь газета львівських обкому та облвиконкому “Вільна Україна” подала 6 червня замітку “У Прокуратурі області” з офіційним повідомленням: “Встановлено, що причиною смерті громадянина Івасюка В.М. було самоповішання. Поширювані чутки про інші обставини смерті Івасюка В.М. є вигадкою”.
Але плітки продовжували ширитися. Ба навіть більше — з рук у руки передавали нелегальні листівки, які несли правду про злочин радянської влади.
“По состоянию на 10 июня, — сигналізував у ЦК КПУ голова КДБ УРСР Віталій Федорчук, — оперативной группой УКГБ-УВД выявлено 47 человек, распространявших слухи о якобы насильственной смерти Ивасюка, к 32 из них применены меры профилактического характера, а двое как страдающие психическим заболеванием через органы здравоохранения определены на лечение. Проведены также предупредительные мероприятия в производственных объединениях “Электрон” и им. Ленина, где имели место факты размножения и распространения текстов, извращающих причину смерти композитора”.
“Комітетчики” цілодобово стежили за могилою. Багатьох, хто поклав квіти, зупиняли біля виходу з цвинтаря люди “в цивільному” і просили пред’явити документи.
Ось типовий приклад: “10 июля в 16 часов антисоветски настроенные жители г. Долина Ивано-Франковской области Сичко П.В. и его сын Сичко В.П., последний болен шизофренией, посетили могилу Ивасюка и возложили на неё исполненные от руки на листке картона размером 29,5 х 22,5 см и художественной открытке тексты националистического содержания”.
Йшлося про Петра і Василя Січків, членів Української Гельсінської групи, незабаром ув’язнених.
Протягом 11 років родині композитора не давали дозволу на встановлення надгробного пам’ятника — ескізи не схвалив особисто перший секретар обкому Добрик. Батькам “порадили” обмежитися могильним каменем. Вони натомість встановили тимчасовий дерев’яний хрест. Його тричі підпалювали невідомі “доброзичливці”, а обгорілі дошки розкидали по цвинтарю.
Тільки 1990 року на могилі постала бронзова композиція: молодий Володимир Івасюк поряд із роялем.
