21 липня українці знову обиратимуть майже половину парламенту за мажоритарною системою. За що таку систему представництва нещадно критикують експерти
Половину від конституційного складу Верховної Ради – 225 осіб – на виборах мають обирати в одномандатних округах. Але на позачергових виборах до парламенту 21 липня у такий спосіб обиратимуть менше 200 осіб. Адже з 225 округів, від кожного з яких має бути обрано по одному парламентарю, 26 розташовані на анексованому Росією Кримському півострові та в непідконтрольних Києву районах Донбасу. Станом на четвер, 27 червня, в інших 199-ти округах за місця в парламенті змагатимуться загалом 3165 кандидати, з яких понад 1700 – самовисуванці.
Рекордна конкуренція
Це не набагато менше, ніж на виборах 2014 року. Втім, конкуренція на деяких одномандатних округах є рекордною. Так, за право представляти в парламенті Київський район Одеси (округ номер 133) змагатимуться аж 50 кандидатів. “Найспокійнішими”, натомість, можна назвати 177 та 178 округи на Харківщині – тут висуваються лише по шість кандидатів.
Взагалі поділ України на виборчі округи передбачав приблизно рівну кількість виборців на кожному – близько 160 тисяч. Утім, через військовий конфлікт на Донбасі деякі стали “недонаселеними”. Наприклад, у найменшому – 51-му – окрузі на Донеччині депутата обиратимуть лише трохи більше 2,5 тис. громадян. За їхні голоси змагатимуться 26 кандидатів.
Через війну на Донбасі в деяких виборчих округах лишилося непропорційно мало жителів
Виборча система подібного типу, яку також називають мажоритарною, дісталася Україні в спадок ще з радянських часів. Тоді всіх депутатів Верховної ради УРСР обирали за одномандатними округами. За цією ж системою пройшли і вибори до першого парламенту незалежної України в 1994 році. Усі подальші вибори, крім голосування 2006 та 2007 років, відбувалися за змішаною системою. Іншу половину конституційного складу Верховної Ради – тобто так само 225 депутатів – виборці обирають, голосуючи на списки окремих політичних партій. Мандати зрештою розподіляються пропорційно, залежно від кількості здобутих голосів. Депутати партій, за які проголосували менше п’яти відсотків тих, хто взяв участь у голосуванні, до парламенту за списками не потрапляють.
Камінь спотикання для коаліцій
“Мажоритарка” весь час свого існування в незалежній Україні мала чимало критиків. Їхній головний агрумент проти такої виборчної системи – підрив парламентської коаліційності, від якої залежить і формування майбутнього уряду, і робота самої Ради. “Депутати-мажоритарники, особливо самовисуванці, не зв’язані партійними програмами, кожен роздає виборцям свої власні обіцянки, тож сформувати із них спільну коаліцію проблематично”,- пояснює виконавча директорка громадської мережі “Опора” Ольга Айвазовська.
Попри те що, багатьох виборців приваблює ідея мати “власного” депутата-сусіда, який захищав би місцеві інтереси, такий підхід, на думку Айвазовської, суперечить правовій логіці. “Адже за законом про статус народного депутата, він є представником всього українського народу, а не мешканців окремого району, – говорить вона. – До того ж, наші дослідження свідчать, що більшість громадян забуває прізвище свого мажоритарника вже за пару місяців після виборів”.
“Підґрунтя політичної корупції”
Методи, завдяки яким чимало мажоритарників нагадує про себе виборцям у міжвиборчий період, експерти з виборчого законодавства називають “підґрунтям політичної корупції в Україні”. Ідеться передусім про діяльність пов’язаних із кандидатами благодійних фондів: вони ремонтують дитячі майданчики, вітають зі святами, привозять Великодній вогонь з Єрусалима, роздають безкоштовні ліки чи окуляри та й просто “засівають” округи передвиборчою “гречкою”. Все це є формою підкупу виборців, стверджує Олексій Кошель.
Інфраструктурні проєкти за рахунок власних благодійних коштів мажоритарники часом використовують для задобрення виборчів, вважають експерти
Та ще активніше мажоритарники піаряться на розподілі державних коштів – так званих субвенцій на соціально-економічний розвиток регіонів, які міністерство фінансів України розподіляє разом з бюджетним комітетом парламенту. У Рахунковій палаті України вже кілька років вказують на непрозорий механізм розподілу коштів і дріб’язковість проектів – часто-густо йдеться про заміну вікон у школах, ремонти місцевих доріг тощо. В той же час аналітики громадського руху “Чесно” виявили: географія субвенцій чітко співпадає з територіями виборчих округів.
“Існує тенденція, що округи депутатів коаліції та депутатів, які підтримують законопроекти щодо державного бюджету, отримують у середньому більше, ніж округи нелояльних депутатів. При цьому мажоритарники у своїх звітах часто використовують такі терміни як “вибити”, “залучити”, “посприяти виділенню”, коли йдеться про ці кошти”, – зазначає аналітик “Чесно” Оксана Ставнійчук.
Таким чином, вважає Ольга Айвазовська, практика виборів за одномандатними округами спотворює саму систему представницької демократії: за нею виборці просто обмінюють голоси на обіцянки благоустрою, а депутати-мажоритарники потім продають вже свої голоси в Раді в обмін на місцеві субвенції. “Натомість парламент має все ж вирішувати важливіші загальнодержавні справи”, – наголошує вона.
Шанс для маловідомих політиків
Та попри усю критику Олексій Кошель вважає, що на найближчих виборах мажоритарна система може показати свою чи не єдину перевагу – дати шанс маловідомим регіональним політикам потрапити до парламенту. “Цьому сприятиме і загальний запит суспільства на “нові обличчя”, і малоресурсність такої короткотермінової кампанії”, – пояснює голова КВУ.
У такі перспективи не надто вірять інші прихильники переходу до пропорційної системи, зокрема й Ольга Айвазовська. “Представництво молодих регіональних політиків можна забезпечити і через відкриті партійні списки – дати можливість обирати 2-3 кандидатів в межах однієї області. Натомість мажоритарна система і далі буде породжувати політичні кризи та корупцію”, – запевняє вона.
