Лондонський камінь – пам’ятка, що налічує багато століть. Хоча історики і археологи так і не змогли пояснити його походження, міські легенди дещо проливають світло на цю історію.
У ранкову годину пік на Кеннон-стріт у центрі Лондона завжди багато людей. Вони поспішають на роботу, не звертаючи уваги на маленький склеп зі скляним корпусом, вбудований у стіну будинку 111.
Якби вони зазирнули всередину, то побачили б камінь – нічого особливого, лише уламок оолітового вапняку.
На ньому немає коштовних інкрустацій чи гравюр, він геть не схожий на цінний артефакт, який можна знайти в музеї. Але він був і є (стільки, скільки існують історичні записи) буквальною та метафоричною частиною Лондона.
Письменники XVIII століття навіть припускали, що доки цей камінь існує, існуватиме й Лондон. Так само як троянці у давньогрецькій міфології вірили, що статуя Афіни врятує Трою.
“Він незмінно тут, – каже Рой Стівенсон, керівник відділу історії в Лондонському музеї. – Він лежить весь час майже на тому самому місці, тоді як усе навколо змінюється”.
Походження цього уламка розміром 53х43х30 см, відомого як “Лондонський камінь” не відоме й досі.
Дослідження, проведені в 1960-х роках, показали, що, ймовірно, це вапняк з місцевості поруч із містечком Кліпшем. Напевно, він видобутий зі скелі юрської доби, що пролягає від Дорсета на південному заході Англії до Лінкольнширу на північному сході.
Експертиза, проведена Музеєм археології Лондона в 2016 році, дозволяє припустити, що камінь може походити з Котсвольда, що за 160 км на захід від Лондона.
Лондонський камінь позначений на найдавнішій друкованій мапі міста XVI століття.
Те, що ми бачимо сьогодні, лише частина оригінального каменю, який колись був вбудований у землю в центрі Кендлвік-стріт, тепер Кеннон-стріт, у кількох хвилинах ходьби від Лондонського Тауера.
Джон Стоу, лондонський історик XVI століття, писав у 1598 році: “Він так міцно вбудований у землю, що якщо віз наїде на нього колесом, воно зламається, а камінь залишиться недоторканим”.
Дивно тоді, навіщо його заклали посередині шляху. Але з огляду на те, як змінилася топографія Лондона за останнє тисячоліття, логічно припустити, що вулиці будували навколо каменю.
Власне це все, що можна сказати напевно.
Камінь був видатною пам’яткою Лондона і свідком деяких найдраматичніших моментів, зокрема Великої лондонської пожежі 1666 року.
Вона почалася 2 вересня у пекарні на Пуддінг-лейн. За наступні три-чотири дні вона зруйнувала середньовічний центр Лондона, знищивши понад 13 тис. будівель, зокрема й тих, що оточували Лондонський камінь.
Розташування посеред вулиці, вочевидь, врятувало камінь від значних пошкоджень, але пожежа зробила також дивовижне відкриття.
Коли почалася реконструкція міста, геодезисти виявили, що видима на поверхні частина каменю на кшталт айсбергу була лише невеликою частиною всієї брили.
Її “корінь” сягав під землю приблизно на 3 метри. Можливо, це був “своєрідний обеліск”, зазначив під час розкопок Роберт Гук із Королівського товариства.
Цю теорію підтримав архітектор XVII століття Крістофер Рен.
Він припустив, що це був мильний камінь на кшталт римського Milliarium Aureum, від якого брали початок всі дороги Римської імперії і від якого вираховувалася їхня довжина.
На жаль, теорія про те, що камінь є частиною давньоримської споруди, не знайшла підтверджень. Ба більше, в середині XIX століття камінь перенесли у зв’язку з будівництвом лондонського метро, і значну частину первинного фундаменту було втрачено.
У 1742 році, коли транспорту на вулицях Лондона помітно побільшало, розташування каменю на бруківці стало небезпечним. Його перемістили до бордюру та поставили біля стіни церкви Св. Світина.
У 1940 році камінь вчергове пережив руйнування, коли церкву знищили німецькі бомби під час “Лондонського бліцу”.
1962 року на руїнах церкви за адресою Кеннон-стріт 111 звели офісну будівлю. У стіні будинку було спеціально розроблене місце для зберігання каменю, тут він залишається й досі (за винятком 2016-2018 років, коли камінь перебував у Лондонському музеї під час реконструкції будівлі).
Утім, там де факти та наука мовчать, процвітають міфи та міські легенди.
У 1450 році у Лондоні було влаштовано збройний заколот проти дуже непопулярного короля Генріха VI. Його боротьбу за збереження контролю над Францією вважали головною причиною економічної скрути в Англії.
Легенда стверджує, що ватажок бунтівників Джек Кейд поклав свій меч на Лондонський камінь і проголосив себе “господарем Лондона”. Ця історія, значно перебільшена, лягла в основу другої частини хроніки Шекспіра “Генріх VI”.
Попри грандіозний ефект, який ця дія мала справити на глядачів, немає жодної згадки про те, що хтось крім Кейда, ані до, ані після нього, використовував камінь таким чином.
Хоча камінь аж ніяк не допоміг скинути монархію, він дивним чином був залучений у геть іншій історії.
У 1629 році Королівською хартією була заснована Організація виробників окулярів Worshipful Company of Spectacle Makers, яка мала стежити за якістю окулярів і яка до речі існує й дотепер.
Окуляри, які не відповідали стандартам організації, знищували, а їхнього виробника карали. Судовий протокол, датований 1671 роком, зазначає, що за рішенням Суду, 264 пари окулярів “були визнані неякісними та оманливими, їх має бути знищено, як скло, так і оправу, … розбиттям об Лондонський камінь”.
“Гадаємо, камінь був відомою пам’яткою, місцем зборів та точкою, що позначала для мандрівників, що вони дісталися Лондона”, – пояснює Хелен Перкінс, гендиректорка компанії Worshipful Company of Spectacle Makers.
Вона також додає, що знищення окулярів на такому відомому місці повинно було мати повчальну мету.
Хоча ми, напевно, вже ніколи не дізнаємось про первісне призначення каменю, його символічна роль є незаперечною. Лондонський камінь пройшов крізь вогонь і бомби, пережив римських легіонерів і революції, – він дійсно є вічним.
Ми не знаємо, хто і навіщо його встановив, але ми також не наважимося зрушити його з місця. Хтозна, може майбутнє Лондона буде поставлено на карту.
А втім, можливо, це лише камінь.