Вам доводилось ловити себе на думці, що англійською набагато легше спілкуватись не з носіями мови? Що з Йоко із Токіо порозумітися простіше, аніж із Річардом із Лондона? Що Уве зі Швеції говорить зрозуміліше і доступніше, ніж Емма із Сполучених Штатів?
Чому так? Чому носіїв мови ми – ті, кому мова не рідна – розуміємо не так добре, як тих, хто з нами на одному щаблі?
Власне, відповідь криється вже у самому питанні: ми вивчали мову з більш-менш однакових джерел – підручників, подкастів, аудіокнижок і програм, нас більш-менш однаково вчили розрізняти прості і перфектні часи, навіть перша сотня вивчених слів була більш-менш однаковою. А якщо зовсім коротко, то ми, скоріш, говоримо Globish, а не English.
Що ж таке глобіш? Глобіш – це спрощений варіант англійської, така собі lingua franca сучасного світу.
Сам термін “глобіш” з’явився на початку 1990-х років. Запропонував його Жан-Поль Нер’є – як не дивно, не лінгвіст, а бізнесмен, який зауважив, що ділове спілкування англійською зводиться до маніпуляцій максимум трьома тисячами слів і чотирма часами.
Насправді історію глобішу можна починати ще від блискавичного занглійщення Індії: Томас Маколей, британський історик, що прибув до Калькутти в урядових справах, одразу зрозумів, що традиційне вивчення англійської не спрацює, коли потрібно за дуже короткий час навчити мови дуже велику кількість осіб.
Він розробив освітню програму “мінімальної англійської”, якої можна було навчитися рекордно швидко – курси, які видавали відповідну сертифікацію, тривали три, шість і дев’ять місяців – початковий, задовільний і середній рівні знання мови. Вже за шість років англійська стала у Калькутті домінантною мовою спілкування.
Глобіш – це не піджин і не жаргон, не есперанто і не волапюк. Це, радше, вихолощений варіант мови, органічний patois, інструмент для порозуміння, а не творення нових образів чи культурних пластів.
Його мета – виключно утилітарна. Як зазначив в одному інтерв’ю редактор Forbes Фредерік Алан, “глобіш – це реакція тіла мови на стирання кордонів у сучасному світі. Мова реагує на засадничу потребу людей – порозумітися”.
Якщо провести паралель від абстрактного до матеріального, то це як хліб і вода, які тамують голод і спрагу, але не задовільнять гурмана, який хотів би насолодитися трапезою із вишуканих страв.
На вивчення азів глобішу, на думку Жан-Поля Нер’є, потрібно щонайбільше тиждень часу. От тут всі, хто намагався опанувати іноземну мову, можуть округлити очі від здивування: ми всі чудово знаємо, що за тиждень, помагай святий тезаурусе, можна сяк-так вивчити з десять дієслів і пару іменників, які не дуже вправно поєднуватимуться у речення, непідвладні ніяким часам та способам.
Власне, для старту цього достатньо: польові дослідження доводять, що купити-продати їжу чи товари і послуги першої необхідності цілком можна буде, а що не вдасться пояснити вербально, то завжди можна виразити жестами та мімікою.
Стратегії мовців, які послуговуються глобіш, зрештою, застосовують і ті, хто має функціональнішу англійську із словниковим запасом понад три тисячі слів.
Чи доводилось вам враз, посеред розмови, забути потрібне слово? Або й взагалі не знати потрібного? Мені доводилось і не раз. Перший такий досвід в мене був у вісім років і я пам’ятаю його, як сьогодні: мені забракло слова siblings і я, не довго думаючи, застосувала описовий метод, замінивши на простіші і добре мені відомі – brothers and sisters. От це якраз яскравий приклад того, як працює принцип глобіш: все, що можна спростити – спрости.
Певна річ, поезію Роберта Бернса читати та декламувати із мінімальним лексичним запасом глобішу не вдасться, але його призначення не в цьому. Роберт Маккрам, автор світового бестселера “Глобіш: як англійська стала мовою світу”, наголошує, що глобіш – це феномен економічний, це мова слоганів і реклами, а не поезії Кіплінга та романів Орвелла.
І тут виникає природне питання: чи здатен глобіш витіснити англійську? Малоймовірно, адже завжди є ті, хто хочуть читати романи Орвелла і декламувати поезію Кіплінга в оригіналі.
