10 вересня є всесвітнім днем запобігання самогубствам. Для молоді від 15 до 30 років це друга найбільш поширена причина смерті після дорожніх аварій. Молода українка анонімно поділилася з нами своєю історією про те, як вона спробувала накласти на себе руки.
Розповідь записала кореспондентка ВВС News Україна Вікторія Жуган.
Я часто чула від мами: “Що сталось – те сталось, треба жити далі. Посміхайся, намагайся мислити позитивно”. Але це не допомагало.
Протягом кількох місяців я прокидалася із відчуттям, що світ розпався на шматки. Було так погано, що я вирішила, що не хочу жити далі. І я почала обдумувати способи.
Не пам’ятаю моменту, коли з’явилася ця думка. Це було болото, яке поступово мене затягувало – схопити саму себе за волосся і витягнути звідти було неможливо.
На попередній роботі було велике емоційне і психологічне навантаження: я була виснажена. Але коли довелося її змінити і працювати з дому, – обірвалося щоденне спілкування з колективом.
Ба більше, я розуміла, що тепер займаюсь геть не тим, чим би мені хотілося. Сиділа цілими днями вдома і поступово закинула своє хобі, яке взагалі-то тримало мене в колі цікавих людей і давало купу позитивних емоцій та підтримки.
Останнім поштовхом стало розставання із хлопцем. Мені здавалося, що ми ідеальна пара, у нас казкова історія. Що він мені призначався, а я все зіпсувала, що він мій суджений, і якщо не з ним – то вже не буду ні з ким.
Зараз я розумію, що жоден хлопець і жодна людина не варті того, щоб робити такі дурниці. Але тоді я просто не знала, куди себе подіти.
Я перестала планувати майбутнє
Рішення про самогубство не було спонтанним. Я обдумувала його приблизно місяць. Цього часу було достатньо, щоб рідні та близькі могли зупинити мене.
Я знала, що зі мною щось негаразд, тому всіляко давала своєму оточенню знаки. Але чомусь не могла сказати прямо.
Я тоді лікувалася у невропатолога: проблеми зі сном, хронічна втома, головні болі. Все перевірили, пролікували, відхилень не знайшли – ані з судинами, ні з серцем, ні з тиском, але дивні відчуття нікуди не зникли.
Найправильніше, що мої близькі могли зробити, – відвести мене до психотерапевта.
Невропатолог мала б розпізнати симптоми депресії, але, здається, лікарка не поставила мені потрібних запитань.
Я намагалася пояснити мамі, що я не в порядку і це серйозніше, ніж просто поганий настрій через важкий період у житті. Але у відповідь я чула поради “позитивніше до всього ставитися”.
Я перестала взагалі що-небудь планувати на майбутнє. Мене питали – що буде за якийсь час, чи кудись поїдемо, чи зробимо щось разом, а мені було байдуже. Думала: що ви там собі говорите, мене це не обходить, бо мене тоді вже не буде.
Зрештою, незадовго до спроби самогубства я зустрілася із подругою і дала їй інструкції на випадок, “якщо зі мною щось станеться””. Вона теж не звернула на мої слова уваги.
Найправильніше, що мої близькі могли тоді зробити, – це відвести мене за руку до психотерапевта, до фахівця, котрий лікує депресивні стани.
Я б не опиралася. Я сама розуміла, що зі мною щось не так і що мені потрібна професійна допомога, але не було сили до кінця цього усвідомити, не було рішучості самій піти на прийом.
Насправді потрібно роз’яснювати людям, що таке депресія. У нас у людей мало розуміння того, як це все відбувається і як підтримати.
Депресія – це не втома і не поганий настрій, які зникнуть завдяки “позитивнішому ставленню до життя”. Людина, яка перебуває у стані депресії, не може допомогти собі сама.
У лікарні не зрозуміли, що я намагалася себе вбити
Думаю, підсвідомо я хотіла вижити, адже зупинилася на способі, який не давав “стовідсоткової гарантії”. Мабуть, якби треба було натиснути кнопку “Так” чи “Ні”, то мені би забракло рішучості.
Я знала місце, де росте отруйна рослина. Поїхала туди й нікому не сказала, навіщо. Щоб отримати смертельну дозу, треба було досить багато того з’їсти. Вже у процесі поїдання мій організм почав це все вивертати, і мені стало дуже-дуже погано.
Тоді подзвонила мама – ми зазвичай регулярно говорили по телефону. Знову ж таки, попри свої наміри, я відповіла на дзвінок. Я говорила незв’язно і сказала, що погано себе почуваю.
Приїхали батьки, викликали швидку, і так вдалося мене врятувати.
Лікарі не одразу зрозуміли, в яке відділення мене везти, навіть думали в реанімацію – були низький тиск і пульс, “погана” кардіограма.
Мені було дуже погано. Я вже ні про що не думала: вдалося чи не вдалося, зробіть мені хоч що-небудь, тільки б не було так паршиво.
Насправді, це найгірше, що я могла зробити: тоді я підірвала собі здоров’я. Якщо до того я була доволі спортивною і витривалою, то тепер дається взнаки найменше навантаження.
До того ж, шлунковим соком попекла собі весь стравохід і досі відчуваю порушення ковтального рефлексу.
Усі бабусі в палаті тільки й сміялись: “От, придивися, який завидний наречений!”
У тій лікарні так і не зрозуміли, що сталося. Після всіх крапельниць та промивань хотіли виписувати мене із “бактеріальним отруєнням”.
І тоді я знову перелякалась. А що далі? Знову повертатися у ту сіру, депресивну реальність? І з’явилася думка: чи ж не спробувати тепер якось інакше?
І тут – дивовижний збіг обставин. Звідкись узялася молода й ініціативна невропатолог-інтерн. Вона бачила в моїй історії хвороби, що я раніше лікувалась у невропатолога, і, мабуть, розпізнала симптоми. Це вона домоглася, щоб мене перевели до невропатології.
Вже там я почала одумуватися.
Якщо хочеться плакати – потрібно плакати
Я так і не зізналася, що намагалася вкоротити собі віку. Та мені дали направлення до психотерапевта, яка, здається, про все здогадалася.
Якби ми говорили про це прямо, вона мала би додати це до моєї історії хвороби, мене би поставили на якийсь спеціальний облік і це би ускладнило мені життя.
Тож лікарка дуже обережно зачіпала ці теми. Вона пояснила мені, що я проживала втрату. І що в такій ситуації не потрібно через силу посміхатися чи шукати нові інтереси.
Навпаки, варто дозволити собі випустити емоції, які накопичилися. Якщо хочеться плакати – потрібно плакати. І що люди в стані депресії не можуть просто взяти й одужати.
Смішно, але до життя мене повернуло ставлення молодого медбрата у невропатології. Він був молодший за мене, в нас було якесь дуже миле спілкування, а всі бабусі в палаті тільки й сміялись: “От, придивися, який завидний наречений!”
І щось мені перемкнуло, що на моєму колишньому життя не скінчилося, що інших чоловіків повно, і взагалі, що так не годиться і треба щось робити.
Навіть лікарка була здивована моєю готовністю. На той момент щось таке у мені вже визріло. Мене не потрібно було вмовляти, я сама казала: “Я хочу жити далі – допоможіть мені з цим усім впоратися”.
Мені призначили антидепресант, і вже наприкінці першого місяця я була так задоволена життям, що дзвонила лікарці й просила скасувати препарат.
Потім, щоправда, я опинилася в якомусь гіперактивному, гіперемоційному стані. Коли вже думала, що все в порядку, у мене знову почалася турбулентність у житті. З’явилися думки, що краще б я тоді померла.
Не бійтеся просити про допомогу
Повністю я прийшла в норму лише за пів року. Знайшла іншу роботу, яка мене цікавила, повернулася до того культурного дозвілля, з якого випала через депресію. З’явилося багато нових знайомств, влаштувалося особисте життя. Тоді я врешті зрозуміла, що все налагоджується.
Гарячі лінії психологічної допомоги для людей у кризових ситуаціях та їхніх близьких:
- Психолого-психіатрична допомога при станах душевної кризи Психоневрологічного диспансеру № 5 у м.Київ – 044 456 17 02, 044 456 17 25
- Телефон Довіри благочинного фонду “Ставропігіон” у Львові 096-000-1558
- Лінія психологічної допомоги для учасників АТО та членів їхніх сімей – 0 800 505 085
Звичайно, відтоді щось у мені надламалося. Хоч зараз я абсолютно задоволена життям, роботою, сім’єю, дозвіллям, все одно бракує повноти відчуттів. Ніби залишився якийсь тягар, і я не можу відчувати на повну.
Та я розумію, що то була найбільша дурість, яку можна було зробити. Тепер я забула той стан, тож мені в голові не вкладається, що через розрив стосунків можна було вирішити, що нічого хорошого в житті вже не буде.
Тому якщо хтось це читає і впізнає себе – не бійтеся просити про допомогу і шукати всі потрібні шляхи її вирішення. Не прописуйте собі антидепресантів, ідіть до фахівця.
І як би це тривіально не звучало – цінуйте життя. Можливо, колись ви будете сміятися з того, що у вас були такі думки. Хоч нам іноді і здається, що все так погано, але завжди є для чого жити, і завжди є якийсь сенс.
10 вересня є всесвітнім днем запобігання самогубствам. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, раз на 40 секунд у світі стається самогубство. Через це за рік гинуть майже 800 тисяч людей.
За оцінками цієх організації, спроби суїциду стаються у 20 разів частіше. Для молоді від 15 до 30 років це друга найбільш поширена причина смерті після дорожніх аварій.
Лише 38 країн світу мають державні програми з запобігання суїцидів. В Україні Міністерство охорони здоров’я запустило гарячу лінію “Лайфлайн Україна”, яка працюватиме цілодобово.
Ця програма використовуватиме перекладені та адаптовані австралійські протоколи гарячої лінії Lifeline Australia. За даними сторінки проєкту у Facebook, нині триває підготовка спеціалістів, які в першу чергу почнуть надавати допомогу ветеранам АТО.
На разі в Україні діють такі гарячі лінії психологічної допомоги для людей у кризових ситуаціях та їхніх близьких:
- Психолого-психіатрична допомога при станах душевної кризи Психоневрологічного диспансеру № 5 у м.Київ – 044 456 17 02, 044 456 17 25
- Телефон Довіри благочинного фонду “Ставропігіон” у Львові 096-000-1558
- Лінія психологічної допомоги для учасників АТО та членів їхніх сімей – 0 800 505 085
