Дехто й нині вважає, що під час Голодомору селяни покірно давали себе вбити. Це не так.
Розсекречені документи ОГПУ дають виразну картину того, що насправді відбувалося в українських селах у 1932-1933 роках – заклики не віддавати хліб і бити комуністів, бригади озброєних реквізиторів, втечі селян, оперативні заслони, риторика влади про “сільську контрреволюцію”, “іноземних шпигунів” і на фоні мільйонів померлих з голоду Всесоюзний з’їзд колгоспників-ударників у Москві.
Сім-десять озброєних чоловіків
Ще 1931-го Сталін, говорячи про Україну, сказав: “Ряд врожайних районів опинився в стані розорення й голоду”. Такими були практичні результати пришвидшеної сталінської колективізації на селі та нав’язування неймовірно завищених планів здачі збіжжя державі.
3 січня 1932-го політбюро ЦК КП(б)У ухвалило: “Вимагаємо від уповноважених ЦК, всіх парторганізацій і всіх членів партії негайного вжиття таких заходів, що забезпечили б Україні виконання цілком і безумовно рішення Жовтневого пленуму ЦК ВКП(б) про хліб”.
Згаданий пленум, що відбувся в жовтні 1931-го в Москві, затвердив остаточний план на наступний рік, за яким Україна мала здати державі 510 млн пудів зерна.
Понад 80 керівників України негайно виїхали в колгоспи провадити “лінію партії”. За кілька місяців, навесні, в селах з’явилася велика кількість голодуючих.
Влітку 1932-го В’ячеслав Молотов – друга людина після Сталіна – взяв участь у роботі ІІІ конференції КП(б)У в Харкові. Після повернення до Москви констатував на засіданні політбюро ЦК ВКП(б): “Ми стоїмо справді перед привидом голоду, до того ж у заможних хлібних районах”.
Але політбюро ухвалило “будь-якою ціною виконувати затверджений план хлібозаготівлі”.
Газета “Комуніст” повідомила 3 серпня 1932-го: Харківська область виконала план лише на 4,8%, Дніпропетровська – на 8,5%, Одеська – на 25,8%. А 5 вересня газета “Радянське село” подала дані по Київщині – 2,3%.
По хатах почали ходити бригади реквізиторів, створені сільрадами з місцевих активістів. Бригада налічувала сім-десять озброєних чоловіків. Робили обшуки, вилучали збіжжя – в тому числі, насіннєвий матеріал і зерно, що призначалося для родини. Забирали також корову, свиней, птицю.
“Та сама панщина…”
Про неминучий голод селяни говорили відкрито. І не збиралися з цим миритися.
Голова колгоспу “Ударник” (Одеська область) Іван Малиновський заявив привселюдно на зборах: “Не давайте вивозити хліб, нам доведеться голодувати. В нас ніхто не має права силоміць забирати хліб”.
Лаврентій Грицин (голова колгоспу села Ставчинець на Вінниччині), коли приїхали машини для вивозу хліба, заборонив їх вантажити, а колгоспникам пояснив: “У нас забирають весь хліб, і ви залишитися голодними”.
Радикальніше міркував бригадир колгоспу “Велетень”, що на Дніпропетровщині, Петро Пойда: “Необхідно організуватися нам, селянам – брати палиці, бити комуністів, бо вони з нас знущаються. Колгоспи – це та сама панщина, тільки в іншій формі”.
В колгоспі села Головини у Київській області голова Кирило Краснобокий на зборах сказав, вказуючи на представника райкому: “Цей чоловік хоче забрати в нас хліб, щоб ми голодували, вимагайте, щоб він негайно залишив наше село”. Після цього з ОГПу приїхали арештувати Краснобокого, проте колгоспники чинили опір.
Траплялося, в “проблемні” господарства влада надсилала, замість незговірливого голови, свою людину. Наприклад, у колгосп села Бармашівка на Вінниччині. Але селяни заявили: “Нам не треба чужого!”, – і вигнали нового керівника.
Місцеве начальство
Серед районної номенклатури, яка мала виконувати вказівки Кремля на місцях, траплялися й порядні люди.
Наприклад, заступник голови Старобільського райвиконкому (Донеччина) Недельченко сказав: “План надійшов, заберуть усе, в країні нема правди, а у нас в районі – тим більше. Піду з партії та повернуся назад на виробництво”.
Аналогічно міркував уповноважений райвиконкому Бодяга (Дніпропетровська область): “Хай у мене заберуть партквиток, хай мене повісять, але колгоспників я в жодному разі без хліба не залишу”.
Але більшість місцевих керівників поводилися інакше.
У селі Бранцовка на Харківщині голова сільради Зубаха і його заступник Вишневий прийшли до селянина Шевченка, який не виконував план хлібозаготівлі, забрали чотири вози хліба в снопах, два лантухи зі збіжжям, вигнали чоловіка з хати і зламали дах.
На хуторі Веселівці тієї ж області запідозрили, що селянин Васюков ховає хліб. У нього забрали 20 пудів жита, а його самого замкнули в коморі сільради. Туди прийшов сільський голова й залізною палицею почав лупцювати Васюкова по голові.
Людолови
В лютому 1933-го ОГПУ фіксує таке: “В січні ц.р. у деяких селах певних районів України зареєстровані продовольчі труднощі. В 4-х районах Київської, в 2-х районах Вінницької, 4 районах Дніпропетровської і в 2-х районах Донецької області має місце вживання в їжу різних сурогатів, шлункові захворювання, набрякання і окремі випадки голодної смерті”.
Побачивши безвихідь, селяни почали тікати. З довідки ОГПУ “Про масові виїзди з сіл України і оперативні заходи боротьби з ними” від 2 лютого 1933-го: “Зареєстровані села, з яких втекли всі дорослі й працездатні чоловіки”.
В тому ж документі відзначено: “З метою припинення виїздів із сіл органами ГПУ прийнято рішучі заходи, які полягають: в категоричній забороні сільрадам видавати будь-які довідки на виїзд; мобілізації агентури і сільського активу на виявлення організаторів виїздів; створення по лінії транспортних органів ГПУ і по районах оперативних заслонів; арештів організаторів і учасників утечі”.
Тих, кого ловили, переважно повертали назад – вмирати у своєму селі. Певну частину кидали за ґрати, а декого висилали до Казахстану.
Про масштаби втечі з села свідчить, наприклад, така цифра: лише протягом п’яти днів – з 6 по 10 лютого 1933 року – в Україні спіймали 5913 осіб. А загалом на той момент було затримано 29 406 втікачів.
Привид збройного повстання
Трагічну ситуацію, що склалася на селі, влада пояснювала не власними діями, а нібито перекиданням в Україну з-за кордону міфічних “десятків петлюрівських емісарів” і наявністю “організованого контрреволюційного повстанського підпілля, пов’язаного з іноземними розвідками, головним чином польським генштабом”.
Подібну маячню не варто було би згадувати, якби вона не була підставою для подальшого “закручування гайок” на селі.
З оперативного наказу особливо уповноваженого по Україні Всеволода Балицького (він же заступник голови ОГПУ СРСР) 13 лютого 1933 року: “Перед органами ГПУ України поставлена головна задача – негайного прориву, виявлення і розгрому контрреволюційного повстанського підпілля і нанесення рішучого удару по всіх кулацько-петлюрівських елементах… Ми зіткнулися з єдиним, добре розробленим планом організації збройного повстання на Україні весною 1933 року з метою повалення радянської влади”.
І почалися арешти. Вироки – переважно розстріл або концтабір.
“Не знайдете жодного колгоспника…”
Тим часом влада влаштовує в Москві пишний 1-й Всесоюзний з’їзд колгоспників-ударників і звозить на нього 1400 учасників.
З’їзд відкрився 15 лютого 1933-го.
В президії – Сталін (його вітають стоячи) та інші кремлівські небожителі, а також колгоспники, серед яких троє з України: Посмітний з колгоспу ім. Будьонного (Одеська область), Сеницький з колгоспу “Червоне село” (Харківська область) і Шейгаст з колгоспу “3-й, вирішальний” (Київська область).
Рапорт від селян України оголосив конюх артілі “Червоний прогрес” (Харківська область) Гаркавенко.
Під час 5-хвилинної промови він п’ять разів згадав Сталіна (“наш любимый вождь”), розповів про “тисячі колгоспів України, які достроково виконали і перевиконали план хлібозаготівлі” і пообіцяв “спільними зусиллями добити куркуля, очистити наші ряди від ледарів і рвачів, злодіїв, підняти трудову дисципліну, мобілізувати актив на боротьбу за високу врожайність, за повне і своєчасне виконання своїх зобов’язань перед пролетарською державою”.
Це – з трибуни. А в кулуарах, повідомили інформатори ОГПУ, хтось з України зізнався: “У нас погане становище: хліба немає, на ринках все дорого, картопля коштує пуд 100 рублів”.
В останній день з’їзду, 19 лютого, виступив Сталін.
“Ми домоглися того, що у більшості колгоспників вже є по корові на двір, – збрехав він під оплески. – Мине ще рік-два, і ви не знайдете жодного колгоспника, у якого не було б своєї корови”.
Не знайдете жодного колгоспника… Тобто, у всіх буде по корові? Чи фізично знищать тих, хто корови не має?
Сталін полюбляв отакі двозначні формулювання. А що він насправді мав на увазі, хтозна. Адже про реальний стан справ його постійно інформувало ОГПУ.
Березень 1933-го
Проглядати доповідні записки обласних начальників ГПУ моторошно. В них подробиці, які вивертають душу.
“В Ново-Василівському районі відбувається торгівля трупами кішок, собак і м’ясом полеглих коней з боку спекулятивних елементів серед селян. Продажна ціна собаки в середньому 12 руб., м’ясо полеглого коня – 6-8 руб. кг. Розплата в більшості випадків проводиться речами (килимами, одягом та інше)” (Дніпропетровський облвідділ, 5 березня 1933-го).
“На ґрунті голоду відзначено 6 випадків людоїдства. Є випадки свідомого умертвіння батьком своїх двох дітей через те, що останніх не було чим годувати” (Вінницький облвідділ, 9 березня).
“За останній час ми відзначаємо значне зростання трупоїдства і людоїдства. Щодня з районів отримую 10 і більше повідомлень. У ряді випадків людоїдство переходить навіть у звичку” (Київський облвідділ, 12 березня).
Від промови Сталіна минуло кілька тижнів…
Війна розростається
“Війна голодного населення за хліб розростається”, – під таким заголовком подала інформацію з України американська газета “Свобода” 12 травня 1933 року.
Газета пише, що голодні маси здійснюють “розгроми харчових радянських складів, грабування харчових транспортів”, “все це набрало такого масового характеру, що влада вже не в стані боротися з такими явищами збройною силою”.
Картина дещо перебільшена, але відбиває певні реалії опору.
Видання зробило висновок: “Населення не хоче тепер умирати так спокійно, як умирало в 1921 і 1922 році”.
