Кінокритик BBC Culture міркує про ключові моменти в кінематографі за останні десять років.
Раніше все було просто. Хочеш подивитися фільм, ідеш в кінотеатр і дивишся, як актори вимовляють свої репліки на ретельно сконструйованому знімальному майданчику.
Тепер усе складніше. Знімального майданчика в реальності може взагалі не існувати, зрештою, як і самих акторів.
У кінотеатр можна не їхати, а новенький голлівудський блокбастер можна подивитися на екрані телевізора чи навіть смартфона.
В останні десять років кіноіндустрія пережила більше потрясінь, ніж у будь-яке інше десятиліття своєї історії, і вони все ще продовжуються.
Важко сказати, чи існуватиме кіно взагалі через наступні десять років або який воно матиме вигляд.
Але цілком можливо, що вже до 2030 року цифровий аватар Марлона Брандо зіграє Людину-павука в інтерактивному віртуальному екшені, який транслюватимуть прямо в ділянку вашого мозку, що належатиме Netflix.
Втім, чи варто хвилюватися про майбутнє? Пропоную натомість зазирнути в десятиліття, що добігає кінця, і звернути увагу на 10 речей, які зробили революцію в кінематографі.
Стримінг стає мейнстримом
У це важко повірити сьогодні, але свій перший міжнародний стрим Netflix запустив лише 2010 року. А перший власний фільм компанія зняла лише 2015-го. Це була драма про війну “Безрідні звірі”.
Схоже, наразі Netflix та Amazon зробили своїм пріоритетом кількість, а не якість, але декілька найкращих продуктів десятиліття належать саме їм.
Кінокомпанія Amazon причетна до зйомок “Манчестера біля моря”, “Тебе ніколи тут не було” і “Холодної війни”. А серед найкращих фільмів Netflix – “Рома”, “Шлюбна історія” та “Ірландець”.
Потоковий сервіс подобається не всім. Каннський кінофестиваль, приміром, не бере в конкурсну програму фільми, які не були в прокаті в кінотеатрах.
А дехто з нас й досі умудряється купувати фільми на DVD, навіть якщо їх вже немає де зберігати.
(Віртуальна) реальність кусається
Хоча комп’ютерна графіка з’явилася, звісно, раніше, масштаб її використання став в останні десять років безпрецедентним.
Лише цього року ми побачили “омолоджених” Семюеля Л. Джексона в “Капітані Марвел”, Арнольда Шварценеггера у “Термінаторі: Темна доля”, Вілла Сміта у “Близнюках” та Роберта де Ніро в “Ірландці”.
Роком раніше ми бачили цифрові реконструкції образів Пітера Кушинга та Керрі Фішер у фільмі “Бунтар один”. А тепер не без жаху очікуємо на цифрового Джеймса Діна в майбутній драмі про війну у В’єтнамі.
Серед інших технологічних новинок – феноменально висока частота кадрів у трилогії “Гобіт” та “Близнюках” (48 замість класичних 24 в секунду), а також розвиток віртуальної реальності.
VR-фільми тепер беруть участь у Венеційському кінофестивалі. А якщо вам здається, що ми всі тепер живемо у матриці, пригадайте, що “Мандарин” Шона Бейкера знято на три iPhone 5S.
Отже, технології XXI століття можна використовувати поки що не для заміни реальності, а для її закарбування.
Різноманітність і ще далі
Коли 2014 року Рідлі Скотта спитали, чому головних героїв в його біблійному епосі “Вихід: Боги та царі” грають білі актори, режисер відповів, що “йому не дали б гроші на фільм такого масштабу, якби в ньому знімався який-небудь Мохаммед”.
Позиція Скотта була колись типовою для Голлівуду, але він дещо відстав від свого часу. Після вручення “Оскарів” 2015 року, коли нагороди отримали виключно білі актори, розпочалася кампанія #OscarsSoWhite.
Фільм “Привид у броні” засудили за те, що роль головної героїні, японки, в ньому виконала Скарлетт Йоханссон.
А студія Disney для озвучення анімаційної стрічки “Моана” ретельно відібрала акторів полінезійського походження.
Успіх таких фільмів, як “Крід”, “Чорна пантера” та “Людина-павук: Навколо всесвіту”, показав, що зірки не європеоїдного походження здатні привабити масового глядача.
“Оскар” за найкращий фільм 2016 року здобула драма про дорослішання темношкірого гея “Місячне сяйво”.
В останні роки Кіноакадемія щедро відзначає роботи мексиканських режисерів. Темі расизму присвячені кінострічки “Прислуга”, “12 років рабства”, “Джанго вільний”, “Сельма”, “Зелена книга”, “Чорний куклукскланівець”, “Гаррієт” та багато інших.
Абсолютно білим “Оскар” вже ніколи не буде.
У майбутнього жіноче обличчя
Падіння Гарві Вайнштейна та підйом руху проти сексуальних домагань (кампанії Me Too та Time’s Up) привернули увагу не лише до сексуального насильства в кіноіндустрії, а й до проблем нерівності в оплаті праці, недостатньої репрезентації жінок в галузі та інших ознак сексизму.
Втім, тенденція почала намічатися ще до Вайнштейна, коли ролі супергероїв у пригодницьких екшенах все частіше почали виконувати жінки. “Люсі”, “Зоряні війни: Пробудження сили”, “Голодні ігри”, “Диво-жінка” – лише кілька прикладів.
Фестивалі та студії пообіцяли боротися за гендерну рівність і серед режисерів. Отже, хоча і повільно, ситуацію все ж таки змінюється.
Під знаком “Діснея”
2010-ті, безумовно, увійдуть в історію кіно, як “десятиліття Діснея”.
Анімаційна студія із завидним завзяттям випускає римейки своєї ж класики, серед яких “Король Лев”, “Малефісента”, “Аладдін”, “Дамбо” та “Книга Джунглів”.
Утім, студія зробила ще один “хід конем”, здобувши права на франшизи “Зоряні війни” та “Марвел”.
В результаті, найкасовіші фільми за вісім з десяти останніх років належали “Діснею”. Чотири рази Marvel, двічі “Зоряні війни”, один раз Pixar і власний анімаційний фільм студії – “Холодне серце”.
Нещодавно “Дісней” також повністю викупив права на студію 20th Century Fox і запустив власний потоковий сервіс. Схоже, діснеївським буде і наступне десятиліття.
Супергерої правлять світом
Ті, з нас, хто виріс на коміксах про супергероїв, напевно, не без тривоги спостерігали, як наше доволі нішеве хобі зі швидкістю ядерної реакції захопило весь світ розваг.
Тепер, здається, й місяця не минає без виходу нових “Людей Ікс”, “Людини-павука”, “Супермена”, “Бетмена”, “Диво-жінки” чи “Джокера”.
Не кажучи вже про тріумф студії Marvel, чия лавина блокбастерів перевершила всіх згаданих вище.
Водночас, фільми, які теоретично належать іншим жанрам, як-от “Гоббс та Шоу”, “Доктор Сон” чи “Холодне серце”, також схожі на добре замасковані супергеройські стрічки.
Студії охоче копіюють модель “спільного Всесвіту” Marvel, коли події окремих фільмів відбуваються в одній реальності.
Тепер ми всі живемо у світі Стена Лі.
Горори постають із могил
2000-ні були невдалим часом для фільмів жахів. Успіх “Пили” та її майже щорічні продовження породили справжнє “порно катування”, яке було радше огидним, ніж страшним.
“Відьма з Блейр: Курсова з того світу” переважно наслідувала стилістику попередньої доби горорів. І також було чимало спроб продати старих персонажів в новій обгортці, як-от “Фредді проти Джейсона” та інші.
Втім, у 2010-ті жанр горору переживає справжнє відродження. Тепер в основі фільму жахів може лежати драматичний сюжет часто з гостросоціальною історією.
Чудовими прикладами цього є стрічки “Ми” і “Пастка” Джордана Піла, “Відьма” і “Маяк” Роберта Еггерса, “Тихе місце” Джона Красінські та багато інших.
Хепі-енду не буде
Жанр ромкому, який розквітнув у 1990-ті й так-сяк тримався в 2000-ті, у 2010-ті остаточно зачахнув.
Його поступово витіснила “бромантична” комедія (про дружбу чоловіків) та її жіночий еквівалент, як-от “Подружки нареченої”, “Це кінець” та “Кінець світу”. Але й цей жанр швидко занепав.
Річ у тім, що й сама комедія як жанр за великим рахунком більше не цікавить Голлівуд. Комедійні актори, як-от Бен Стіллер і Вінс Вон починають зніматися в драмах, а режисери беруться за телесеріали, документалістику і фільмами про супергероїв.
Це не означає, що комедій більше не знімають. Вони є. Але найпомітніші фільми в цьому жанрі стають все дивнішими і страшнішими та рясніють чорним гумором. Та й знімають їх тепер далеко від США.
“Лобстер”, “Аномаліза”, “Тоні Ердман” та “Паразити” зможуть вас розсмішити, але це, напевно, буде нервовий сміх.
Реальність дивніша за вигадку
Дні документальних блокбастерів минули. У 2010-тих також трапляються хіти, як-от “Акт вбивства” або “У пошуках Шугармена”, але їх навряд чи можна порівняти з “Боулінгом для Колумбіни” та “Подвійною порцією” попереднього десятиліття.
Тепер коли Голлівуд хоче розповісти справжню історію, він обирає кричущу постмодерністську докудраму. Вона не просто драматизує події, а додає статистику, бомбардує глядача палкими закликами та включає коментарі реальних учасників подій.
Чи означає це, що цей жанр є більш правдивим, ніж традиційний “за реальними подіями”?
Судячи зі стрічок “Гра на пониження”, “Я, Тоня”, “Влада” та “Американські тварини”, відповідь – ні. Але більш розважальними – цілком.
Кінець світу, як він є
Постаполікаптичне майбутнє у 2010-ті постає у ще похмурішому вигляді.
Науково-фантастичні стрічки – “Забуття”, “Елізіум”, “Інтерстеллар”, “Чужий: Заповіт” та інші – всі як один пропонують людству покинути планету та почати все спочатку в якийсь віддаленій сонячній системі або на розкішній космічній станції.
Подає надію, однак, той факт, що часи, зображені у фільмах “Назад у майбутнє-2” та “Той, хто біжить по лезу” – жовтень 2015 та листопад 2019, – ми якось пережили.
І наш реальний світ виявився ще й не таким поганим. Хіба не так?
