Легендарний український перекладач Микола Лукаш знав понад 20 мов, перекладав світові літературні шедеври й став жертвою політичних репресій. Але не пропускав матчів київського “Динамо”.
Сьогодні йому б мало виповнитись 100 років.
Микола Лукаш зробив для українського художнього перекладу так багато, що в самій історії літературної мови можна без особливих перебільшень вирізнити період до виходу, скажімо, Лукашевого “Декамерона” Боккаччо – і після нього.
Адже в тій книжці відкрилися такі лексичні скарби, що впору було переучуватися навіть і визнаним уже романістам.
Врятувала угорська мова
В умовах тодішнього цензурного тиску в перекладацтво втікали як у простір відносної творчої свободи. До того ж, це давало змогу ще й не втратити кваліфікацію, не зубожіти до стану покірного ретранслятора ідеологічних гасел. Неймовірною картотекою, зібраною Миколою Лукашем, користувалося і чимало його колег.
У дитинстві хлопець захланно читав книжки, виміняні принагідно за ткані вдома знамениті кролевецькі рушники. Знання мов урятувало й під час Другої світової. Додому в Кролевець він добрався пораненим, почалася гангрена, ліків ніяких.
Серед окупаційних частин була угорська, і коли місцевий житель заговорив до солдата його рідною мовою, той перейнявся співчуттям і приніс рятівний антисептик.
Премія за “Фауста”
А в Київському університеті ще встиг послухати лекції знаменитого поліглота, академіка-сходознавця й письменника Агатангела Кримського. Кримський виховав кількох видатних лінгвістів. А ще він захоплював студентів своїми спогадами. Скажімо, любив згадувати про те, як освідчився Ларисі Косач. Але та йому відмовила.
Листування Лесі Українки з Агатангелом Кримським збереглося, воно доносить неповторну атмосферу часу. З початком війни академік став жертвою кадебістів, які скористалися можливістю в евакуаційному безладі розправитися з українськими діячами.
Першим творчим здобутком Миколи Лукаша став переклад “Фауста” Гете. Досконалістю тексту молодий майстер вразив навіть метра професійного цеху Максима Рильського. З його благословення і вийшла книжка. Коли за переклад “Фауста” німці присудили українському тлумачеві премію, радянська влада так і не дозволила невиїзному громадянинові її отримати.
Аби чути живу мову, ходив обідати в готель “Інтурист”. Єдиний легальний спосіб принаймні слухати іноземців.
Проти зближення з російською
Лукаш належав якраз до тих нечисленних перекладачів, що послідовно йшли проти течії. Адже впродовж усіх радянських десятиліть неухильно продовжувалася політика пріснопам᾿ятного “зближення” української мови з російською, що на практиці означало неймовірне лексичне збіднення.
Слова, до яких не було відповідників у російській, попросту вилучалися або таврувалися “застарілими”. І потому вже видавничі редактори мусили старанно їх викреслювати, бо навіщо ж передовій радянській літературі якісь там архаїзми.
Українська літературна мова зводилася до засобу передачі лише простих, примітивних смислів, на більше колонізована нація ніби й не мусила претендувати. У нас іноді подосі редактори викреслюють якісь незрозумілі їм слова, пояснюючи сторопілим від такої сваволі авторам, що запропонованих дивовиж немає навіть у словнику Грінченка.
Не береться до уваги, що це словник переважно розмовної народної мови, у ньому порівняно мало залучено матеріалу з текстів барокової доби, зі здобутків наших книжників попередніх століть. Лукашева феєрична лексична розкіш поставала, зрозуміло, не лише з Грінченка.
Отримавши після довгих бездомних поневірянь кімнату в київській комуналці, Микола Олексійович одразу ж купив величезний меблевий гарнітур. Лише тому, що в ньому була спеціальна шафа для картотеки.
Громіздкі крісла й столи в комуналці, ясна річ, не вмістилися, власник охоче роздарував їх друзям, а шафа з картками невдовзі стояла цілковито переповнена. А вже у своїй власній однокімнатній квартирі в письменницькому будинку на Печерську ненатлий книжник Лукаш без вагань викинув газову плиту і обладнав у кухні бібліотеку.
Для його аскетичного побуту вегетаріанця без жодних шкідливих звичок вистачало й малесенької електричної.
У вільнішій суспільній атмосфері після смерті Сталіна Микола Лукаш працює дуже багато, ніби нарощуючи м’язи для свого найбільшого осягу – “Декамерона” Джованні Боккаччо. Італійську прозу ХІV століття він переклав, скориставшись набутками українського давнього письменства.
Футбол і спротив
Ще одна пристрасть, якій віддавався Микола Лукаш, – футбол. Уболівальником був запеклим, матчів не пропускав. У ті роки перемоги київського “Динамо” над москвичами сприймалися мало не як маніфестація українського опору. Хай у підтексті, опосередковано, вони сприймалися як національний тріумф.
Людина, що володіла іноземними мовами (Лукаш їх знав більше 20), апріорі потрапляла під підозру спецслужб. А Микола Олексійович ще й відмовився од запропонованої сексотської співпраці з КГБ. Про кар’єру він не дбав, а від подальших переслідувань врятувало чи не амплуа дивака й залюбленого у книжки схимника.
Лист у тюрму
А 23 березня 1973 Лукаш надіслав голові Верховного суду УРСР, прокуророві та Спілці письменників листа з екстравагантним проханням. Зізнаючись, що поділяє погляди щойно засудженого літератора Івана Дзюби, просив дозволити йому відбути покарання замість ув’язненого автора “Інтернаціоналізму чи русифікації”.
Мотивував, зокрема, тим, що йому, без родини й дітей, це простіше. Знов же обійшлося тільки виключенням зі Спілки й позбавленням права друкуватися.
Але й сатисфакцію Лукаш зумів отримати. Задля “розвінчування” антирадянських поглядів Івана Дзюби чекісти швиденько видали контрпропагандистську брошуру (цей жанр тоді просто квітнув).
Насправді трудився нібито колектив авторів, а вийшла їхня праця під псевдонімом “Стенчук”. Що й дало привід Лукашеві поглузувати. По-англійськи stench означає “сморід” – доволі точне визначення “духу” викривальної брошури. А що адресувалася вона чи не перш за все закордонним українцям, то все це тим більш нагадувало ситуацію, коли на злодієві шапка горить.
Микола Лукаш послідовно творив свій авторський міф. Сама його поведінка, спосіб життя були, що називається, літературними”; він свідомо дбав про самопрезентацію. Сам собі іміджмейкер.
І його переклади, і його образ символізували дієвість культурного спротиву навіть у найпідліші часи. Що він точно зумів для себе відвоювати у системи, то це творчу свободу.
