Абсолютно несподівано я зробила відкриття – люди тут стали навдивовижу забобонними, чого я не помічала раніше.
Найпоширеніший з забобонів – не говорити нікому заздалегідь про заплановану поїздку в Україну.
Це і прикро, і смішно одночасно. Ти міг ввечері говорити зі своїм другом про особисте, а наступного дня з подивом дізнатися, що він поїхав у справах до України. А друг про це не обмовився ані словом вчора.
Як це розуміти? Як недовіру? Швидше, як гру з мінливою удачею.
Міркують так: розповім комусь наперед, а поїздка не складеться. Так бувало вже не раз і не два. А якщо промовчу, то все пройде легко. Головне, аби не було заздрощів, пристріту і такого іншого.
Тому найчастіше про те, що хтось їде, ми вже дізнаємося за фактом. І щоб не загострювати відносин, він може запитати: “Щось потрібно привезти?”
Забобонні люди також не вимовляють слово “пенсія”, маючи на увазі українську пенсію.
Це теж серед нових острахів. Раптом її скасують, а ти вже звик до цієї реальності й говориш про неї сміливо і в теперішньому часі.
Або розмовляють про це тільки з тими, хто їздить в те саме місце і в той самий час.
Причин для такої поведінки багато. Комусь вдається оформити собі українську пенсію за лічені хвилини, а хтось довго чекає грошей на картку, й немає сили розібратися, в чому справа.
Хтось легко перетинає кордон з запасами українського сала та ліків, а когось затримують – не можуть, наприклад, знайти в базі його перепустку. Або затримують чоловіка, пропускаючи дружину.
Чудово, якщо все закінчується добре. Проте є багато випадків, коли родичі згодом починають розшукувати зниклу людину похилого віку, яку востаннє бачили на шляху до Станиці.
На стовпах в районі кварталу 50-річчя Жовтня можна побачити сотні орієнтувань про таких розшукуваних.
Якщо ви думаєте, що забобони – це про малоосвічених людей похилого віку, ви помиляєтеся.
Молоді люди через той же міст літають на Балі та їздять у весільні подорожі. Звичайно, “таємно” – найчастіше ми дізнаємося про це з соцмереж, дивуючись настільки вдало спланованій операції. Або їздять лікуватися в санаторії України і розповідають про це згодом тільки найбільш надійним друзям.
От чого дійсно робити не варто, так це демонструвати широту своїх політичних поглядів, працюючи у “міністерствах” та “відомствах”.
Я не раз чула, як хтось наївно хвалився тим, що серед тисячі його друзів ВКонтакте є і українські офіцери, і місцеві “військові” чини, і, мовляв, нічого. Все це “нічого” триває до певного часу.
Якщо людину таких ось поглядів затримають, встановлять всі її зв’язки, то щодо кожного доведеться давати відповідь. Що пов’язує, коли бачилися, чому він – у друзях?
Тому, якщо у більш-менш публічної місцевої людини і є сторінка в соціальних мережах, то дописи будуть здебільшого про природу і максимально нейтральні, й простота ця досить награна.
Знайомий розповідав мені ще історію про те, як останні п’ять років працював у виховному відділі одного з “республіканських” вишів.
Претензій щодо його роботи не було. Працювати так можна було ще роки та десятиріччя. Проте, повернувшись з відпустки, він несподівано дізнався, що контракт йому не продовжили.
А причина була досить простою. Він виклав в соціальних мережах своє фото у вишиванці з подорожі Україною.
Побачили колеги, й це призвело до звільнення. Його пояснення вже особливо нікого не цікавили.
