Активісти називають це дикунством й анахронізмом. Китобої та місцеві мешканці кажуть, що це традиційний спосіб здобування їжі у природі, нічим не гірший від інших видів м’ясного промислу.
Та чи доречне полювання на китів у 2020 році?
У своєму новому документальному фільмі для ВВС журналістка Стейсі Дулі подорожує на Фарерські острови – віддалений архіпелаг у північній частині Атлантики. Тут живе близько 51 тисячі людей, які користуються значним ступенем самоврядування, хоча офіційно є громадянами Данії.
Основна тема дослідження пані Дулі – традиційне полювання на чорних дельфінів, або гринд.
Як воно проходить?
Кажуть, що традиція полювання на китоподібних – переважно чорних дельфінів, але часом й афалін та білобоких дельфінів – налічує на Фарерах близько тисячі років.
Полювання може відбутися у будь-яку пору року. Коли хтось бачить неподалік стадо морських тварин (жодний з видів, на які полюють, не перебуває під загрозою зникнення), він інформує про це “майстрів поювання”, які й починають його.
На моторних човнах та гідроциклах мисливці заганяють тварин в одну з 26 бухт островів. Етап загону триває від 30 хвилин до 4-5 годин.
На мілині, тварин убивають ручною зброєю. Одночасно гинуть десятки дельфінів, тож вода у бухті червоніє від крові. На видовище сходяться місцеві мешканці, нерідко навіть сім’ї з дітьми.
Кількість вбитих особин документують, а м’ясо безкоштовно роздають тим, хто брав участь у полюванні.
Що саме засмучує активістів?
Щоби бути допущеним до полювання, необхідно відвідати двогодинний семінар й отримати ліцензію у місцевого ветеринара.
На семінарі учасники вчаться користуватися спеціальним списом, який перебиває спинний мозок кита чи дельфіна, паралізуючи його. Водночас припиняється кровопостачання мозку, тож тварина миттєво непритомніє.
Однак у своєму фільмі Стейсі розмовляє з Кейт Сендерсон, радницею фарерського уряду з питань відповідального мисливства, і показує їй відео, де тварина дуже довго б’ється у передсмертній агонії.
“Хіба це не жорстоко?” – питає Стейсі.
“Так, в окремих випадках тварина може сильно страждати, – погоджується Кейт, переглянувши відео. – Та йдеться про забій диких тварин у неконтрольованому середовищі, тому хірургічної точності досягти неможливо, на відміну від бійні”.
“Це не просто традиція, а й форма виробництва їжі, – додає вона. – Це місцевий ресурс і частина місцевого раціону. Це не спорт, а спосіб прогодувати сім’ю”.
У відповідь на звинувачення, що деякі тварини гинуть дуже повільно, уряд Фарерських островів пояснив: спис, що перебиває хребет, не підходить для особин невеличких розмірів, тож наразі фахівці розробляють новий вид зброї.
Активісти з громадської організації Sea Shepherd ще з 1980-х років приїжджають на Фарери протестувати проти полювання на дельфінів.
Їхній традиційний метод – блокувати та зривати полювання.
Та після численних арештів та урядової постанови, що заборонила їм втручатися, активісти нині публікують у соцмережах відверті фото того, що відбувається.
Вейн мешкав у британському місті Ньюкаслі, але нині переїхав на Фарери й бере участь у міжнародних акціях протесту.
“Ми тут не для того, щоб розпалювати ворожнечу, – каже він, – і не для того, щоб світ зненавидів Фарерські острови. Ми лише хочемо, щоб тутешні звичаї змінилися”.
Що кажуть мешканці Фарерів?
Місцеве населення захищає полювання на китів і дельфінів, вважаючи його традиційним й екологічно безпечним способом здобування їжі.
Магнус – інженер і професійний китобій. За останні 20 років він очолив немало полювань.
“Напевно, найбільша відмінність (між фарерцями та британцями) полягає в тому, що ми отримуємо всю їжу від природи”, – каже він.
“Я снідаю вдома – виходжу у курник, а там уже чекають свіжі яйця. Це так просто! Вважаю, що наш обов’язок – користуватися усіма безкоштовними дарунками природи”.
Як і багато його земляків, він болісно сприймає критику з боку іноземців.
“Люди приїжджають сюди та розказують, як нам жити. А ми знаємо, як. Ми так живемо вже тисячі років”.
“Напевно, вони б теж гнівалися, якби ми почали їх вчити, як поводитися у себе вдома”.
“Слід пам’ятати, що це не наша країна і не наша культура, – підсумовує Стейсі у своєму документальному фільмі. – Дехто скаже, що й не наша справа. Є дві абсолютно протилежні точки зору і дві сторони, кожна з яких переконана у своїй правоті”.
“До того ж, якщо ми вживаємо м’ясо, то маємо чесно визнавати, що саме ми їмо і звідки воно береться”, – додає вона.
