Село Вирішальне розташоване далеко від зони конфлікту на Донбасі, але війну на сході воно відчуло боляче та глибоко.
З цього села, що на Полтавщині, 28 молодих чоловіків пішли воювати. Троє загинули: 36-річний Юрій Сердюк, 24-річний Валентин Чуріков та 22-річний Максим Хітайлов. Тобто кожен десятий з тих, хто служив в Донбасі (10%). Загалом для армії за весь час війни цей показник трохи менше 2%.
Анексія Криму й конфлікт на сході також обірвали колись славні часи місцевої залізничної станції “Сенча”.
Як звучать втрати?
У Вирішальному знають, як може виглядати час, що зупинився: як давно неактуальний розклад потягів, який, лишили висіти в холі місцевої залізничної станції. Ось уже п’ять років тут майже не буває пасажирів.
До війни на сході та анексії Криму через станцію “Сенча” щодня курсували потяги до Полоцька, Москви, Санкт-Петербурга, Сімферополя.Права на зображення BBC News УкраїнаBBC NEWS УКРАЇНА
Тепер тишу розбивають кволі гудки задиханих “мух”, що проходять тут пару разів на день. Так називають старенькі приміські дизелі.
“Колись уночі жодного разу ока не змикав – так було багато потягів, а тепер дивлюсь у вікна електричок, а там у вагоні по одному, по двоє людей – порожньо”, – каже колишній начальник станції Анатолій Васюк, який пропрацював тут 40 років.
Анатолій Васюк тримає в руках пластикові бутелі, дно яких немов зіржавіло. Пояснює, що це такий осад від води з місцевих джерел. Вони міліють, а вода забруднюється. Місцеві пов’язують це з газо- та нафтовидобутком, що немов взяв село в облогу з десятків свердловин.
Вирішальне – в минулому радгосп-мільйонер, передовий, успішний. Тут розташовувалися одразу кілька підприємств: нафтобаза, заготівельна овочева база, хлібзавод, свинарня, а при ній – автопарк, У місцевому дослідному господарстві працювала тисяча людей, а нині – там лишень 10-12 працівників.
Свою назву радгосп отримав завдяки тому, що був заснований на третій рік першої всерадянської п’ятирічки 1928-1932 років. Третій рік вважався вирішальним для реалізації цього плану.
Місцеві мешканці жартують, що їхнє село “забули” декомунізувати.
Їм важко було прийняти його занепад у незалежній Україні, але вони й уявити не могли, що це ще далеко не найтяжчі їхні втрати.
І звучатимуть вони не як безрух і завмерлість місцевої залізничної станції, а як пронизливе одночасне завивання десятків псів по всьому селу глибокої ночі.
Вчителька хімії у вирішальненській школі Ольга Пащенко показує нам відео, як посеред ночі “плакали” собаки, коли привезли труну з 22-річним Максимом Хітайловим, гранатометником 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
“Ніби ці тварини теж щось відчували. Люди вийшли його зустрічати вночі”, – розповідає вчителька.
Хлопець загинув біля Золотого на Луганщині 18 лютого, під час бою, який назвали “найбільшим загостренням” на фронті з 2018 року й “провокацією” до річниці Дебальцівського оточення. Спочатку сепаратисти забрали тіло Максима до себе. Згодом віддали його, але не повернули мобільний, на якому зберігалися багато його фотографій.
У Вирішальному обурюються, що президент Зеленський назвав бій “провокацією”, а не війною.
“Цій дитині гріх не дати Героя”
На похороні заступник командира мотопіхотного батальйону, де служив Максим, Роман Усенов розповів, що той прикривав відступ п’ятьох своїх товаришів: троє з них були поранені, двоє контужені.
“Скажу думку всього нашого села. Таку дитину гріх не відзначити званням Героя України. Він врятував життя п’ятьох інших дітей, чиї матері мають не просто дякувати, а низько вклонятися подвигу Максима”, – каже крізь плач його вчитель історії Ніна Горбуля, стоячи в шкільному кабінеті, де вчився клас хлопця.
“Останній раз зустріла Максима в магазині. Питаю його, як твоє навчання? А він мені каже: “Я не навчаюся – я служу”. Він нікому не сказав, що служив саме в АТО. Така це була світла, добра, скромна дитина”, – далі плаче Ніна Петрівна.
Хлопець мав здібності до точних наук, до математики. Їздив на конкурси з хімії та правознавства й перемагав там. У Полтаві вчився на архітектора, але це навчання перервав і підписав контракт із ЗСУ. Вчителі розповідають, що далі планував піти вчитися у військовий виш і стати офіцером.
Нинішні одинадцятикласники встигли погуляти разом із Максимом в одній кампанії. Різниця у віці в них невелика. А для вчителів він – дитина. Та й інші дорослі говорять про нього радше як про юного худенького хлопчика.
Місцеві називають цю війну дітовбивчою. Труни зі своїми померлими воїнами несли на руках до самого кладовища, хоч воно за кілька кілометрів від центру села. Жодних катафалків.
“Як же так, що сорокарічні воюють довго й виживають на війні, а в трунах привозять двадцятирічних? А це тому що в старших є досвід й розвинений інстинкт самозбереження, а ці, діти, ще нічого не відчувають, не розуміють. Хай би віддали той Донбас, щоб не вбивали нам дітей більше”, – каже продавчиня в місцевому продмазі Олена, двоюрідна сестра іншого вирішальненського загиблого бійця Валентина Чурікова. Йому було 24 роки.
Багато тутешніх чоловіків їдуть на заробітки в сусідні Польщу, Чехію або ж у великі українські міста. Друзі пропонували Максиму поїхати на такі заробітки замість служби.
“Нас питають, як це так сталося, що ще дитина пішла на війну? А якщо подумати, то ми всі тут були за спиною цієї дитини. Він нас нею закривав від війни”, – каже голова місцевої сільради Наталя Сліпухова.
“Всі діти, що загинули на війні, були такі добрі, людяні, милосердні. На кладовищі стільки моїх учнів, що мені плакати хочеться. Чому Валентина вже немає живого? Чого Максима немає? Чого Юри немає? І там скільки ще їх… Я не розумію. Їм треба було тільки жити, створювати все тут на землі, будувати, сім’ї заводити, дітей народжувати”, – теж крізь сльози говорить вчительна хімії Ольга Григорівна Пащенко.
Пригадує, що Валентин Чуріков завжди радісно вітався й обнімав її, як бачив, а Юрій Сердюк хлопчаком вражав своєю енергійністю, вмінням усе й скрізь встигнути.
Поруч із сільрадою височіє меморіал “Батьківщина-мати”: жінка стоїть поруч із сином, який втратив батька у Другій світовій. На території села загинули десятки воїнів Радянської армії. Нині вирішальненці замислилися над спорудженням пам’ятника загиблим на сході.
“Від мобілізації не тікав, не ховався”
Максим Хітайлов служив за контрактом. Юрія Сердюка та Валентина Чурікова мобілізували.
“Юра дуже любив готувати. Пішов учитися на повара, а потім перейшов – на муляра, бо їхнє ПТУ об’єднали з іншим”, – розповідає про молодшого брата Володимир Сердюк.
Він працює медсестрою в місцевому дитячому садочку. Саме так – “медсестрою”. У формальному штатному розписі таких закладів поняття “медбрат” немає.
Маленькі вихованці вирішальненського дитсадка називають свою медсестру “Станіславич”.
Особливо їм подобається, коли “дядя медсестра” міряє їхній зріст: хто на скільки підріс за місяць.
“Я сам був у шоці, коли у центрі зайнятості мене відправили на посаду “медсестра”. Я за освітою фельдшер”, – каже чоловік. Володимир також відповідає за роботу котельні, яка забезпечує дітям тепло.
Його брат Юрій помер 5 квітня 2016-го у 36 років від серцевого нападу по дорозі із зони АТО, де відслужив рік. І так і не розповів жодного разу батькам чи брату, на якій саме ділянці фронту він воював.
Заїхав на шляху до Вирішального у гості до кума, купив подарунок хрещениці, заснув – і не прокинувся. В офіційній документації причиною смерті вказали “хронічну ішемічну хворобу серця”. На нього до війни він ніколи не скаржився.
І рідні, і односельчани переконані, що він також загинув “від війни”, хоч і не на полі бою. У Вирішальному його вшановують, як загиблого воїна.
За місяць до смерті Юрія родина втратила ще й батька.
“Я пов’язую його ранню смерть саме з війною. Це не проста служба була, а справжня війна. Він там всяке бачив: і як тікали від “градів”, і як гинули люди. Самого його не зачепило ніде. Але просто так це не пройшло. Поки служив, то тримався, а виїхав звідти – розслабився. В цей момент серце зупинилося”, – припускає Володимир.
Про брата каже, що був дуже добрим. “Добрішим за мене, кращим у ставленні до батьків. Він з усіма дружив: старшими, молодшими. Був не конфліктним. Не можу сказати, що в нього була велика охота воювати, але він чітко сказав: “Як треба, то я піду. Від мобілізації не тікав нікуди, не ховався”.
Володимир – старший від брата на п’ять років. Пригадує, що у дитинстві гралися часто на місцевому стадіоні. Того спортивного майданчика вже немає. Сучасний стадіон у Вирішальному зовсім в іншому місці. Проїжджаючи повз, бачимо, як два хлопці грають у футбол. Між ними різниця у віці – якраз чотири-п’ять років.
Не ховався від повістки й Валентин Чуріков. Він служив поблизу Горлівки командиром відділення в структурі 122-го аеромобільного батальйону 81-ої окремої аеромобільної бригади. Помер у Харківському шпиталі 7 квітня 2016-го від осколкового поранення, отриманого під час обстрілу.
До мобілізації хлопець створив родину. Всі найважливіші події в його молодому житті відбувалися синхронно з війною. За два дні до того, як його забрали на фронт, вони з дружиною Аліною дізналися, що чекають дитину.
Його відпустки додому були щоразу знаковими: у першу, яка тривала аж два дні, вони з Аліною розписалися; в одну з наступних – він забирав з пологового будинку сина Олексія. Ці три дні вдома стали останньою зустріччю із сім’єю.
“Валік до цього лише автомат носив на фронті, а коли приїхав і взяв на руки сина, то здавалося, що він там учився тримати дітей, а не зброю. Всі бояться брати немовля на руки одразу – а в нього жодного страху не було. У нас усе було добре, дитина важила 3 900 кг. Валік дуже хотів сина”, – розповідає Аліна.
Під час інтерв’ю вона плаче.
У день похорону Валентина його сину виповнилося шість місяців.
“Він був щасливий, пишався тим, що захищає свою землю. Казав: “Це мій обов’язок – я не маю ховатися”. Дитина не бачила батька, не знає його підтримки, але знає, що в нього папа герой, що він на небі, показує батька на фотографії”, – каже Аліна.
На березі одного з трьох вирішальненських озер стоять хлопчики, покидавши на узбіччі велосипеди, й захопливо жбурляють каміння у воду, плесо якої розпливається колами, мов округлими усмішками.
Валентин обіцяв ходити з сином сюди на рибалку.
“Кожного дня їде автобус і плаче”
У Вирішальному є одна хронічно невирішувана проблема. “Кожного дня їде автобус і плаче, плаче і їде”, – так місцеві водії описують дорогу від Миргорода до села. Плакати їм хочеться від довгої смуги калабань, вирв, діромах, що розмили останні шанси проїхати по прямій.
У грудні минулого року селяни виходили перекривати місцеву трасу, щоб домогтися від регіональної влади грошей на ремонт.
Навесні планують повторити бучну акцію, якщо їх так і не почують. “Ми скоро будемо в селі в облозі з усіх сторін – такими дорогами сюди не можна буде дістатися”, – констатує директор вирішальненської школи Олександр П’ятницький.
“Нащо мені бути худою? Щоб могла стрибати? По наших дорогах не пострибаєш”, – каже про бездоріжжя продавчиня Олена, стоячи над ятками із зефіром та тюлькою. Солодке й солоне – поруч, як і радість та журба в житті.
Невеликий відтинок цієї карколомної дороги село вирішило ремонтувати самотужки з власного бюджету.
Такі села, точніше їхні люди, взагалі, вирішують багато, навіть якщо шлях до них в реаліях України – це бездоріжжя.
У підготовці матеріалу брала участь Ганна Чорноус, Служба моніторингу ВВС.
