Ця історія правдива настільки ж, наскільки фантастична. На жаль, не можна навести ніяких доказів її правдивості – ні фото, ні документів, ні навіть прізвища її героя, тому що у нього на окупованій території залишилися кузени-сєпари, які після такої публікації можуть потрапити на підвал лише за кровну спорідненість і нікому там не доведуть, що політичних поглядів зі своїм родичем не поділяють. З одного боку спірне питання, чи можна вважати сєпарів людьми, а з іншого – нехай ступінь їхньої провини встановлює суд, а ми поки що дамо їм шанс. Та й насправді це узагальнення – як і взагалі на Донбасі, далеко не всі вони сєпари, їхні політичні уподобання варіюються від «бігав на референдум» до «зустрічатиму українські танки квітами». Отже, назвімо нашого героя рандомно вибраним ім’ям Роман і спробуймо розповісти про нього те, що не зашкодить його родичам.
Роман – справжній донецький шахтар (так, вони існують), який узагалі-то шахтарем не міг бути через родову травму, котра перетворила його на інваліда вже на самому старті. Однак у його краях із якоюсь іншою роботою для чоловіка було скрутно, тому він, маючи одну ногу коротшу за іншу, поліз у шахту…
Про процеси, які відбувалися на донбаських шахтах у 90-і, Роман може розповідати годинами. Проте ще цікавіші його розповіді про те, як – він відстежив початок цього процесу – його земляків крок за кроком обробляла пропаганда, готуючи ґрунт для майбутнього вторгнення. Коли у 2014 році його батьківщина стала театром бойових дій, він спочатку за звичкою намагався щось комусь довести. Мовляв, кого ви боїтесь? Чи бували ви на Західній Україні, чи бачили на власні очі тих самих бандерівців, якими вас так лякають? Але дуже скоро стало зрозуміло, що краще поки що помовчати. Із десяти знайомих з одним можна було розмовляти. Він чув навіть прямі погрози здати його куди слід і розумів, що одного разу може дійти і до здійснення… Правда, сидячи в підвалі, котрий перетворився на імпровізоване бомбосховище, Роман категорично відмовлявся їсти «гуманітарну допомогу» з Росії, як це робили його сусіди: «Та я краще просто води поп’ю! Зате точно буду впевненим, що у мене не заболить живіт від цієї гидоти!»
У п’яту хвилю мобілізації Роман, вибравшись на підконтрольну Україні територію, пішов добровольцем. Дуже хотів на передову, думаючи: на війні є певний відсоток неминучих втрат, нехай це краще буду я – ніхто не осиротіє, та й болі в спині від фізичної роботі при такій різниці в довжині ніг після 40 років уже стають зовсім нестерпними, як і життя в окупації, а грошей на операцію нема і не буде…
Хоч як це дивно, воєнком Романові зрадів – у нього був такий катастрофічний недобір, що навіть інвалід був подарунком долі. Щоправда, на фронт Романа все-таки не відправили, доручивши рутинну роботу в жовтій зоні. Роман зрадів можливості долучитися до справи, звільнивши таким чином когось більш молодого і витривалого від роботи, з якою може впоратися й інвалід. Тим більше мав Роман ще одну рису, котра на війні цінується на вагу золота: він негативно ставився до алкоголю. (Не буде ж розголошенням великої військової таємниці, якщо написати, що п’яні військовослужбовці ЗСУ у караулі – аж ніяк не екстраординарне явище, а об’єктивна даність? Хоча і дуже прикра…) Крім того, він ламав стереотип про «донецьких» на друзки – хоча б тому, що мислив такими категоріями, як «Батьківщина». Цікаво, що він завжди вмів дуже простими словами пояснити і те, чому не можна «наступ на повен зріст», і те, чому не сидять олігархи, і те, чому нам неймовірно пощастило, бо цей варіант розвитку подій і є найкращим у наших реальних обставинах…
Після демобілізації Роман підбив підсумки: повертатися нема куди – усе рухоме і нерухоме майно залишилося на окупованій території, усі близькі люди теж там, а йому після служби взагалі туди потикатися не можна. Навіть на могили батьків. Одна радість – жодної подряпини за час служби…
Його прихистили незнайомі люди у Києві. Ця сім’я могла його зрозуміти, бо її годувальник сам потрапив у шосту хвилю мобілізації. Нечисленним друзям Роман говорив: так, я знаю, що це неможливо, але вони просто по-людськи мене пустили і не беруть грошей за кімнату…
Постало питання: що робити з ногою? Отак просидіти решту життя на пенсію з інвалідності, намагаючись не звертати увагу на болі в спині? Маючи посвідчення учасника бойових дій, Роман мав право на безкоштовну операцію (навіть попри те, що його інвалідність не є наслідком війни), однак залишався ще протез тазостегнового суглоба – його треба було купити окремо. За чотири тисячі доларів. Щоб відкласти таку суму, Романові довелось би кілька років працювати, але як це здійснити, коли болі в спині тільки прогресують? Потрібну суму могли би зібрати волонтери, але для цього треба би було «засвітити» Романові паспортні дані, а вже вище згадана етична дилема щодо кузенів-сєпарів не дозволяла йому на це погодитися. Замкнене коло…
Багато хто брався допомогти Романові, але ніхто не доводив справу до кінця – забагато «але» в цій справі. Роман продовжував шукати вихід так само наполегливо, як свого часу довбав вугілля у шахті. І попри повну безнадійність ситуації Спілка ветеранів АТО Деснянського району пройнялась Романовою долею і вирішила пошукати приховані можливості. Песимісти та реалісти просто покрутили би пальцем біля скроні, але коли через деякий час таким чином знайшовся японський фонд, котрий висловив готовність оплатити Романові купівлю суглоба, виявилося, що іноді й оптимісти мають рацію…
Отямившись після анестезії, Роман уперше в житті побачив свої ноги симетричними і довго звикав до цієї картинки. Шість тижнів після операції він пересувався лише на милицях, і то взимку, і то сходами, на які жек давно забив, але воно було того варте.
Пройшовши потрібну реабілітацію, Роман влаштувався на роботу. Він не шкодує ні про що: так, втратив усе, що надбав, натомість отримав можливість почати нове життя. У нього дуже мало зв’язку з минулим – усе інакше, і спосіб життя, й обставини, і коло спілкування, хіба що у вайбері Роман спілкується з двома старими приятелями – з Кіровська та Горлівки. «Коли звільнимо Донбас – з’їжджу на могили батьків, але не більше. Жити там не буду. Там і земля, і вода, і повіртя – все отруєне, радіоактивне…» Роман має на увазі не так ватні настрої мешканців (хоча це також слід враховувати, бо часто-чусто воно невиліковне), а й справжню радіацію: у радянські часи на шахті «Південнокомунарська» чи то підірвали, чи то просто посадили (і місцеві не впевнені, і компетентні джерела говорять по-різному) атомну бомбу на глибині приблизно 800 м. Відтоді воду з цієї шахти постійно відкачувати. Однак що окупантам якась там екологічна безпека… Із шахт давно повитягали насоси на металобрухт. Роман майже спокійно розповідає, що коли Донецький кряж розмокне, усі комунікації та міста багатоповерхівки підуть під землю – адже виробітки пронизують Донбас під землею, ніби метрополітен під мегаполісом. Роман давно попрощався з тим Донбасом, який знав – «там буде мертва зона, порівняно з якою Чорнобиль – це дрібниці». Тому всі Романові плани на подальше життя пов’язані аж ніяк не з рідними місцями.
Спілкуючись із Романом, мимоволі приходиш до думки: наше головне багатство – не корисні копалини, а люди. Доки у нас є такі люди, як Роман, Україна існує. Незалежно від того, наскільки переважаючі сили у нашого супротивника…
