Відтоді, коли в Україні запровадили карантин, точаться дискусії про те, наскільки суворим він має бути. Чи виправдані ті або інші заходи. І чи потрібен карантин узагалі.
В історії Києва не раз траплялися страшні епідемії, і в різні часи влада реагувала неоднаково – найчастіше вдавалася до жорстких обмежувальних заходів, але траплялося, що карантин не запроваджували.
Подолянин за Дунаєм
2 вересня 1770 року Київський магістрат одержав повідомлення про підозрілий випадок – в одній родині на Подолі одночасно померли аж троє чоловіків. А також жінка в сусідній хаті.
Магістрат негайно поставив до відома генерал-губернатора Федора Воєйкова, а той відрядив комісію з чотирьох лікарів. Медики оглянули трупи і констатували: чума.
Заплакана господиня пояснила, що її син-підприємець їздив по товар за кордон. Повернувся недужий, з високою температурою. Наступного дня захворіли батько і зять, а також сусідка-кума, яка заходила послухати розповіді вояжера й дістала від нього презент – яскраву хустку.
Про чуму повідомили в столичний Петербург. Усіх, хто спілкувався з покійними, примусово відправили човнами на Труханів острів – карантин! Біля спорожнілих хат поставили охорону.
Натомість мешканці Подолу – найчисельнішого району міста – продовжували вільно пересуватися Києвом. Тож нічого дивного, що за десять днів хворобу виявили у середмісті, а ще за тиждень – на Печерську.
Перелякана Катерина ІІ призначила генерал-майора князя Платона Мещерського уповноваженим з ліквідації чуми. А потім доручила “спасать Киев и его окрестности от моровой язвы” ще й гвардійському генерал-майорові Михайлу Шипову.
Бунт на Контрактовій
Посланці імператриці не ризикнули сунутися в охоплене чумою місто – керували з відстані. Мещерський розмістився в Глухові, Шипов – у Броварах. Воєйков утік зі своєю канцелярією до села Вишеньки.
Троє генералів видавали накази, не узгоджуючи свої дії один з одним. Далися взнаки і взаємні ревнощі, і бажання продемонструвати Петербургові власну звитягу у боротьбі з епідемією.
В результаті управлінського хаосу Поділ оточили військом із значним запізненням. Подоляни відреагували так: припинили повідомляти про нових хворих, аби не втрапити до карантину.
Покійників таємно вночі ховали в себе на подвір’ї. Або викидали труп на вулицю під чужий паркан.
Городяни не розуміли, навіщо здорових людей – родичів хворого – ізолювати на острові. Це ж знущання! А влада нічого не пояснювала.
Обурені міщани вийшли на акцію протесту – зібралися на Контрактовій площі біля магістрату з вимогою не відправляти їх на Труханів острів. А також дозволити безборонно пересуватися Києвом.
До протестувальників вийшов війт (міський голова) Григорій Пивоваров і пообіцяв задовольнити вимоги. Подоляни розійшлися. Насправді – ще до протестів – “батьки міста” не раз обговорювали “острівне” питання, адже насувалися холоди, і тримати далі там людей було неможливо.
Невдовзі з острова повернули до міста близько 300 осіб. Більшість з них розмістили на в Кирилівському монастирі, нашвидкуруч пристосованому під лазарет, а декому дозволили йти додому.
Епідемія тривала пів року
Кирилівський архімандрит просив генерал-губернатора “чтоб для зараженных людей иное сыскано было место”. Мовляв, його монастир маленький, в ньому знайде притулок лише незначна кількість хворих. Натомість у сусідніх місцинах Куренівка та Приорка є споруди, здатні прийняти набагато більше пацієнтів.
Генерал-губернатор зажадав негайно виконання наказу.
Київська консисторія підтримала архімандрита, а міський магістрат – генерал-губернатора. Обидві сторони поскаржилися в Петербург. Звідти надійшло рішення Святішого Синоду на користь лазарету…
В результаті Кирилівський монастир припинив існування. Катерина ІІ скомандувала віддати його приміщення літнім інвалідам та душевнохворим людям. Власне, київська божевільня (“кирилівка”) розташовується там і досі.
Наприкінці листопада 1770-го епідемія почала слабнути, а в лютому наступного року завершилася. Тривала в Києві пів року… Щоправда, за місяць спалахнула друга хвиля – в передмісті, де солдати нелегально збували одяг померлих.
Чума 1770-1771 років забрала життя близько 4000 киян.
“До 50% населення хворе”
У 1918 році Києву загрожувала інша біда – епідемія “іспанки”. Цей новий вид грипу так називали тому, що саме Іспанія першою повідомила про нього в пресі (справжнє походження невідоме, припускають, що Китай).
Смертельна хвороба люто “косила” Західну Європу, а наприкінці серпня з’явилася неподалік Києва. Принаймні в Київському повіті на той час уже захворіли 1262 особи, з них 201 померла.
У вересні епідемія охопила й інші повіти Київської губернії. “Повідомляють з Канівського, Радомиського та Уманського повітів про значне поширення між людности “іспанки”, – застерігає газета “Відродження” 24 вересня. – Епідемічного персоналу нема”.
За таких умов інфекція швидко потрапила до Києва.
25 вересня в Міністерстві народного здоров’я й опікування відбулася нарада під головуванням міністра Любинського.
“Іспанка набуває зараз величезних розмірів, – читаємо в газетному звіті про нараду, – і можна не помиляючись сказати, що не тілько в м. Київі, але й в селах до 50 відсот. населення хворе. Заповітрення буває більш у скупчених місцях і розповсюджується через каплі інфекції або через брудні руки, і спостерігатись її майже не можливо, єдиний засоб – відокремить себе від людей, але це не можливо”.
За офіційною статистикою в Києві 126 випадків “іспанки” – саме стільки людей станом на 26 вересня госпіталізовано до Олександрівської лікарні.
Суворі заходи
Що в цій ситуації робить міська влада? Оголошує карантин? Ні. Закриває рух трамваїв (єдиний тоді вид громадського транспорту)? Теж ні. Забороняє працювати кав’ярням чи перукарням? Жодним чином.
Діяли інакше. Насамперед закрили місто на в’їзд, а всіх біженців примістили на Лук’янівці в концентраційному таборі (це означало місце обсервації, а не те, що за більшовиків), де раніше тримали хворих на тиф і холеру.
Порожній залізничний вокзал пристосували під лазарет. Кожна київська лікарня виділила окреме приміщення для майбутніх пацієнтів з іспанкою. В місті відкрилися спеціальні пункти чергування лікарів, куди могли звернутися всі, хто виявив у себе симптоми вірусу.
Двірникам наказали тримати підконтрольну територію в особливій чистоті.
Водночас з газетних шпальт зникли будь-які повідомлення про динаміку розповсюдження вірусу в Києві.
Хоча, наприклад, про невтішну ситуацію в інших містах України – Миколаєві, Вінниці, Чернігові, Лубнах, Катеринославі тощо – київські газети інформували регулярно. Наприклад: “Павлоград, 27 вересня. Тижнів три лютує еспанська хвороба. Після відомостів місцевих лікарів захворіло біля 30 відсотків населення”.
І робота, і дозвілля
Очевидно, в Києві хворих було значно менше, ніж згадані 30%.
Тому місто продовжувало жити у звичний спосіб: вулицями вільно пересувалися пішоходи, працювали крамниці, перукарні та майстерні, виходили газети, були відкриті двері музеїв, давали вистави театри.
Ось, наприклад, репертуар вересня-листопада 1918-го.
- Український театр під орудою М. Садовського – “Запорожець за Дунаєм”, “Ґандзя”, “Вій”, “Зачарована Ноле”.
- Державний народний театр під художнім керівництвом П. Саксаганського – “Дай серцю волю, заведе у неволю”, “Мартин Боруля”. Майбутня прем’єра – “Розбійники” Шилера.
- Молодий театр (його очолював Лесь Курбас) – “Цар Едип”, “Ромео і Джульєтта”, “Чорна пантера”, “Доктор Стокман”.
- Театр мініатюр – “Проказница Поллет”, “Сатир и нимфа”, а також гастролі Юрія Морфессі.
- Театр-кабаре “Би-Ба-Бо” – “2-я кабаретная программа”.
- Театр-вар’єте – щоденно концерт “GALLA”.
Десятки “іспанок” щодня
В медичній літературі оцінюють кількість киян, які захворіли іспанкою, в 700 тисяч осіб.
На які джерела спирається такий показник, важко сказати.
Але з огляду на те, що населення Києва складало на той час 500 тисяч людей, навряд він є реалістичним – навіть з урахуванням біженців, яких у місті було чимало.
Натомість лікар Іван Загорський, який 1918 року завідував міськими дезінфекційними станціями, рапортував у відділ народного здоров’я, що має у своєму розпорядженні десятки випадків (тобто нових хворих) іспанки щодня. Порівняйте, наприклад, з Барселоною, де кожного дня помирали 1200 людей.
З рапорту Загорського сучасні історики роблять припущення про реальні втрати Києва: близько 10 тисяч смертей. І тоді стає зрозумілою відсутність у місті карантину.
Адже якщо взяти до уваги всю тогочасну київську людність – постійне населення міста плюс біженці, емігранти, приїжджі, – смертність від іспанки склала 1,5%. В 15-20 разів менше, ніж у європейських столицях.
