Віра Шевченко займається кризовою психологією (допомога протягом перших трьох діб після отримання психотравми) ще з часів Майдану. «У грудні 2014 року було створено Психологічну кризову службу. У нас була чудова підготовка завдяки колегам, фахівцям дуже високого рівня – нас навчали грузини, американці, латвійці, – згадує вона. – Це був неоціненний досвід».
Навряд чи хтось п’ять років тому думав, що у нашій країні виникне попит – та ще й підвищений – на фахівців, котрі знаються на кризовій психології і реабілітації військових… Однак час уніс свої корективи.
До війни пані Віра займалася тілесно орієнтованою психологією, арт-терапією та дослідженнями і розробкою методик роботи зі зміненими станами свідомості – це виявилося корисним, коли її запросили взяти участь у розробці пілотного проекту з декомпресії.
– Термін «декомпресія» зрозумілий лише фахівцям, на відміну від загальновживаного слова «реабілітація»…
– У психологічному сенсі це робота з виходу зі стресової психологічної напруги в звичайне життя. Зазвичай наводять приклад із водолазами, які після занурення на серйозну глибину мають проходити низку процедур для збереження свого здоров’я. Те саме із психікою. Декомпресію проводять психологи зі спеціальною підготовкою, це перший етап у процесі реабілітації – відновлення і психіки, і загалом здоров’я військовослужбовців.
– Як саме відбувається реабілітація?
– Початкова стадія реабілітації – перший тиждень-два після повернення з «нульовки» потрапити в захищене, затишне місце, де можна спокійно прийти до тями. Умови для декомпресії досить однозначні: захищеність, комфорт, спеціальний алгоритм підібраних «психологічних розвантажень» – перемикання. Ці люди не спали протягом тривалого часу і їли, що є, їм дуже важко повернутися до колишнього раціону і ритму життя. Рівень їхньої уваги можна назвати напруженим, але це обов’язковий режим для виживання там, коли все має значення: найменший шелест, зміна погоди тощо. На думку ендокринологів, адреналін спадає достатньо довго – 3,5 місяці. Але це якщо немає психотравми. Психотравми гальмують цей процес і можуть його видозмінювати. Але навіть при застосуванні спеціальних психотехнік така адреналінова активність спадає за 1,5 місяця – інакше ламаються механізми, котрі регулюють нашу психіку і наше тіло.
– Чому вас так затягнула саме реабілітація, зокрема декомпресія?
– Я півтора роки пропрацювала координатором психологів-волонтерів в ірпінському військовому шпиталі – уявіть собі: із четвертої до восьмої-дев’ятої ми працювали у шпиталі, а вночі займалися телефонним супроводом хлопців, які перебували в зоні АТО. Пізніше я входила до складу групи з розробки законів, які стосувалися реабілітації тощо.
Дуже хочеться відразу сказати, що в психології є конкретна спеціалізація і дуже неправильно, коли одна людина працює в декількох місцях одночасно.
На щастя, у нас зараз сертифіковані психологи дедалі більше занурюються кожен у свій напрямок: хтось працює із переселенцями, хтось із дітками, а хтось – із родинами загиблих бійців. Ми маємо дуже великі напрацювання у всіх цих напрямках. У нас існують внутрішні протоколи…
– Слово «протокол» теж не викликає приємних асоціацій…
– Протокол – це не вузький підхід, що вимагає робити тільки так, а не інакше. Це порядок, який допомагає діяти з максимальною користю та ефективністю, а головне – уникати помилок. Я виступаю за те, щоб у нас працювали тільки психологи з базовою освітою, щоб вони проходили спеціальну додаткову підготовку для роботи з конкретним завданням.
– Пам’ятаю, як Ольга Герасим’юк колись наводила розповідь лікарів, які у 2014 році не могли зрозуміти, що з бійцем – ніяких ушкоджень, а він до тями прийти не може… Виявилося, що так і виглядає контузія. Яким чином діяти в таких випадках?
– Так, часто військовослужбовцям у шпиталях не ставили діагнозу «контузія». Особливий внесок у лікування контузій зробив полковник, Народний Герой України, Всеволод Стеблюк – в особистий час у шпиталі він приймає контужених. Він їздив по регіонах і розповідав лікарям, що це таке, як до цього ставитися, які наслідки можуть бути.
– Отже, якщо всі психологи розійшлись по проектах, котрі вимагають вужчої спеціалізації, можна сказати, що проблему загалом вирішено?
– Ні, це було б перебільшенням. Не зачеплена волонтерським рухом робота з психологічної реабілітації залишилися на Міністерстві оборони.
Якось мене запросили взяти участь у розробці проекту з декомпресії. Спочатку я вивчила стандарти НАТО – мені було важливо, що там серйозно ставляться до проблеми ПТСР у військовослужбовців.
– ПТСР – посттравматичний стресовий розлад, ця абревіатура вже стала звичною для українців…
– Так, на жаль, це серйозна проблема, ставитися до якої потрібно також серйозно. Наприклад, у США, Європі, Австралії всерйоз взялися за реабілітацію військовослужбовців, тому що потрібно зберегти їх в армії: навчання офіцерів дорого коштує. Крім того, коли вони повертаються до звичного життя, їхня зарядженість і травмованість дуже шкодить оточуючим.
Українські ЗМІ не створили іміджу воїна і захисника. Я була один день в Ізраїлі. Ми їхали по дорозі і побачили, як «голосував» солдат у формі, з наплічником. До нього навперейми кинулися дві легкові автівки, і наш автобус теж став гальмувати. Там є турбота про солдата, повага до захисників, адже практично кожен має такий досвід – лише 3 % населення не проходить служби в армії. В Ізраїлі міркують так: я нагодую цього солдата, а хтось нагодує мого сина/чоловіка/дочку. У нас такого не відбулося, на жаль. На мій погляд, це зроблено і від страху – люди бояться відчуття війни і займають позицію «моя хата з краю». Багатьом важко зрозуміти, що такі люди заслуговують на повагу, оскільки вони воювали за нас із вами. І вони не тільки самі винесли цей важкий вантаж на собі – їхні батьки, їхні дружини і діти, вся сім’я відчула на собі цю страшну напругу і тривогу. Можливо, вони не на кожному кроці говорять, що робили важку солдатську роботу, але ми не маємо про це забувати ні на мить. На мій погляд, розпочата монетизація пільг для АТОвців – дуже неправильний політично жест із погляду суспільства. Суспільство має висловити свою повагу. І справа не в кількості грошей, а в зміні ставлення до АТОвців. Інше ставлення до цих людей апріорі створило б й інше ставлення до армії загалом.
– Як ви це бачите?
– Не думаю, що держава сильно збідніла б, якби, наприклад, примусила своїх перевізників надавати учасникам АТО право на безкоштовний проїзд.
До речі, ті АТОвці, які пішли працювати водіями на маршрутки, спокійно возять безкоштовно своїх побратимів – не так багато грошей вони таким чином і втрачають. А якби держава пішла на цей крок, усі б зрозуміли, що вона хоче дбати про своїх героїв. А що бачимо ми? Міністр Рева показує свою е-декларацію – і оскільки він не їздить у маршрутках, відчувається, що він якось віддалено уявляє, у яких фінансових умовах реально живуть АТОвці, коли повертаються або приїжджають у відпустку. Йому здається, що ми живемо на його рівні достатку. Така думка є домінуючою в суспільстві. Тому виховувати наших чиновників треба по ізраїльському типу: вони мають бути на місці подій, щоб мати власні уявлення про все що відбувається в країні. Коли в Ізраїлі щось стається, туди приїздять усі чиновники, котрі мають до цього стосунок – самі, їх ніхто не змушує.
У нас триває п’ятий рік війни! Так, війна у нас ведеться на 7 % території країни, але головне – наразі немає відчуття, що люди хочуть перемогти як народ, як нація. І це один із найнегативніших моментів: навіть у цій ситуації держава не поставила захисника у привілейоване становище.
Справедливі вимоги до нормального забезпечення їжею, умовами проживання військовослужбовців якось витіснило вимоги про їхню психологічну планову реабілітації – як обов’язкову складову проходження служби в умовах війни. Повномасштабного процесу реабілітації немає. Частково її організували для демобілізованих ветеранів АТО. Але не так, як це потрібно. Не пройшовши реабілітації, є такими стресорами в суспільстві. Однак коли ми говоримо про військовослужбовців, котрі носять зброю, ми мусимо знайти будь-які способи, аби їх зберегти…
Початок. Закінчення інтерв’ю читайте тут.
