На кожній війні є неминучі втрати. На сьогоднішній день в АТО загинуло понад 4 тисячі людей, боронячи державність зі зброєю в руках. Це означає, що держава мусить бодай якось компенсувати їхнім родинам цю втрату. Як це відбувається?
Закон. Є закон
Заступник директора Департаменту по роботі з ветеранами війни та учасниками антитерористичної операції державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції Руслан Кучук уточнює цифру: згідно з інформацією, наданою Мінсоцполітики обласними державними адміністраціями, які проводять захоронення на своїх територіях, ідеться про 4083 особи/родини.
«Відповідно до 150 указу Президента України, датованого березня 2015 року (він спрямований на соціальний захист як учасників АТО, так і членів їхніх родин), розроблена низка законопроектів, прийнятих у Верховній Раді України і до них розроблені нормативно-правові акти, які регулюють правові питання з посилення цього самого соціального захисту», – говорить Руслан Кучук. Стаття 15 «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» містить весь перелік із 23 пільг, на які мають право члени сімей загиблих: дружина, батьки, діти, якщо є. Але щойно діти одружуються, вони втрачають статус члена родини загиблого і відповідні пільги. Те ж саме стосується дружини або чоловіка при повторному одруженні.
За майже чотири роки війни уже напрацьовано всі потрібні механізми надання державної допомоги родинам загиблих, потрібно лише вміти ними користуватися. Наприклад, для отримання одноразової грошової допомоги слід скористатися алгоритмом, описаним у 975 постанові Кабінету Міністрів України (за іронією долі цю постанову підписував ще Микола Азаров – вона датована 25 грудня 2013 року). Якщо людину було призвано через Міністерство оборони, сім’я подає документи через військкомат: паспорт, код, посвідчення члена сім’ї загиблого, свідоцтво про смерть, документи про родинні зв’язки, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження. А вже військкомат направляє ці документи до Департаменту фінансів Міністерства оборони України. Якщо ж це був міліціонер, то слід звертатися до Міністерства внутрішніх справ, якщо працівник СБУ, то до СБУ, якщо з нацполіції чи Нацгвардії, то до відповідних комісій.
Родичі загиблих не мусять самотужки розбиратися з громіздким бюрократичним держапаратом: щойно стане відомо про те, що сім’ю спіткало лихо, нею починають опікуватися як військкомат, так і органи місцевого самоврядування. Вони ведуть роботу юридично-консультативного характеру – інформують про права та сприяють в оформленні потрібних документів.
Отже, соціальний захист родин загиблих у нашій воюючій країні працює нехай і не як швейцарський годинник, а дещо складно і заплутано, однак усе-таки працює. А яким же чином здійснюється його посилення? «Свого часу було скасовано пільги у вигляді 50 % на всі комунальні послуги для членів сімей загиблих – тільки якщо у них був дохід на одну особу спочатку 2800 гривень, потім 3100, – розповідає Руслан Кучук. – Але на сьогоднішній день внесені зміни до закону, і всі члени родини загиблих мають право на таку пільгу. Також у державному бюджеті України за 2015-18 роки передбачено видатки для придбання квартир сім’ям загиблих, які перебувають на квартирному обліку для поліпшення житлових умов. Якщо сім’я перебуває на такому обліку, управління соцзахисту інформує Міністерство соціальної політики, і воно згідно з субвенціями, передбаченими у державному бюджеті, розподіляє кошти для придбання житла на обласний рівень. У 2015 році облдержадміністрації надавали житлові приміщення для цих категорій осіб, а в 16-17 році уже надають компенсацію за формулою, яка передбачена у 719 постанові Кабінету Міністрів України. За цією формулою надається компенсація в грошовому еквіваленті, і родина уже сама вибирає, де вона хоче купити житло і яке саме. За інформацією Мінсоцполітики, на сьогоднішній день понад 400 осіб отримали такі житлові приміщення. Крім того, передбачена одноразова грошова допомога у разі загибелі учасника АТО при участі в АТО. Ці кошти розподілялися на всіх наявних членів сім’ї – дітей, дружину, батьків. У 2015 році це було 609 тисяч на родину. Це був п’ятисоткратний розмір прожиткового мінімуму, який тоді становив 1218 грн. На сьогодні прожитковий мінімум становить 1848 грн, але розмір допомоги уже 750-кратний, тобто 1 млн 300 тисяч гривень на всю родину». До слова, у тій же 719 постанові прописано порядок виплати грошової компенсації «за належні для отримання жилі приміщення членам сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції» усім 7 категоріям родичів, котрі можуть на неї претендувати.
Крім загальнодержавних, є багато пільг, які надаються на місцевому рівні. Наприклад, обласна рада може прийняти рішення виділити членам сімей загиблих певну суму до Дня добровольця. Ці кошти видаються виключно з місцевого бюджету – децентралізація дала змогу акумулювати їх на рахунках органів місцевого самоврядування, місцевої влади. Або, скажімо, Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не передбачає такої пільги, як безкоштовне перевезення членів родин загиблих. Але органи місцевої влади приймають на обласному рівні рішення надати такій категорії осіб право користуватися безкоштовним проїздом, і видають або адресну допомогу, або спеціальні талони.
Проте долею родин загиблих переймаються не лише державні установи.
Добро з кулаками
Численні громадські організації також вважають своїм обов’язком проявляти турботу про такі сім’ї. Наприклад, Всеукраїнське громадське об’єднання родин загиблих та безвісти зниклих учасників Антитерористичної операції, ветеранів війни та активістів волонтерського руху «Крила 8-ї сотні» – одна з найпотужніших організацій. Її очолює Ірина Міхнюк, дружина Героя України Олега Міхнюка, який загинув у 2014 році. Такі організації відстоюють інтереси членів сімей загиблих у юридичній площині і співпрацюють із Мінсоцом.
Але є організації, які діють іншими методами. Один із найрезонансніших випадків – самосуд над водієм маршрутного таксі, який нахамив матері загиблого на Донбасі АТОвця. Водія покарали члени організацій С14 і «Спілка ветеранів війни з Росією», застосувавши як силу слова, так і фізичну силу. Все це вони зняли на відео і виклали у відкритий доступ. До таких методів активісти вдалися через те, що водій маршрутного автобуса №732 (ВДНГ – Вишневе) мотивував відмову тим, що вже взяв двох пільговиків, і вигнав жінку з маршрутки зі словами «Покажи мені, де він похований». Відразу після цього представники «Спілки ветеранів війни з Росією» поговорили з перевізником «Кийтранс-2005» і присутнім там же водієм. Перевізник пообіцяв водія звільнити, зустрітися з матір’ю, вибачитися і поклеїти у своїх маршрутках стікери з роз’ясненнями про те, хто може їздити безкоштовно, щоб керівництво надалі не могло стверджувати, що такі випадки виключно на совісті водія. Однак через деякий час активісти дізналися, що водія спочатку відсторонили, а потім без зайвого шуму повернули на роботу, з матір’ю ніхто не зустрічався і стікери не поклеїв. Тоді активісти пішли до самого водія, аби записати на відео його вибачення за цей інцидент.
Олександр Войтко, координатор «Спілки ветеранів війни з Росією», сказав, що не називав би це самосудом над водієм: «Це була просто виховна бесіда, після якої він спокійно сів і поїхав. Можливо, просто на відео воно виглядає страшно. Я не вважаю це порушенням закону – це така сувора розмова з людиною, яка взагалі втратила людське обличчя. Навпаки, я вважаю, що обов’язок кожного громадянина – жорстко реагувати на такі випадки».
Через місяць активісти пішли до перевізника – адже передусім саме він, на їхню думку, несе відповідальність за інцидент. І дотисли ситуацію: «Кийтранс» звільнив водія за статтею та вибачився перед матір’ю загиблого АТОвця. Пропонував грошову компенсацію, але мати сказала передати її пораненим бійцям. «Водій зрозумів, що не зможе більше працювати в Києві, і написав заяву за власним бажанням, – розповідають у Спілці ветеранів війни з Росією. – Але ми прийшли на підприємство і домоглися звільнення за статтею. Щоб це стало наукою для інших порушників прав ветеранів».
«Україна – це ми»
Утім, не конче навіть самоорганізовуватися в якісь осередки, альтернативні державним органам, аби проявляти турботу про родини загиблих. Це роблять і просто окремі люди, не знайомі між собою. Наприклад, підприємець Олексій Марченко. Він не афішує своєї діяльності і не вважає її чимсь особливим. «Мій швагер воював на Донбасі, – пояснює він. – Коли він туди поїхав, то телефонував мені, і я йому передавав консерви тощо. Якось я не зміг сам їх відвезти і вийшов на волонтерів – Спілку учасників АТО України. Відтоді я привозив пакети з їжею до них в офіс, а вони вже розвозили по батальйонах». Швагер Олексія давно повернувся, але Олексій продовжує співпрацювати з волонтерами. «Потім просили різний дріб’язок – 1000 грн на бензин тощо, – розповідає він. – Коли дружин загиблих в АТО селили в інтернатах, були проблеми з ліжками, і я купував їм ліжка. Надавав матеріальну допомогу родинам загиблих – давав гроші на похорони, на майбутнє… Якщо Спілка когось до мене присилає, я їм вірю. Раніше ми з ними багато помилялися. Вони – ну, і я – давали гроші, а потім виявлялося, що це шахраї». Крім того, Олексій допомагає членам родин загиблих знайти віддалену роботу, пропонуючи своїм клієнтам та партнерам долучитися до доброї справи: «У мене самого працює 6 чи 7 матерів загиблих. Вони сидять удома і продають товари з магазину меблів та комп’ютерної техніки».
Звичайно, ніякі компенсації не зможуть повернути сина, чоловіка чи батька. Але принаймні кожен із нас може зробити так, як Олексій. Тим більше що турбота про родини тих, хто віддав життя за Україну, належить до тих нечисленних питань, де і держава, і громадянське суспільство проявляють повну одностайність.
