20 листопада 2025 року у львівському коворкінгу Lem Station відбувся круглий стіл в очно-дистанційному форматі «Оборонна демократія як елемент нового суспільного договору. Довгострокове планування в умовах війни». Захід був організований ГО «Фонд сприяння демократії» та ГО «Український безпековий клуб» за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні. Метою дискусії було обговорення трансформації української держави й суспільства під час великої війни та пошук засад для нового суспільного договору.
Микола Посівнич — історик і громадський діяч, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту Українознавства імені Крип’якевича, зосередився на темі національної ідентичності, провівши історичні паралелі й застерігши від спроб сліпо копіювати західні демократичні моделі. На його думку, Україні потрібне не «чужорідне лікування», а власний шлях, що враховує історичний досвід і глибинні національні потреби.
Український пацієнт не бажає лікуватись
Посівнич описав стан українського суспільства через метафору пацієнта, що не бажає лікування. Хоча демократію він назвав найкращою з відомих форм управління, на його думку, українське суспільство чинить опір необхідним змінам: «Це правильний діагноз, який ми можемо встановити, і правильне лікування є успіхом до вирішення цієї хвороби чи пацієнта. На жаль, український пацієнт не бажає лікуватись»
Україна не повинна намагатися повторити чужі моделі розвитку — ні сінгапурську, ні китайську, ані американську, «а тим більше німецьку чи англійську». Її шлях має формуватись з урахуванням унікального досвіду «творення нашого етногенезу між степом і воротами Європи».
Українці — нація воїнів, а не лише хліборобів
Кандидат історичних наук заперечив поширений стереотип про те, що українці — виключно хліборобська нація. За його словами, це уявлення — нав’язане і хибне:
«Варто відкинути хибну думку, яку нам постійно нав’язують, про те, що ми, українці, є хліборобською та іншою нацією. Насправді, історія доводить, що ми завжди були воєвничою, надзвичайно воєвничою нацією. Ми маємо усвідомити, що наш етногенез формувався саме цими «лекалами». Ми повинні нарешті зрозуміти: ми ніколи не були виключно хліборобами і тим більше — бідними людьми»
Він порівняв сучасну кризу з «епохою Руїни» в історії України. Згадавши постать Івана Брюховецького, Посівнич зауважив, що хоч і не хоче прямо порівнювати його з нинішнім президентом, паралелі напрошуються. Ідея ротації для військових, про яку йшлося в дискусії, за його словами, теж не нова — подібні принципи діяли ще за козацьких часів.
Як модель, найбільш придатну для теперішнього стану країни, він запропонував «воєнну демократію»: «Нам потрібно впроваджувати воєнну демократію зараз. Не в воєнну економіку, не іншу, а саме в воєнну демократію, яка відповідає українському менталітету та стилю управління держави під час війни»
Саме досвід таких історичних постатей, як Богдан Хмельницький та Петро Сагайдачний, є дороговказом для України — вони уособлюють модель лідерства, що поєднує силу, самоврядність і здатність до мобілізації у воєнний час.
Хто має право вирішувати?
Микола різко висловився про пасивність суспільства, яке, за його словами, «відмежувалося від відповідальності» й не хоче брати участь у прийнятті рішень. Посилаючись на козацьку традицію, він запропонував доволі радикальний критерій участі у політичному житті:
«Якщо ми співаємо, що ми козацького роду, то козаки були ті люди, які воювали і платили податки в крові. Тобто зараз хто не хоче воювати чи брати участь, він просто не має права голосу»
На його думку, проблема глибша — в культурі українських еліт. Посівнич стверджує, що у нас фактично відсутнє поняття публічного осуду, і натомість панує цинізм: «Коли я не краду — значить, я лох». Це простежується не лише серед чиновників, а й у молодіжному середовищі: «Я спостерігаю цю саму ситуацію в університетах, де студенти, особливо на перших курсах, відверто виливають свій цинізм. Навіщо їм витрачати час на здобуття знань, якщо вони можуть просто купити собі диплом? Ця культура призводить до свідомої деградації»
Він також провів історичну паралель, зауваживши, що сьогоднішні проблеми — корупція, хабарництво, хаос на митниці — вже траплялися в українській історії сто років тому. І якщо нічого не зміниться на культурному рівні, ми просто знову повторимо ті ж самі помилки.
Стратегічне бачення та виховання «баранів»
Говорячи про довгострокову стратегію, Микола Посівнич наголосив, що зміни можливі лише тоді, коли ними керують люди, які мислять не категоріями виборчого циклу, а поколінь. Він згадав постаті Євгена Коновальця й Митрополита Шептицького як приклад тих, хто мав стратегічне бачення майбутнього країни.
Цитата Дмитра Донцова 1913 року про «баранів і вовків» допомогла йому підкреслити, що українське суспільство часто саме культивує слабку еліту:
«Ми повинні відверто запитати: як ми можемо говорити про зміцнення національної ідентичності, якщо замість цього постійно вирощуємо «баранів»? Ця проблема глибока — вона стосується шкіл, політики та громадського сектору. Тим часом наші вороги свідомо готують своїх дітей і свою еліту бути «вовками». Це є результатом свідомої деградації, коли крадіжка і цинізм стають нормою . Якщо не змінити підхід, ми ризикуємо втратити державу, оскільки «вовки» просто розірвуть «баранів»
Це, за його словами, не випадковість, а наслідок свідомої деградації. Щоб вийти з кризи, Україні потрібні три речі: чітке політичне керівництво, армія, готова воювати, та народ, який розуміє, заради чого це все робиться.
Саркастично він прокоментував і рівень корупції: «Я б, наприклад, ввів у наше законодавство таке собі «покарання з бонусами». Хто бере хабарі у гривнях — це, звісно, суперпатріот, і йому треба зменшити термін. А от хто бере в доларах чи євро — ну, вибачте, він заслуговує утричі або в п’ять разів суворіше покарання. Це ж маразм і дебілізм, що хабарники навіть не довіряють власній національній валюті, і це потрібно виправляти»
На завершення історик підкреслив, що головна сила українців — у їхній пасіонарності:
«У нашої нації завжди був цей пасіонарний драйв: чим гірша ситуація, тим краще ми працюємо та гуртуємося. Але є і зворотна сторона: варто нам відчути, що «стає добре», як ми одразу ж розслабляємося і втрачаємо пильність. Саме тому нашу демократію — цей щоденний процес — треба постійно плекати, інакше ми ризикуємо втратити ті надбання, за які зараз боремося»
Майбутнє України залежить від подолання пасивності, повернення до власної бойової ідентичності та переходу до моделі воєнної демократії — системи управління, яка відповідає реаліям війни та ментальності нації. Без цього, вважає Посівнич, «хаос триватиме».
