Зовсім нещодавно слово «волонтер» було для нас іноземним. Тепер же теза «українці – нація волонтерів» стала цілком звичною. Волонтерськими проектами у наш час у нашій країні не здивуєш нікого. Навіть міжнародними. Але «Вишиті мрії» не сплутаєш ні з яким іншим.
По-перше, тому, що він має чітке спрямування: допомагає дітям, що опинилися у складних життєвих обставинах (особливо тим, що постраждали внаслідок війни на Сході України), навчитися самим заробляти кошти на творчі потреби, а не просити їх у благодійників.По-друге, він водночас вирішує кілька завдань: полегшує соціальну адаптацію дітей ВПО, навчає дітей праці та основам підприємництва, допомагає зорієнтуватися на сучасному ринку товарів та послуг, сприяє творчому розвитку дітей та вивченню української культури. Є ще побічний ефект: завдяки «Вишитим мріям» іноземці починають цікавитися Україною. Навіть закохуються в неї.
Наталія Шевченко, костянтинівська координаторка проекту, розповідає: «У 2015 році я познайомилася з волонтером Максимом Потапчуком – я була координатором центру переселенців у Костянтинівці, і він розповів мені про запуск своєї ініціативи – волонтерського проекту «Вишиті мрії»: діти переселенців будуть вишивати, їхні вироби продаватимуться на благодійних ярмарках, а отримані гроші підуть на розвиток творчих здібностей дітей чи здійснення якихось мрій. Максим запропонував долучитися, і ми почали вишивати… Кожної суботи або неділі ми з дітьми збираємось у Центральній бібліотеці і вишиваємо. На початку була майстриня (до речі, вона сама навчилася), показала нам кілька уроків – а далі самі. Просто вибираємо схеми і вишиваємо». Утім, однакового алгоритму нема:у різних населених пунктах діти можуть шити на уроках праці, зустрічатися в бібліотеці або будинку культури в будні чи вихідні. Коли канікули або просто холодно на вулиці, діти вишивають удома, а потім приносять готові вироби. Заняття схожі на вечорниці. Крім того, учасники «Вишитих мрій» спілкуються, можуть кудись ходити разом. «Я вишиваю разом із ними – просто для себе, – говорить Наталія Шевченко. – П’ятирічний син теж пробував вишивати, але йому не сподобалося».
Максим Потапчук розповідає: «Ми розпочали втілювати цю ідею на базі благодійного фонду «Карітас», який надав нам приміщення, перші матеріали ми купили разом із друзями. Потім почали поширювати її Донеччиною, Луганщиною. Зараз проект охоплює 170 дітей віком від 4 до 16 років у Краматорську, Костянтинівці, Дружківці, Покровську, Красногорівці, Золотому, Слов’янську та Сіверську. Коли у Краматорську та в інших містах переселенці стояли в черзі до волонтерських центрів за гуманітарною допомогою, наші фахівці з вишивки працювали з дітьми і таким чином формували гуртки».
Цілком закономірно, що саме вишивання надихнуло волонтерів. Адже воно належить до найбільш «українських» промислів і вважається сакральним. Максим Потапчук говорить, що дітям дуже легко пояснювати історію, наприклад, Поділля, східної чи західної України за допомогою вишивання, бо воно ввібрало цю історію в себе. Також ми радимо майстриням розповідати про історію вишиття, надсилаємо необхідну літературу про це. Ось у вересні Анжеліка Рудницька, волонтерка, викладачка, долучить свій факультет». Однак «Вишиті мрії» виходять за межі суто вишивання – діти шиють, в’яжуть, плетуть із бісеру…
За ці от-от три роки «Вишиті мрії» вже неодноразово, так би мовити, втілювалися в реальність. «Коли вже є певна кількість виробів, ми влаштовуємо на свята – наприклад, на Різдвяні, Новорічні свята, Великодні або до Дня незалежності – благодійні ярмарки, – розповідає Максим Потапчук. – У нас були виставки-ярмарки і у Верховній Раді України, і багатьох-багатьох українських містах, а також у Хорватії, у Словаччині…. На таких виставках ми розповідаємо про дітей, які вишивали, про майстрів, які їм допомагали, розповідаємо історію тих козацьких поселень, звідки самі діти. Наприклад, Сіверськ, Дружківка – давні козацькі міста. Краматорськ також козацьке поселення. Тобто завдяки цьому проекту ми несемо ці знання далі, за межі Донецької, Луганської області, за кордон також. Завдяки вишивці, завдяки дитячим роботам, нашим розповідям про Україну, про наші проекти, ми закохуємо людей в Україну. Наприклад, та сама виставка, яка була у Словаччині: 80 % людей, з якими я там спілкувався, ніколи практично нічого не чули про Україну, про українців, про наші традиції. Вони почали далі з нами спілкуватися, цікавитися нашою країною, нашими звичаями. Тепер товаришуємо».
За кошти, отримані від продажу чобітків-миколайчиків, мішечків для лікарських трав та спецій, вишитих браслетів, в’язаних коників та півників, що мають принести щастя у дім чи офіс, дітям закупляють яскраві книжки та канцелярію. Однак дітям подобається не лише результат, а й сам процес.
Матеріали Максим Потапчук купує переважно за свій кошт, або ж допомагають друзі, благодійні фонди, громадські організації… «Але переважно за свій кошт і друзі, – усміхається він. – Ні, діти не заробляють собі на подальше вишивання, бо для цього потрібно відкрити цех». Проект працює виключно за рахунок філантропів. Однак філантропи керуються принципом «дай не рибку, а вудочку»: купують нитки та тканину для вишивання, фрукти, сухофрукти, розчинне какао, печиво тощо.
Максим наголошує: це не грантовий проект. «Я власні кошти, зароблені на своїй роботі, інвестую в цей проект– як меценат, як філантроп, – говорить він. – Ми пропагуємо філантропію. Ми закликаємо всіх саме до меценатства. Це те, чим займались і Мазепа, і Грушевський. З кожної зарплати слід робити внесок у добрі справи! Тобто коли людина, заробляючи кошти на своїй основній роботі, може інвестувати у соціальний проект – власний, або свого друга, або просто знайшовши його у мережі. Ми агітуємо своїх друзів-підприємців, своїх партнерів– і в Україні, і закордоном – інвестувати в соціальні проекти, соціальний розвиток. Мати надію на іноземні гранти… вони за два-три роки закінчиться, і що далі?»
Так, вишивання корисне з багатьох поглядів: воно і розвиває дрібну моторику, і позитивно діє на психіку, і «підключає до культурного коду»… Але «Вишиті мрії» – це не лише про користь вишивання, а й про можливість кожного з нас долучитися до доброї справи. Звісно, інвестиції в соціальний розвиток не принесуть грошових дивідендів – вони робляться для іншого: це можливість разом узяти участь у формуванні нашого спільного майбутнього.
Долучитися цілком практично.
І порадіти, бачачи перші результати вже сьогодні.
