Це навіть не шекспірівський театр із його мінімалізмом. Повна відсутність декорацій та спецефектів. Одна актриса. Здавалось би, сучасний глядач, розбещений можливостями, які дало театрові ХХІ століття, на це не поведеться. Однак глядач навіть погляду не може відірвати від того, що відбувається на сцені – і це якщо сцена взагалі є… У травні моновистава «Краще б я народилася кішкою» за п’єсою Неди Неждани «Кицька на спогад про темінь. Останній монолог Донбасу» представлятиме Україну на Всесвітньому Театральному Фестивалі, організатором якого є Всесвітній Інститут Театру, в Улан-Баторі (Монголія). Звісно, у разі, якщо театр знайде кошти на цю поїздку.
Українські театрали знають, хто така Неда Неждана, але широкий загал має про неї уявлення ще менш конкретні, ніж про війну. Однак «Краще б я народилася кішкою» – розповідь жінки, котра продає трьох кошенят-шотландців – може заповнити обидві ці прогалини. Саме з таких маленьких особистих історій складається одна велика, спільна історія.
Коли Неда Неждана дала прочитати п’єсу режисерові Театру Володимира Завальнюка «Перетворення», він одразу показав її актрисі Ганні Яремчук. «Абрикоси і казка про злу сусідку вирішили все, – розповідає Ганна. – Неда сама з Донбасу, і те, як вона пише про ці абрикоси, ставочки, солоні озера… В цих спогадах відчувається така туга за майже втраченою Батьківщиною…».
Але «Краще б я народилася кішкою» ніколи не могла би стати такою пронизливою без самої Ганни Яремчук. Тому що для неї, кримчанки, наша війна якраз не абстракція і не десь там у телевізорі, а реальність. «Коли оце все почалося, не вірила до останнього, – згадує вона. – Коли мені сказали, що в Сімферополь зайшли танки, я відповіла: «Та ні, це якась брехня, не може такого бути». Потім побачила, що може… Потім побачила, що може бути з Донбасом… Потім рік тому – якраз перед прем’єрою, 25 лютого, а прем’єра відбулася 23 березня – помер тато… Його серце не витримало цього всього… Це мій біль, і я хочу розказати про це все людям. Щоб перестало боліти… Щоб вони слухали, щоб не забували. Я розумію, що це боляче, і ти не можеш про це весь час думати, бо коли вбивають одного – це трагедія, двох – це трагедія, а коли вбивають щодня, якось звикаєш до цієї статистики… Це як вавка, яка починає затягуватися плівкою, а всередині все одно гній…».
Режисер Володимир Завальнюк зізнається, що колись мав зовсім інші уявлення про театр, але… «Я не люблю таких лобових речей, політичних, але сама Неда Неждана з Донецького регіону, і вона дуже гостро відчуває біль, цей край, його душу… – говорить він. – А Аня, крім того, що велика, прекрасна актриса (а як актриса вона абсолютно щира, у неї нема шкіри, у неї величезне серце), вона ще сама з Криму, і вона переживає колосальну особисту трагедію. І якось воно все зійшлося. Я більше люблю, коли метафори більш умовні, непрямі, але мені здається, що в цьому випадку воно все виправдано».
Ганна Яремчук говорить: «Воно зі слізьми, з криком, з кров’ю виходить. Виходить біль, і стає легше. І я вважаю, що цю виставу треба показувати не тільки в нас, а й за кордоном. Бо одна справа прочитати в газеті статтю, яка тобі ні про що не говорить, а інша – коли ти бачиш, про що взагалі йдеться, що відчувають там люди. Я намагаюся передати глядачам, що відбувається з тими, хто зараз на Донбасі і в тому самому Криму. Тому що там не все так легко і весело. Воно гнітить… Ну, як у тюрмі перебуваєш».
На цей момент «Краще б я народилася кішкою» було зіграно 5 разів: після прем’єри у Центрі Леся Курбаса театр повіз її на фестиваль «Drama.ua» у Дніпрі. «Дуже класна задумка цього фестивалю – у фестивалі беруть участь тільки п’єси українських сучасних драматургів, – розповідає Ганна Яремчук. – А Дніпро – це ще й особливе місто для Володимира Степановича. Він колись закінчив Дніпропетровське театральне училище. У нього дуже багато спогадів пов’язано з цим містом… І на цю виставу прийшов його викладач, якого він не бачив дуже багато років – і був вражений. Потім ми її зіграли у рамках фестивалю “Євробачення”, дякуючи Еміне Джеппар, замміністра інформполітики. Показ був для іноземних журналістів. На жаль, дуже мало людей тоді було, аж один іноземний журналіст».
Яким же чином організатори Всесвітнього Театрального Фестивалю, та ще й в Улан-Баторі, відібрали саме цю виставу, аби вона представляла нашу державу? А от тут якраз театр на повну використовує можливості, котрі дає ХХІ століття: продюсер розсилає відео вистав на всі міжнародні фестивалі, і саме цей фестиваль надіслав запрошення. Та є один момент: організатори оплачують проживання та харчування, але учасники на дорогу мають «наколядувати» самі, і наразі бракує 15000 грн. У Міністерства культури грошей нема, принаймні на Монголію…
Фестиваль відбудеться на початку травня. Театр готовий влізти в борги, аби привезти туди цю виставу. «Якби це була якась інша вистава, може, ми б і не поїхали, – говорить Ганна Яремчук. – Але кожен робить внесок у Перемогу по-своєму. Військові займаються одним, волонтери іншим, а ми робимо такі вистави, щоб достукатися до людей, докричатися, залізти їм у душу, щоб вони нарешті відчули і перестали бути байдужими…»
Що ж, не всім бути військовими, волонтерами і навіть акторами, котрі намагаються дати світові можливість пропустити через себе нашу війну. Але долучитися до доброї справи можна всім. Усі, хто хоче підтримати театр, мають можливість перерахувати будь-яку суму на картку: https://www.facebook.com/peretvorennya/posts/1929006420457203.
Кожна гривня, кинута на рахунок театру, є внеском у нашу перемогу в інформаційній війні. Звичайно, краще було би, якби цього всього не було би взагалі. Не почалась би війна, не написала би Неда Неждана п’єсу про долю однієї такої вимушеної переселенки, змушеної продавати останнє, що у неї залишилося дорогого, – трьох породистих кошенят… Але краще виходити з того, що є. Тільки так із цим можна щось зробити.
