Войцеховський Василь Володимирович 18.01.83 р. Позивний «Войцех».
Народився в місті Кунів Ізяславського району Хмельницької області.
Учасник АТО, брав участь в подіях на Майдані, воював в складі ДУК «Правий сектор» та батальйоні «Азов». Був поранений в боях на Донбасі, звільнився за станом здоров’я.
Про життя до війни
Вісім років поспіль я працював пожежником-рятувальником в одній з частин міста Нетішин на посаді старшого пожежного. Паралельно, разом з однодумцями, займалися розкопками та військовою реконструкцією, – на теренах України відновлювали події другої світової війни.
31 листопада 2013 року я побачив як побили молодь на Майдані та вирішив, що я не можу бути осторонь цих подій та треба їхати захищати народ України від олігархів, які видавали злочинні накази. Взяв чи то відпустку, чи лікарняний, та наступного дня виїхав на Майдан. Там був десятником дев’ятнадцятої сотні, брав участь практично во всіх бойових сутичках. Періодично доводилось повертатись в Нетішин, бо від роботи мене ніхто не звільняв. Більш того, після подій 18-19 лютого, тоді Майдан ми відстояли, загинуло двоє моїх побратимів, ще де-кілька отримали поранення, сам я надихався сльозогінного газу та майже не міг розмовляти, я повернувся до дому та був викликаний на роботу. Замотав шию, зробив вигляд, що хворий та прийшов до тодішнього керівника. Пан полковник почав лякати мене якоюсь там четвертою статтею за те, що я пішов проти влади, мовляв, доведеться відшкодовувати державі за розібрану бруківку з власної зарплатні… Але я сказав, що мене там не було й годі. Але з часом тиск на мене не зменшувався і довелось перевестись на роботу в місто Рівне.
Коли 20 лютого я побачив по телевізору, що відбувається на Майдані, не міг стримати сльози, але поїхати на допомогу я не міг, знав, що за мною слідкують. Згодом я ще їздив до Києва, там залишалась наша польова кухня, ми прибирались, тощо, але основні події вже минули.
В рідному місті, на жаль, майже нічого не змінилось. Багатії билися за крісло мера, влада аж ніяк не чула спільноту, тому ми вирішили створити свою первинну організацію «Правого сектору» (далі – ПС. ред) в Нетішині. Поїхали в Рівне, зустрілись із Сашком Білим, домовились, що будемо представниками ПС в Нетішині, отримали символіку та атрибутику. За два тижні в «Правому секторі» міста вже нараховувалося більше тридцяти осіб. Роботи вистачало: охорона порядку, допомагали поліцаям у боротьбі із незаконним видобуванням піску, рибалок-браконьєрів ловили. Коли почали розгортатися події на сході країни, ми з побратимами вирушили до району бойових дій.
На фронті
Взагалі-то ми четверо їхали за закликом Семена Семенченка, котрий по телевізору постійно «запрошував» долучатись до добробатівців, а коли дісталися до бази у Великій Михайлівці, зустріли Валентина Манька, під керівництвом якого й залишилися. Згодом нам додали ще десять добровольців і ми почали готуватись до бойових дій. Тут я опинився на керівній посаді, хоча в пожежній частині був лише сержантом. Я керував штурмовою групою і ніхто з моїх підлеглих не був проти, хоча серед них були навіть офіцери.
Бойове хрещення сталося в Карлівці (Мар’їнський р-н, Донецька обл.). Валентин направив нас допомогти хлопцям Семенченка відбити блок-пост. Ми вирушили вп’ятьох однією машиною. Щоб ви розуміли – набоїв було по 10 на чоловіка, більше на той час просто не було. Лише діставшись бази «Донбасу» поповнили боєкомплект. Потім відбили пост ДАІ та стали чекати на колону. Згодом з’ясувалось, що колона поїхала повз нас. Зв’язалися із Семенченко, той направив нашу групу брати інший блок-пост на дамбі. По прибуттю стало зрозуміло, що наші шанси тут дорівнюють нулю. Дамба, – вузька смужка дороги, пообіч – болото, попереду добре укріплений пост. Що можуть зробити п’ять чоловік зі стрілецькою зброєю проти цього? Було вирішено об’їхати ворога з іншого боку. Знайшли шлях, дістались місця бою та знов зв’язались із Семеном. Той дав вказівку визволити дві групи які вже були в оточені. Ми прикрили, витягнули поранених, Семен забрав своїх, і поранених і не поранених, сіли в бус та поїхали. Залишилось нас п’ять чоловік із карабінами. Автоматів у нас не було, зброю купували в магазинах, мисливську. У декого карабіни клинило вже після декількох пострілів. Сунулися на допомогу оточеним та натрапили на «дружній вогонь». Справа в тому, що жодних міток чи шевронів у нас не було, а бійцям в оточенні про нас не сказали. Хлопці почали стріляти по нас, кидати гранати, ми мусили відійти. Зв’язку з ними у нас не було. Ми намагались докричатися, щоб вони виходили на нас, але вони нас не чули. Довелось обійти їх, вдарити по сепарам з флангу. Вже за мить ситуація змінилася не на нашу користь.
Ми побачили що до нас наближаються зо два десятки ворогів та ще й БТР. Ми почали відступати до нашої машини, але сепари встигли обійти нас. Дістатись до машини по прямій вже не було можливості. Зв’язалися із машиною та наказали їм відходити за селище, самі продирались городами. Добробатівець з позивним «Бук» під час евакуації отримав поранення в голову та ще одну кулю зловив бронежилет, сам автомобіль зрешетило кулями, попробивало колеса. В решті решт зібралися та відходили на цьому авто. Швидкість не перевищувала 20 кілометрів на годину. Трохи пізніше зустріли КАМАЗ та «розвернули» його і дісталися до найближчого селища. Далі довелось позичити у місцевого ГАЗельку і вже на ній ми доїхали до блок-посту де на нас вже чекали наші. До речі, у власника ГАЗельки ми взяли номер телефону й повідомили, де він може забрати своє авто. Подяка йому велика! І ще одна річ, що допомогла нам вийти живими з бою. Був у нас товариш в 95-ій Житомирській десантурі, котрий через супутник міг нас вести. У нас не було карти, взагалі не знали куди їхати, а він двічі провів нас повз засідки, що нам готували сепари.
Перші втрати
Перші серйозні втрати були, коли потрапив в засідку наш автобус. Там були хороші люди, котрих я збирав дуже довго: «Скіф», «Медвідь» – малий якому було 21 рік, хлопці були спортсменами, дуже вишколені… Тоді з 12 чоловіків загинуло – 8, решта потрапили в полон, де-хто помер вже в полоні. До цього в моїй групі були пораненні, але не загиблі.
Служба
Я керував штурмовою групою, яка складалася з трьох частин: прикриття, група аеророзвідки та штурмова група. Відповідно, аеророзвідка встановлювала місце дислокації ворога, де розташовані засідки, прикриття їх супроводжувало, а штурмова група виконувала поставленні завдання. На відміну від піхотинців, ми подовгу на одному місці не сиділи. Приїздили, виконували аерофотозйомки, чи збирали інформацію про місцевих колобарантів, сепаратистів або осіб, що допомагають окупантам, передавали дані далі, самі їхали на нові завдання. Тобто, робота була доволі різноманітною. При цьому нам ніхто офіційних наказів не давав, трудодні в табелях ЗСУ не закривав, дні проведенні на передку не рахував. Час від часу нас відпускали на день-два в Дніпропетровськ відпочити, а до дому я потрапив лише за півроку.
Пам’ятаю, що це було після випадку з автобусом, але точно дат не скажу – наслідки контузії, котру я отримав в Песках. Приїхали тоді, сподівались два тижні відпочити, але вже за чотири дні довелося повертатися на передок. Під кінець року Валентин (Манько прим. Ред.) сказав обов’язково оформитись у якесь офіційне збройне формування. Так я опинився у «Дніпро 1». Там служив з листопада 2014 по травень 2015 року. Звільнився, бо не хтів служити під керівництвом людини, яка покинула своїх підлеглих в оточенні на призволяще. Вдома побув зо два тижні та знов повернувся на службу за контрактом, але цього разу в «Азов».
Про контузію
Наприкінці грудня 2014 року в бою поблизу «республіка – мосту» потрапив під артобстріл та не встиг заховатися. Вибух пролунав за стіною, мене відкинуло в протилежному напрямку ударною хвилею. Отримав контузію. До лікарні відправився лише коли з вуха пішла суміш крові та гною. В шпиталі попросив щоб оформили як отит, щоб не потрапити до військового шпиталю, а залишитися із хлопцями на передку. Лікувався самотужки: пив пігулки, побратими кололи уколи. Десь за місяць попустило, але здається, навзнаки є й досі: головні болі, пам’ять іноді підводить… Коли зрозумів, що здоров’я бути на передку немає, перевівся в Вінницю в «Ягуар», в Нацгвардію. Вже там випала можливість пролікуватися у шпиталі, де й провів майже рік.
Про необхідність закону про добробати
Я отримав третю групу інвалідності. Тоді й зіштовхнувся із медичною бюрократією. Й «де ви це отримали?», й «ми вас туди не посилали»… Добровольців щемлять, не хочуть давати жодних папірців, вимагають гроші. Від всього цього я отримав гіпертонію, але сказав, що жодної копійчини не дам, інакше, навіщо я стояв на Майдані та воював? Бюрократія скрізь: в лікарнях, шпиталях, владних кабінетах, тощо. Я, учасник АТО, та маю статус УБД. А як бути тим моїм побратимам, які досі не мають УБД? Дуже сподіваюся, що прийняття законів про добровольців допоможе моїм товаришам отримати від держави те, на що вони заслуговують. Ми намагаємось в районах добитися справедливості, але доводиться витрачати купу сил та залучати десятки бійців, які їздять по судах та доводять, що ці хлопці дійсно воювали за Батьківщину. А в той самий час тисячі людей, які й на передку ніколи не були, отримали статус УБД. Манько обіцяв передивитись всіх УБДешніків та розібратись у законності отримання статусу, тому йому й ставлять палки в колеса. Не зрозуміло, чому поліцаям, які в Мар’їнці стоять в райвідділі, не дають УБД? Адже це – саме і є передова: обстріли майже щодня, ризики для життя дуже великі. А дехто просидить місяць в окопі, жодного пострілу не почує, а отримує статус УБД. Потрібно передивлятись норми надання УБД, не можна, щоб добровольці зневірились у тому, що вони робили. Як казав Грушевський: «Наша біда в тому, що країною керують ті, кому вона не потрібна».
Про мирне життя
Після звільнення вирішив допомагати людям. Я є фінансовим консультантом зі страхування життя. Рухаючись у Європу, треба орієнтуватись на неї. Там людині, яка щойно народилася відразу оформлюють поліс страхування. Треба розуміти, що у нас ніхто про громадян не дбає, – ні держава, і ніхто інший. У людей, котрим зараз по 30-40 років вже не буде пенсії. Я не уявляю, де це треба робити, аби заробити 35 років страхового стажу і мати після цього пенсію – 30 відсотків від прожиткового мінімуму. Це нісенітниця якась! Тож я допомагаю людям зрозуміти, що робити аби забезпечити себе та своїх близьких.
Про сім’ю
31 листопада, після побиття студентів, повідомив дружину, що зранку вирушаю до Києва. Прокинувся, тепло вдягнувся та вже в дверях кохана запитала, чи я їду на розкопки, сказав – так, та рушив до столиці. Вона вважала, що я з друзями в землі колупаюся. На четвертий день протистояння був прорив на Грушевського, і треба було повернути територію. Вже тоді брали в полон та вбивали наших людей. Моїй донці на той час було п’ять місяців, вирішив на всяк випадок, попрощатись з родиною перед штурмом, зателефонував… «Так ти на Майдані?», – запитала вона,- «Все подаю на розлучення». Та кинула трубку. Розумів, що можу загинути, але залишити для доньки країну, в якій вона буде рабом, теж не міг. Коли за декілька днів повернувся, дружина обняла мене та відтоді ніколи не запитувала куди та навіщо я направляюся. Моєму сину в 2013 році було 10 років. Я, то з’являвся, то знов зникав. А у нього був такий вік, що він не дуже цікавився де тато, йому було байдуже. Але зараз дитина все переосмислила, ходить в школу та розповідає, що в мене тато воював, починає цікавитися історією, просить купити йому військову форму, якусь атрибутику, починає все це любити. Я бачу, що виховую патріота такого як я сам. Це дуже добре, бо кожен чоловік має стояти на захисті своєї родини, своєї батьківщини, країни. Я вважаю, що як би я залишився пожежником то невідомо, чим би займався малий. Мабуть на все воля Бога.
Поки я був на передку, дружина продовжувала працювати, грошей не вистачало. Так, на роботі на запитання співробітниці «Де чоловік?» , вона відповіла, що на війні.
- А чого ж так? Ось моєму повістка прийшла так ми гроші заплатили, довідки поробили, від мобілізації відмазались. А ви чого так не зробили?
- Так хтось повинен Батьківщину захищати, ось мій і захищає!
Після цього розмови за цією темою припинились.
Про сокровенне
Хочу в лісі жити: хатинка, озерце, рибалочка і щоб ніхто мене не чіпав…
P.S. Як стало відомо редакції, Володимир Войцеховський збирається взяти участь у депутатських перегонах по мажоритарному округу в своєму рідному районі. Що ж, побажаємо йому удачі!
