Хто не хоче годувати своє військо, через деякий час буде змушений годувати чуже. У 2014 році так і мало статися – виявилося, що наша армія, яку роками розкрадали і розкладали, для оборони від зовнішнього агресора фактично непридатна. Але годувати окупантів нам не довелося: тисячі добровольців зі зброєю, яку часто-густо добули собі самі, змогли змінити неминучий, здавалось би, сценарій. Вони дали час ЗСУ і всій Україні отямитись, перегрупуватись і зібрати сили. Якби не добровольці, власної держави у нас на цей момент не було би. Але чомусь навіть отримати статус учасника бойових дій доброволець може тільки з великими боями, даруйте за каламбур. Простіше взагалі вирішити, що не дуже-то й хотілось. І багато добровольців саме так і роблять.
Дорога до отримання посвідчення УБД для добровольців довга і терниста
Офіційно держава добровольців своїми захисниками визнала. Торік навіть ввела ціле свято – День українського добровольця. Відзначається воно 14 березня – в день, коли у 2014 році перші 500 добровольців із Самооборони Майдану вирушили просто з Майдану Незалежності на полігон у Нових Петрівцях під Києвом для формування першого добровольчого батальйону. Тоді не йшлося про дотримання всіх існуючих законів – аби лиш відбитися, забезпечити саме існування держави… Але тільки-но Україна змогла забезпечити бодай якесь функціонування своїх інститутів, як узялася за добровольчі батальйони. Стаття 17 Конституції забороняє функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законодавством, тому добробати почали інтегрувати у ЗСУ та Нацгвардію. Хоча тут питання спірне: за ратифікованою Україною Женевською конвенцією (будь-який ратифікований міжнародний договір має вищий статус, ніж чинні закони) добровольчі батальйони є комбатантами, тобто були легальними від самого створення. Утім, на практиці часто виходить так, як співалось у колись популярній пісні: «Я маю право мати право».
Доки у Верховній Раді не можуть прийти до спільної думки про те, як саме добровольці мають підтверджувати свій статус (різні законопроекти мають різний підхід до цього питання), чинність має Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Його пункт 20 статті 6 після всіх доповнень включає до списку тих, хто має право на посвідчення УБД, осіб, «які у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, за умови, що в подальшому такі добровольчі формування були включені до складу Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів». У цьому є певна логіка: добробати, котрі «самі собі пани», легко можуть перетворитися на приватну армію або взагалі банду. Але багатьом добровольцям кривдно від самої постановки питання, і вони воліють мати взагалі невизначений статус, раз держава не спромоглася на нормальний діалог із ними.
Існує думка, що проблему з добровольцями вже вирішено, адже на місцевому рівні всі обласні ради визнали їх учасниками бойових дій. Децентралізація децентралізацією, але хіба це може замінити єдиний закон, чинний на всій території України?
Утім, навіть те, що майже всі добровольці мають юридичні підстави претендувати на статус УБД з усіма випливаючими пільгами, саме по собі їм нічого не дає. Нема якоїсь чарівної кнопочки, яку достатньо натиснути – і посвідчення у добровольця в кишені.
УБД для добровольців покроково
Юристи Правозахисної групи СІЧ розробили дорожню карту для добровольців, котрі вирішили отримати посвідчення УБД.
Насамперед слід звертатися до Міжвідомчої комісії при Державній службі у справах ветеранів війни та учасників АТО. Вона керується Постановою Кабінету Міністрів України № 413 від 20 серпня 2014 року. 
Сюди треба принести заяву про надання статусу учасника бойових дій, довідку з добровольчого підрозділу, копію паспорта, згоду на обробку персональних даних та опційно будь-яких «офіційних документів, виданих державними органами, що містять достатні докази безпосередньої участі особи у виконанні завдання антитерористичної операції у районах її проведення».
Якщо зазначена комісія відмовила, свої права доведеться відстоювати в суді. До заяви про визнання факту участі в бойових діях треба додати все, перераховане в її тексті – у пункті «Додаток». Згодяться всі матеріальні докази – фото, відео, документи тощо. А також дві нотаріально засвідчені заяви від тих, хто вже має статус УБД. Ймовірність виграти справу досить висока, аби лиш усі документи були в порядку.
Щоправда, багато добровольців, отримавши рішення суду, не знають, що з ним робити. А після суду настає час повторного звернення до Міжвідомчої комісії при державній службі у справах ветеранів і учасників АТО. Цього разу до заяви треба додати копію рішення суду про визнання факту участі в бойових діях.
Якщо ж і цього разу комісія відмовить, є суд, куди можна подати Позовну заяву про зобов’язання надання статусу УБД.
Останньою інстанцією є Європейський суд із прав людини. Але якщо бути реалістом, то туди без допомоги кваліфікованих юристів ніхто не звертатиметься.
«Я буду останнім добровольцем, який отримає це УБД»
Чому ж далеко не всі добровольці мають посвідчення УБД? «Дуже важко зібрати папірці, – пояснює Анатолій Слівінський, голова Всеукраїнського об’єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО. – Особливо знайти двох свідків із посвідченнями УБД, які бачили, що ця людина воювала на передовій. Розгляд у суді багато часу не займає, довше збирати папірці. Хоча хтось уже мав довідки від комбатів, що вони перебували у добровольчих батальйонах, а хтось не мав – поки ми ходили на начальників штабів батальйонів добровольчих, свідків шукали…»
Нема централізованої організації, куди могли би звертатися всі добровольці, готові боротися за свій УБД. На щастя, не бракує різноманітних волонтерських утворень, куди можна звернутися. Однак… «Багато добровольців (особливо ті, які ще з Майдану пішли в добровольчі батальйони), знаючи, скільки папірців треба зібрати, не дуже і хочуть це робити, – говорить Анатолій Слівінський. – Вони ж горді, а це папери збирати, принижуватися…»
Борис Гуменюк, письменник, доброволець, говорить, що посвідчення УБД не має: «Та ні, звідки? Я міг «порішати», тобто використавши свою суспільну вагу, вирішити це питання або на рівні Міністерства оборони, або на рівні місцевого військкомату. Але мені це робити западло. Двох свідків, які можуть підтвердити, що я там був? Та півкраїни можуть підтвердити, що я там був! Я вів репортажі, я писав про це весь час… Але то таке. Гадаю, мій випадок не унікальний. На війні була купа мужиків, які не мають сторінки на ФБ. Просто москаль напав, вони поїхали, зробили свою роботу і повернулися до хати – орати землю у прямому сенсі цього слова. То ми повинні кожного знайти і дати йому медаль і пільгу на проїзд. Хоча йому нахер та пільга на проїзд – він живе у селі і нікуди не їздить. Він у метро ніколи не спускався у житті».
Оскільки Борис Гуменюк не лише заступник командира батальйону «ОУН» та голова УВО (Українська Військова Організація), а й письменник, він уміє дуже соковито сформулювати те, про що думають його побратими. «У мене досі місце реєстрації – Тернопільська область, – розповідає він. – У своєму селі я герой. У школі, де я вчився, є мій куточок, я там у них заслужений земляк. А деякі області, включно з Тернопільською, прийняли «закон», що на рівні області ти можеш отримати статус учасника бойових дій з якимись наслідками, які з цього випливають, – мені це западло. Якщо вони вважають, що я маю щось мати від держави у зв’язку з тим – «корочку» якусь, сувенірну медаль абощо – то нехай вони мені це запропонують. Але збирати якісь довідки, бігати за якимось чиновником і доводити, що я там був і два рази стрельнув (а у мене тільки в 2014 році щонайменше 100 бойових виходів)… Я буду останнім добровольцем, який отримає це УБД. Доки буде залишатися хоч би один пацан, хоч би один дядько, який був на війні і заслужив того, щоб мати УБД, але він його не матиме, я теж не візьму. На їхню пільгу на газ чи на проїзд я клав із великого горба! Я знайду гроші, щоб заплатити за газ і купити жетон на метро. Всі оці пільги мають капустяний душок такого прогнилого совка. Якщо держава хоче подбати про своїх ветеранів, які за неї воювали, то хай дасть їм грошові виплати: людина захоче купити собі жетон на метро чи квиток на маршрутку – вона купить. Зараз кожна бабуся-контрольор, якій тицяють це УБД, дивиться, воював ти чи не воював, а якщо воював, то чому ти не на костилях, чому у тебе дві ноги і дві руки? Ця ситуація дуже бридка, огидна і принизлива. Це треба вирішити на законодавчому рівні. Держава би мала прийти до кожного цього пацана і сказати: «Чоловіче, я тебе на війну не кликала, ти сам, із доброї волі, покинув сім’ю, покинув роботу, за власні гроші купив собі амуніцію і на власному авто поїхав мене, державу, захищати, ризикуючи бути скаліченим чи загинути. Дякую тобі за це! Що тобі потрібно? Чим я можу тобі допомогти?» І поки держава так не скаже – н***й ця держава, б***ь! Н***й такий чиновник у такому вигляді, в якому він, сука, є! Держава – і за совка, і за перших уже українських президентів – по-скотськи ставилася до свого громадянина. Слава Богу, що зараз нема необхідності в добровольцях, бо збройні сили тепер самі можуть вирішувати всі завдання по обороні і стримуванню ворога. Але чому держава так захопилася вшануванням учасників Майдану, особливо Небесної сотні та їхніх родин, проте нема такого ставлення з її боку до добровольців? Небесна сотня і герої майдану – це беззаперечні герої, це бренд, а добровольці, які загинули на фронті, скалічилися чи просто відбули війну і повернулися додому, аж ніяк не є беззаперечним позитивом, який держава записує собі в актив з усіма наслідками, які з цього випливають. Ба більше: держава розглядає добровольців як загрозу собі, точніше, чиновничому правлячому класу».
Здавалось би, ситуація дуже складна. А проте є простий вихід. Багато не знайомих між собою добровольців розповідають, що в кожному їхньому підрозділі був працівник СБУ, який фіксував усіх – адже кожна людина, котра має досвід ведення бойових дій, є потенційно небезпечною. Ми не можемо підтвердити чи спростувати твердження, що добровольців цілеспрямовано нейтралізують і утилізують різними шляхами, але в будь-якому разі процедура отримання добровольцями статусу УБД реально могла би бути дуже простою.
Сподіватимемося, працівники СБУ саме для цього і працювали…
