Уже не перший рік в українському суспільстві не вщухають дискусії з приводу 9 травня та здійснюються спроби змістити акценти на 8, як у цивілізованому світі. Єдності в цьому питанні нема навіть на обрії. Спроба нинішньої влади зробити компроміс – спочатку 8 травня День пам’яті і примирення, а потім 9 травня День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні – трохи нагадує позицію бабусі зі старезного анекдота, котра ставила одну свічку перед Богом, а другу – перед чортом, про всяк випадок – а раптом після смерті до пекла потрапить… Утім, логіка в цьому якраз є: перехопити ініціативу у наших політичних опонентів, не дати їм приватизувати свято, яке досі потрібне значній частині громадян незалежної України. Тут нема єдино правильної відповіді, тому що Друга світова – явище нескінченно складне, і її можна (і треба!) розглядати в багатьох аспектах. Поки що маємо два свята – щоправда, вихідний день лише один, тому поки що у перемоги перевага перед примиренням…
Отже, 8 чи 9 травня?
Історики теж дуже по-різному ставляться до ідеї двох свят відразу. Теоретично з погляду історії Друга світова війна вже закінчилася – це перегорнута сторінка. Але тут ідеться не так про історичні факти, як про ідеологію. Утім, більшість істориків проявляють консерватизм у цьому питанні. «Офіційна позиція, сформульована указом Президента: спочатку День пам’яті і примирення, а потім День перемоги – такий компромісний варіант мені здається вдалою формулою, і тут коментувати особливо нема чого, – вважає професор, доктор історичних наук, керівник відділу Другої світової війни Олександр Лисенко. – Однак є різні політичні сили, громадські об’єднання, які дивляться на цю проблему по-іншому: лише День Перемоги або тільки День пам’яті чи взагалі нічого. На мою думку, це неприпустимо, оскільки Друга Світова – феномен, якого ми досі не можемо навіть усвідомити – і за його природою, і за наслідками. Причому перспективні наслідки (жахливі людські, матеріальні втрати) не менші, ніж довготривалі: новий устрій світу, створення певних організацій, важелів розв’язання міжнародних проблем, нове співвідношення сил, поява біполярного світу – ось такий розкол по лінії західної демократії і так званих країн соцтабору. Дуже багато речей, про які треба говорити диференційовано – про кожну окремо: як про історичні, так і про юридичні, економічні, морально-психологічні та інші наслідки Другої світової. Безумовно, нам потрібні обидва такі свята. 8 травня наближає нас до традицій західної демократії, а 9 травня виводить нас із суто віктимного бачення Другої світової війни – що ми стали тільки жертвою. На мій погляд, це річ помилкова. Я вважаю, що, попри величезні втрати, народ України належав до переможців нацизму і фашизму. І вже зовсім інше питання, що цей потенціал нашого народу використав сталінський режим. Якби у нас була незалежна держава і гітлерівці напали на Україну незалежну, ми що, не обороняли би її? Обороняли би! Ці люди захищали як свої рідні домівки, свою родину, так і державу, громадянами якої вони були. Вони виконували свій конституційний обов’язок, про що дуже часто забувають люди, які говорять, що це було бидло, гарматне м’ясо, яке гнали на забій і так далі. Будь-яка війна – це неминучі жертви, як у американців, британців, так у німців, фінів, поляків, українців… Це дуже погано, але це іманентна ознака війни – втрати, страждання, смерть, біль. Поєднання таких двох підходів до відзначення цих подій – це пам’ять про жертви, взагалі пам’ять про війну, це пам’ять не винятково жертовна, не винятково віктимна, а ще освячена історичною перемогою над нацизмом і фашизмом. Ця річ надзвичайно важлива для політичної нації, яка повинна бачити не лише ретроспективу, а й перспективу. Коли державна нація перебуває серед народів-переможців, це підносить її в очах світової громадськості, це є чинником її самоідентифікації, це, врешті-решт, включає її до культурної спільноти народів, націй, спроможних творити історію. Ми часто збираємося на політичний погляд на війну, і це крайні оцінки: або тільки радянський ритуал відзначення Перемоги, або крайній антирадянський радикальний вияв ставлення до цих подій. Я би не займав цих позицій сьогодні. Явище набагато складніше, багатовимірне, і тому сьогоднішній формат відзначення завершення Другої світової війни в Європі є оптимальним».
Діячі культури також по-різному ставляться до 8 і 9 травня поруч у календарі свят, як і до ідеї надягнути віночок на статую Родіни-матєрі, котра при цьому тримає в руках щит із гербом СРСР. «Ну звісно, перемоги ніякої не було, тим більше для України, тим більше 9 травня, – говорять Брати Капранови, автори історичного роману “Забудь-річка”, основна дія якого відбувається у часи Другої світової. – Тобто про перемогу зараз говорити просто смішно. Примирення – це також ніби завчасно, бо забагато у нас “дєди ваєвалі”. Це ідеологія країни-агресора, а там ніхто примиритися не збирається. Наші діди перебували по різні сторони фронту – один був червоноармієць, а другий ворог народу. Ми мали розповіді одного діда і другого. Правда, перший практично нічого не розповідав, у нього навіть не було жодної фотографії з армії, хоча він про воював три роки – з 1941 по 1943, коли був поранений при звільненні Криму. А отой дід, який сидів у таборах, досить багато розповідав про це, так що у нас через розуміння відбулося примирення, внутрішнє погодження позицій обох дідів. Ми обох їх розуміємо і любимо, незалежно від того, на чиєму боці вони воювали. Це днями не вимірюється. Крім того, Друга Світова до 9 травня узагалі не має жодного стосунку. Друга Світова, безперечно, була величезною трагедією і треба згадувати радше день її початку, тобто 1 вересня, і розуміти, як ми до цього дійшли. Перемоги дуже замилюють очі – нам здається, що все закінчилось добре і слава богу, про що тоді говорити? Коли ж ми говоримо про початок, а не про кінець – ось тут є привід замислитись. Тому що на початку всі ще були живими… А ідея відзначати і 8, і 9 – це звичайна політика, тому що, на превеликий жаль, Україна не володіє власним інформаційним простором, вона є інформаційним придатком Росії. Якийсь слабкий Інформаційний опір чиниться, але треба розуміти, що інформаційна війна проти нас сьогодні виграється. У таких умовах політики намагаються задовольнити всіх, тому що якщо занадто різко діяти, то залишишся без електорату».
З одного боку, плюралізм думок із будь-якого питання, яким славляться українці, не дає підстав сподіватися, що колись усі громадяни України матимуть одне свято, яке влаштовуватиме всіх. З іншого боку, те, що ми досі не можемо домовитися про те, як ставитися до подій майже 75-річної давності, свідчить про те, що тема Другої світової для нас важлива – відлуння цих подій ще є у наших життях. Якби це було звичайною формальністю, яка за великим рахунком нічого не міняє, ми би взагалі не надавали значенню тому, що і як святкуємо. У будь-якому разі ми досі робимо висновки з Другої світової – це наше «домашнє завдання» з історії, наш вклад у те, щоб це більше ніколи не могло повторитися. НІКОЛИ ЗНОВУ.
А поки що кожен сам для себе вирішує, як ставитися до наслідків Другої світової: чи згадувати жертв, чи привласнювати перемогу, чи і те, й інше водночас.
