Українські матері: груповий портрет

Закінчення. Початок тут

Як діти в школу

У різних матерів України проблеми, пов’язані зі шкільною/позашкільною освітою, мають різну питому частку у загальному переліку проблем, але так чи інакше вони постануть неодмінно.

«Двоє моїх дітей – інваліди, тому головний пул проблем пов’язаний із тим, що твоя дитина не така, як у всіх, – говорить Юлія Адамлюк. – Мій наймолодший хлопчик має відставання у розвитку, і мені нема куди його повезти. Відмовили всі розвивальні центри, всі гуртки – ніхто не хоче брати дитину, яка не говорить. Хоча він розуміє звернення до себе, сам себе обслуговує».

Неоднозначно сприйняли батьки новий закон про освіту, за яким діти мають право навчатися тільки за місцем своєї реєстрації чи проживання. «Я як мама з цього просто в шоці, – каже Юлія Адамлюк. –

Ми продали квартиру у Вінниці (вона стала тіснувата) і купили будинок у селі Зарванці. Мої діти навчаються у вінницьких школах 4 і 21. Я думала звести їх усіх у 35 школу, щоб було зручніше добиратися з нового місця проживання. Я хочу, щоб у нас знов був вибір навчального закладу, щоб директорка школи, куди ми хочемо піти, не сиділа переді мною зі списком і не казала: “Дивіться, у мене 40 дітей уже тільки за реєстрацією, і то ще не всі”. Ми з чоловіком вирішили, що поки що діти будуть залишатися у тих школах, де вчаться. Але найменший хлопчик має йти до школи через рік. Іти в зарванецьку школу, де ще взагалі немає досвіду інклюзії, я не хочу. Крім того, ця школа досить маленька, не укомплектована так, як би мені хотілося. Отже, наймолодшого доведеться віддавати або в 4, або в 21 школу, бо я хочу, щоб із ним був хтось із братів або сестер».

Поява в Україні інклюзивного навчання – коли діти з особливими потребами навчаються разом з усіма іншими, просто з урахуванням своїх особливостей – безумовний прогрес. Але поки що інклюзія з’явилася лише в садочку і в школі. «Якщо ти хочеш свою дитину віддати на якийсь гурток – на танці, на конструктор Lego – там тобі заказано, – говорить Юлія. – Якщо хочеш, складай із нею сам конструктор або танцюй із ним біля дзеркала. Я би хотіла, щоб наші позашкільні педагоги зрозуміли, що це також діти. Так, вони не матимуть успіху, вони не стануть чемпіонами світу з футболу чи професійними танцюристами, але вони будуть відчувати себе такими, як усі. Одного разу мою дитину просто вивели з заняття, тому що він не робив усі вправи, тому що він виявився не таким успішним, як інші. Але він настільки любив цю гімнастику, музику…»

«Коли я вчилася, у школі все було зовсім не так, як зараз, – говорить Ольга Безбабних із м. Первомайський Харківської області, мати 6 дітей. – А зараз виходить, що вчаться і мама, тато, і діти». На запитання, як вона дає раду такій кількості дітей, відказує, що коли дітей багато, вони більш самостійні: старші самі до школи ходять, а для молодших є тато, який після АТО отримав інвалідність і тепер удома. Однак проблеми виникають. «У нас у школі на групу продовженого дня лише 5 місць у класі, – пояснює вона. – Просто всі класи початкової школи збирають в один клас, тому кількість місць обмежена. А багато матерів – одиначки. Та й роботи такі бувають – і до 8-ої, і до 10-ої, і до 12-ої години ночі».

Ірина Артюх до цього додає: «А у школі ще постійно якісь ярмарки, збори, тобто постійно треба десь включатися. Як жінка, яка працює з десятої до шостої, зможе відвідувати збори, забирати вчасно дитину? Як вона взагалі може займатися дитиною? Добре, якщо вона має гарну зарплату і може дозволити собі няню. Начебто є можливість сидіти в декреті, але себе реалізувати, приділяючи дітям достатньо уваги, неможливо».

Крім того, наша безкоштовна освіта примушує батьків раз у раз діставати гаманці. Привід це зробити завжди знайдеться. «Будь-який гурток коштує грошей, як і репетитор, – констатує Юлія Адамлюк. – На сьогодні у мене лише одна дитина в садочку й одна в університеті, а решта школярі – без репетитора неможливо опанувати шкільну програму, хоча у мене не найдурніші діти. Дитина на сьогодні – це досить дороге задоволення».

Українська школа в усіх викликає переважно нарікання, але зараз від неї можна цілком легально відмовитися. Щоправда, принцип «гроші ходять за дитиною» в такому разі перестає поширюватися на таку дитину. «У спільноті хоумскулерів говорили, що держава має відшкодовувати нам суму, котру витрачає на навчання дитини у школі, – розповідає Ірина Артюх. – Але, мабуть, у нашій державі мине не одна сотня років, доки чиновники зрозуміють, що це не безкоштовно – що мати має або сама дитину вивчити, або найняти репетитора. А це теж великі кошти, закладені на освіту. Вони йдуть на школу, родина їх не отримує, і виходить подвійна оплата: спочатку податки, а потім саме навчання… Можливості виплати хоумскулерам ніде не прописані, хоча закон про них уже прийнятий».

Вдови героїв

Допомога вдовам і сиротам колись була звичною для українських громад. Тепер же все не так однозначно. «Ми допомагаємо і родинам загиблих героїв, тому що вдови, а особливо дітки – це одна з найбільш вразливих категорій, – говорить Наталя Скиба, волонтерка з волонтерського руху «Меценати для солдата». – Особливо в перші роки їм було дуже важко добитися всіх тих пільг, які давала держава. Дізнавшись про смерть чоловіка, в стані шоку та горя вдова має оббігати всі необхідні установи і кабінети та вибити (часом сльозами) всі необхідні документи чи свідоцтва. На відміну від Ізраїлю, їй цих документів ніхто не підносить». Наталя розповідає, що волонтери вдів із дітками часто збирають, вони між собою знайомляться, здружуються та гуртуються – і жінки, які пережили одне й те саме горе, одна одній можуть довіритися, допомогти та підтримати. Матері, батьки, дружини загиблих дуже часто об’єднуються, самі стають волонтерами, допомагають іншим.

Дуже часто їхні знайомі чи «друзі» відвертаються від них. “На жаль, війна та горе змінює життєві орієнтири, і біля вдів залишаються лише справжні та щирі люди, – говорить Наталя. – Вистачає і таких, які вважають їх багатійками, яким держава вручила ті тисячі компенсації. Але часто після того, як допомога ділиться на всіх родичів, їм копійки залишаються. Вдови кажуть: “Ми не хочемо тих виплат і пільг, аби лиш чоловік був живий і мої діти мали батька”. Суспільство часто є жорстоким і на цю категорію людей агресивно реагує. А якщо говорити про гарантовані державою пільги, то їх на практиці часто просто немає, тому що ніхто не слідкує за їх наданням та виконанням. Звичайні люди в медзакладах не пропустять поза чергою, а за наявності квитка водії частенько виставляють за двері вдів чи їхніх дітей підлітків, заодно обливши брудом. Мені гидко, що ці родини, переживши втрату рідної людини, стикаються з таким негативом. Ці жінки втратили своїх чоловіків-героїв не з власної волі, і суспільство мало би їх підтримати – і наш моральний обов’язок допомогти поставити їхніх діток на ноги, зробити те, що мав би зробити батько, але вже не зробить. Тим більше що є багато вдів, які втратили своїх чоловіків на війні, але статусу вони не мають, діти залишились без батька і без будь-яких компенсацій, пільг та підтримки… Є родини, яким волонтери, юристи чи спілки допомагали по судах добиватись статусу та відстоювали їх інтереси. І цей процес триває досі».

Волонтери vs Мінсоц

«Масовий волонтерський рух у нас фактично почався тоді, коли почалася війна, – нагадує Наталя Перцович, очільниця ГО «Територія добрих справ». – Але зараз також є багато громадських організацій, і це тішить. Однак є й державні соцслужби – і не можу сказати, що вони нічого не роблять чи що все тільки на папері: багато хто отримує допомогу від держави (іноді заради цього навіть не оформлюють шлюб). Але насправді є дуже багато жінок, котрі потребують соціальної підтримки, і чомусь ці служби, м’яко кажучи, не справляються. Чи вони не мають ресурсу, чи там працює мало людей, які роблять це з доброї волі… У нас фінансові ресурси також закінчуються, бо меценатів не так багато, а таких сімей не менше. Ми намагаємося допомагати всім, хто потребує допомоги. Різні ситуації трапляються. Буває, що на випускний дитина не має взуття – йде в якихось мокасинах. Буває так, що дітей на якийсь час віддають в інтернат, а самі пиячать. Буває й так, що матері отримують величезні допомоги, бо народжують багато дітей і мають статус матерів-одиначок. Але буває так, що ці гроші мати витрачає на свої власні потреби, а діти при цьому можуть бути не одягненими, не нагодованими, не доглянутими. І це гірко. Звичайно, дуже багато зараз допомагають точково різні люди, різні організації, але проблема в тому, що немає системи. Насамперед це мають робити не благодійники, не волонтери, а держава». Наталя говорить, що іноді достатньо просто зателефонувати в якусь установу, щоб сказати чиновникові: тут в одній сім’ї дитина хворіє, а для лікування у родини немає ні коштів, ні зв’язків – посприяйте, будь ласка. І питання вирішується.

«У нас на роботі були дуже низькі зарплати, тобто просто не вистачало на харчі, – згадує Ірина Артюх. – І діти тоді дуже хворіли, а я не мала грошей на ліки, тобто по всіх фронтах пішла чорна смуга. І я вирішила знайти якогось державного психолога, мені треба було просто виговоритись, поплакати, вилити свій відчай комусь… Якраз у такому стані я йшла і побачила центр роботи з жінками. Думаю: це те, що мені потрібно! Заходжу до них: “Мені так погано, мені дуже потрібен психолог…” – “Так, у вас насильство в сім’ї? З вас знущаються?” – “Ні, я просто мати трьох дітей, і мені зараз важко, складна життєва ситуація”. – “Ми з такими жінками не працюємо”. Я розплакалась, і вони мене пожаліли – психолог зі мною поговорила… Не знаю, як вона там працює і допомагає жінкам. Вона мене запевнила, що у всіх своїх проблемах винна я сама: сама дітей забрала виховувати, не можу роботу знайти з нормальною зарплатою, житла свого у мене немає… Я вийшла від неї і вирішила, що дітей батькові завезу – він про них зможе подбати, а мені одна дорога – це просто піти в річці втопитись. Але поки я доїхала до річки, мене трішки попустило. Потім була зустріч із юристом – виявилося, що на аліменти я не можу претендувати, на розширення житла також, тому що програми у нас зараз не працюють… Коротше, жодна моя проблема за законом не вирішується, тільки поза законом».

Ірина вважає, що у нас немає професійних центрів допомоги жінкам, хоча би просто психологічної, нікому не кажучи вже про юридичну – щоб могли бодай вислухати і поспівчувати. «Іноді цього буває достатньо для того, щоб з’явилися сили далі боротися за своїх дітей, – стверджує вона. – У нашій країні життя можливе лише у формі боротьби».

Однак і з виплатами матерям-одиначкам не все так гладко, як здається тим, хто їх не отримує. «Проблема дуже хитра і завуальована, – розповідає Ліна Бутенко з Запоріжжя, мати двох дітей. – Щопівроку я подаю документи на призначення допомоги. Мені її призначають і 6 місяців платять. Через 6 місяців я знову подаю на перерахунок, і тут на нас чекає сюрприз і наступні 6 голодних місяців. Бо в доходи зараховується виплачена допомога, і виходить, що ми не маємо права на допомогу. Треба чекати півроку, щоб знову призначили…»

Утім, світло в кінці тунелю вже пробивається. Держава потроху починає розуміти, що треба інвестувати у своє майбутнє. Але наразі все складно і неоднозначно. «За 24 роки існування нашої організації до нас надійшло багато звернень з різних питань, – говорить Юлія Ібрагім, доцент Харківської гуманітарно-педагогічної академії, президент ГО «Амма». – Насамперед ідеться про матеріальну допомогу, тому що родина, яка виховує багато діточок, завжди стикається з фінансовими труднощами. Дуже актуальна житлова проблема – адже коли дітей більшає, місця меншає. До найболючіших питань належить скорочення пільг, яке припадає на багатодітні родини. У нас іде монетизація пільг, пов’язана з децентралізацією. Мало того, що з 2014 року 50 % знижки на комунальні послуги можуть отримувати уже не всі багатодітні родини, а лише ті, дохід яких не перевищує встановленого мінімуму 2470 грн на одну особу – ще не враховується те, що батьки роблять відрахування із цієї суми на податки, і родина отримує на 19,5 % менше, через що багато родин по всій Україні не можуть оформити цю пільгу. Ще один проблемний момент – пільги на проїзд. Зараз є державна пільга, яка дає можливість дітям із багатодітних родин без обмеження кількості поїздок користуватися різними видами транспорту безкоштовно – і міським транспортом, і обласного сполучення, і міжобласного сполучення. Усе це прописано в законі України “Про охорону дитинства. Однак зараз узято курс на зменшення цієї пільги. Планується ввести монетизацію, яка покриває лише частину витрат на проїзд. У регіонах уже є пропозиції, що кількість цих поїздок має бути не меншою 30 поїздок на місяць на одну дитину, виходячи з вартості проїзду в транспорті цього регіону. І тут виникає колізія, тому що родини можуть отримувати суму своєї допомоги тільки з місцевого бюджету. І не врегульовано законом, як можна буде користуватися пільгою на проїзд між регіонами України – право, яке вони зараз мають».

Юлія Ібрагім щойно повернулася з форуму «Багатодітна сім’я України», де було прийнято дуже важливу резолюцію, яка стосується саме всебічної соціальної підтримки. Олександра Чуркіна, замміністра соціальної політики, повідомила, що держава планує забезпечити гарантований відпочинок для багатодітних матусь, тому що мати завжди намагається подбати про всіх, а на власний відпочинок у неї не вистачає часу. «І дуже приємний момент, що Міністерство соціальної політики вже почало розуміти, що підтримувати слід родину міцну, котра намагається виховувати достойних членів суспільства, а не постійно зловживає або стоїть із простягнутою рукою, – ділиться підставами для оптимізму Юлія. – Дуже важлива підтримка тих сімей, які мають якісь досягнення своїх діточок – займаються спортом, творчістю тощо. Такі родини наша держава планує заохочувати. Як саме – подивимося».

Оптимістичний фінал

Поспілкувавшись із нашими матерями, мимоволі виникає думка, що вони самі не помічають своєї дивовижності, вважаючи себе цілком пересічними. І суспільство загалом ще не готове усвідомити диво материнства. «Коли чують, що у тебе шестеро дітей, перша думка – що ти або малозабезпечена, або віруюча, або ще щось… – говорить Юлія Адамлюк. – Це не сприймається як щось нормальне». Юлія каже, що на кожному етапі виникають якісь труднощі, але вона всі свої проблеми звикла вирішувати сама. Ольга Безбабних на запитання про те, чого їх бракує, відповідає: «Часу потрібно більше нам – годин так 40 на добу!» Світлана Дем’янова-Пономаренко вважає, що всі вимоги сучасних жінок можна звести до однієї: просто поважайте мене – як жінку, як матір, як богиню. Це було радянським режимом задавлено, запресовано, а тепер поступово повертається. А Ольга Чоботок нагадує, що материнство – це не лише клопоти, а й те саме щастя материнства, про яке мимоволі забуваєш, читаючи про проблеми сучасних українських матерів: «Дитя – це, мабуть, найцінніший дарунок від Бога. І треба дякувати йому за те, що наші дітки є».