Здавалось би, для чого у ХХІ столітті музеї, коли все є в інтернеті? А проте 18 травня, у Міжнародний день музеїв, був традиційний аншлаг. Хоча не всі музеї в цей день робили безкоштовний вхід, а дехто взагалі другу частину святкування – порівняно нову для українських музеїв традицію «ночі в музеї» – влаштував 19 травня. Закордонні музеї також влаштовують у цей день різні заходи, є міжнародні акції, проекти, перформанси тощо. Музеї у цей день прагнуть бути максимально відкритими та релевантними, щоб залучити нові аудиторії та чимось потішити своїх постійних відвідувачів. І їм це вдається!
Кожен музей креативить по-своєму
Національний науково-природничий музей, «найкрутіший Музей цієї частини галактики :)» – це він так себе позиціонує – підготував до цього дня низку справді надзвичайно цікавих і несподіваних програм. Серед них – демонстрація «Реконструкція одягу періоду неоліту» та майстер-клас «Ткацтво і прядіння», котрі паралельно провела співробітниця музею Аліна Вейбер. Теоретична частина плавно переходила у практичну: відвідувачі могли дізнатися, як сам треба було виварювати хребці щуки, аби потім змогти зробити в них перфорацію, перетворивши на намистини, і навчитися прясти на найпростішому підвісному веретені та ткати крайку на ручному станку типу бартко. (Виявляється, нічого складного – діти хапали швидше за дорослих, і не в одного відвідувача виникало бажання купити собі таке і продовжити вправлялися вдома.)
«Слово “музей” перекладається з грецької як “храм муз”, – нагадує Аліна. – Музеї були поширені починаючи з XVIII-XIX століття. Спочатку це були зібрання приватних колекціонерів, які вони показували іншим представникам тогочасної інтелігенції. Тоді йшлося про престиж і прагнення до знань, пізніше ж поширилася тенденція, що музеї мають бути загальнодоступними. Музей почав слугувати і для освіти людей за певними спеціальностями, і для популяризації знань». Алена розповідає, що науковцям часто кажуть: «Ось ви, археологи, мабуть, копаєте золото і собі його забираєте». Звичайно, науковці сміються з такого невігластва, але розуміють, що його причини – недостатня освіта.
Національний музей історії України у Другій світовій війні влаштував «Ніч у музеї» 19 травня, і закінчилася вона, коли ще метро було відчинене. Пропрацювавши робочий день у звичному режимі, музей перейшов у нічний – усі охочі могли безкоштовно насолодитися ексклюзивною програмою. Наприклад, познайомитися із амуніцією, озброєнням та військовими традиціями армії Великої Британії та УПА. І то не просто послухати лекцію – ілюзія присутності повна: навіть коли лектор розповідає про те, як досі по селах бабці тримають зерно для курей в іржавих касках, а деактивовані гранати використовують у якості товкачів, ти розумієш, що ця людина – твій сучасник, але надто вже органічно на ній сидить одяг вояка УПА. Тим більше товаришів вона представляє як «Друг Гора» та «друг Мамай». А після цього працівники музею показали театралізований перфоманс «Розсіяні війною». Жоден учасник не був професійним актором, але дуже вдало режисер використав простір, примушуючи глядачів переходити з залу в зал, аби бачити різні картинки про різних персонажів, так чи інакше пов’язаних між собою. Адже з маленьких особистих історій і складається одна велика історія.
Навіщо музеї?
«Музей є тим місцем, де людина моє можливість зрозуміти наше минуле і взагалі цінність того, що нас пов’язує із минулим, – вважає Аліна Вейбер. – Це місце, де людина, котра не працює в цій сфері, може набувати знання про наше минуле чи світ навколо, розвиватися, розширювати свій кругозір. Я дотримуюся думки, що не існує простих відповідей на складні питання, з якими приходять до нас люди. Наприклад, чому один вид еволюціонував, а інший виявився тупиковою еволюційною гілкою. І на кожне потрібна фахова відповідь. Крім того, у музеї зберігаються цінні експонати як культурні зразки – наприклад, у Музеї історичних коштовностей пектораль або так зване скіфське золото. Чи палеонтологічні “скарби” – скелети давніх тварин, часто унікальні, як, наприклад, череп стегозавра, котрий є у нашому музеї. Із ними працюють науковці – серед працівників музею обов’язково є наукові співробітники, не лише популяризатори. Музеї є водночас і освітніми та популяризаторськими закладами, і науковими осередками. Сфера діяльності музеїв розширюється: тепер є виїзні лекції, палеонтологічні експедиції, відрядження за кордон для порівняння наших матеріалів із матеріалами інших музеїв. Усе це досить цікаво, але водночас робота досить складна. Будь-який музейний співробітників має простір для якоїсь фантазії, творчої думки в популяризації наукових поглядів».
Аліна гадає, що хоча в сучасному світі є чимало інтерактивних можливостей – можна навіть будь-який музей світу віртуально відвідати, не виходячи з дому – але відвідування музею вживу, а не через якийсь додаток на телефоні допомагає отримати якесь емоційне враження про природне середовище чи історичний час. Реальні речі на порядок наочніші, тому музеї затребувані і в наш час. «За моїми спостереженнями діти, незважаючи на те, що природничий музей не так швидко йде в ногу з часом, усе ж таки цікавляться тими самими знаннями, які на сьогодні є фундаментальними: зоологія, біологія, палеонтологія, ботаніка… Дитина цікавиться, як живуть тварини, як розвиваються рослини, як складаються мінерали та гірські породи, і це все можна подивитися й послухати на екскурсії. Хоч би скільки було комп’ютерів, торкнутися до цього набагато цікавіше. Саме дитяче зацікавлення переростає у дорослий науковий інтерес».
Як висловився один відвідувач музею, зараз непросто витягнути дитину з трикутника «Фейсбук – школа – холодильник». Однак музеї можуть гідно конкурувати з інтернетом. Дмитро Гайнетдінов, завідувач відділу науково-освітньої роботи у Національному музеї історії України у Другій світовій війні, говорить, що в Радянському Союзі побутувало стереотипне сприйняття музею як «консерви історії», де можна було хіба що роздивитися предмети старовини. «Такий музей був набором експонатів і, мабуть, більше нічим, – каже Дмитро. – Але зараз ми живемо у світі, де музей має набагато більшу роль, і Україна до цього теж наближається. Подивімося на найбільші світові музеї. Метрополітен-музей у Нью-Йорку, меморіальний комплекс Аушвіц у Польщі, меморіальний комплекс «Яд Вашем» в Ізраїлі – вони не просто є обличчям своєї нації, держави, вони формують громадянина не лише з паспортом, а й із певною системою цінностей, знанням історії свого народу, розумінням того, що все в історії дається не просто так, що історія – це насправді дуже кривава і страшна штука».
Дмитро вважає, що у нас історична пам’ять чи не найскладніша серед європейських народів, і хочемо ми того чи ні, але незручна тема Другої світової війни є однією з націєтворчих. «Кожна дитина, приходячи до нас, уже знає, що її прадідусь чи прабабуся воювали на фронті, постраждали від рук окупантів тощо, – розповідає він. – Історія Другої світової війни пронизує наше суспільство. Музей – це місце, котре формує культуру нації, усвідомлення себе у світі. Наш музей не має мети показати історію простою. І в нашому перформансі ми показували надзвичайно складні образи – радянські солдати, яких посилали на війну і які опинилися в полоні або в могилі, командири, які проходили через зраду та інші практики виживання, ми показали кримських татар, ми зачепили дуже болісну тему співпраці деяких українців із нацистською владою… Коли свій пішов працювати на чужих – але було дуже важко сказати, хто свій, а хто чужий. Історія України є однією з найсуперечливіших. саме тому ми хочемо показати, що історія Другої світової – це не моноліт, а мозаїка, яка складається з різних компонентів. Щойно ми усвідомлюємо цей факт, і пазли мозаїки вляжуться, щойно ми змиримося з тим, що історія – це дуже непроста штука, Друга Світова перестане бути політичною зброєю і залишиться на сторінках історичних книг».
Владислав Піоро, голова правління Українського центру розвитку музейної справи, вважає, що музеї у нинішньому мінливому світі є актуальними як ніколи. Причому не лише в Україні, яка переживає трансформацію цінностей і практик а й узагалі у світі, нова доба якого фактично тільки формується у нас на очах. «Власне, музеї як інституції, які насправді розповідають не про минуле, а дозволяють через призму минулого дискутувати, обговорювати цінності, на яких будується майбутнє, надзвичайно актуальні, – говорить Владислав. – З одного боку, вже неодноразово зазначали, що музеї давно втратили монополію на інформацію, але з іншого боку вони безальтернативні, поза конкуренцією з погляду переживання певного досвіду. Також важливо пам’ятати, що людство в інформаційному столітті вже перетнуло межу фізичного простору, фізичної реальності, і навколо нас вибудовуються нові форми комунікації, форми дійсності. Очевидно, що музеї також мають бути присутні у всіх проявах реальності. День музеїв широко святкується у світі. Потрібно враховувати, що це не звичайне професійне свято, як день бухгалтера, скажімо. Це не день якоїсь внутрішнього корпоративної спільноти, це не свято музейників -це радше свято всіх нас. Музейники в цей день прагнуть бути ще більш відкритими, заявити про себе ще голосніше, акцентувати увагу на своїх програмах. Це привід замислитися про якісь важливі речі через призму досвіду, який зберігається в музеях».
