Він вважає, що його позивний – «Максим» – можна вказувати, а от зі справжнім ім’ям та фотографією без балаклави доведеться зачекати: в Донецьку залишилися родичі, котрі поки що не можуть виїхати. Дивно спостерігати, як легко він перемикається з режиму «зона бойових дій» у режим «мирне місто в тилу». І як органічно звучать начебто пафосні слова в устах цього кремезного молодика з напівдитячим виразом обличчя. Він справді мислить такими категоріями. Для нього це не абстракція, а реальні цінності. Хоча він ніколи не думав, що йому доведеться захищати їх зі зброєю в руках…
Ми, цивільні, любимо запитувати у таких, як Максим: «А чи довелося тобі вбивати?» Він воліє не відповідати. Звичайно, сподівається, що ні. Це трохи дивно чути від людини, котра воювала саме у штурмовому підрозділі, а не сиділа десь на блокпосту, підгодовуючи котиків і песиків. «Навіть якого когось і вбив – це війна. Ми захищали свою землю. Ніхто не хотів туди їхати і вбивати. Це страшно… Я не готовий убивати просто так. А там це доводиться робити – або ти, або тебе. Саме так стоїть питання».
Цікаво, що він колись розповідатиме дітям та внукам? Можливо, щось приблизно таке.
Коли у 2014 році в Донецьку почалися захоплення адмінбудівель, Максим зрозумів, що час мирних демонстрацій закінчився. В інтернеті саме почали з’являтися ролики про набір до добробатів. Спочатку він зателефонував у «Правий сектор», там пообіцяли передзвонити, але так цього і не зробили. Прочекавши тиждень, він зателефонував у «Донбас». Там відразу запитали, чи зможе він виїхати в інше місто, оскільки у Донецьку вже хазяйнували сепаратисти. І 7 травня 2014 року він уже долучився до «чорних чоловічків», як їх називали. На той момент зі зброї було лише дві мисливські рушниці і… шкільні макети автоматів. Максим розповідає, що коли хлопці поїхали на найближчий блокпост знімати «сєпарів», то повискакували з машини і наставили на «сєпарів» ці макети, і ті здалися. І сміх, і гріх… А перші автомати з’явилися в Маріупольському аеропорту. «Коли сєпаратня їздила по Маріуполю на БТРах, маріупольську частину перевели в аеропорт, а ще нас і батальйон “Азов”, – розповідає Максим. – І ось там ми нарешті отримали свою першу зброю».
Звісно, довго такий невизначений статус тривати не міг. Після бою під Карлівкою комбат сказав: «Нам пропонують іти або під ЗСУ, або під МВС, або під Нацгвардію». Вибравши останній варіант, «донбасівці» пройшли двомісячний вишкіл і повернулися на фронт. Спочатку була Михайлівка під Слов’янськом, потім – Артемівськ, Попасна, разом із 24-ою бригадою зайшли в Лисичанськ, зачистили його і закріпилися. Потім тиждень у Курахові та Іловайськ… Через збіг обставин Максим в Іловайськ не потрапив. Напередодні, коли комбат запевняв, що вони закріпилися в Курахові надовго, Максим попросився у відпустку – батьки ж переживають, давно не бачилися… Комбат сказав: «Так, можеш поїхати на 20 днів». Максим відповів, що це забагато. Однак уже на другий день Максимової відпустки «Донбас» направили в Іловайськ. Попервах однослуживці казали, що просто отримали наказ і більше нічого не знають, але поки що задоволені новими умовами, однак через деякий час стало відомо, що військових із Іловайська повиводили, залишивши переважно добровольців. А потім телефони однослуживців перестали відповідати, і з новин Максим довідався, що «Донбас» потрапив у кільце…
Через два тижні Максимові зателефонував незнайомець, представився заступником командира батальйону «Восток» і запропонував: «Переходь до нас – ти ж наш, донецький пацан! Воно тобі треба – воювати за укропів? Що вони тобі такого хорошого зробили? А у нас гарні зарплати – будеш отримувати три тисячі доларів». Максим відповів, що воює не за гроші, а за свою країну і своє майбутнє. На пропозицію не приймати рішення відразу, а спочатку подумати, Максим відрізав: «Тут нема про що говорити – у вас своя політика, а у мене своя. Я воюю проти тих, хто прийшов убивати мій народ». Тоді співрозмовник змінив тактику: «Ти ж розумієш, що у нас є дані про твоїх родичів? Ми можемо їх знайти!»
Максим чудово розумів, із ким має справу. Із батальйоном «Восток» вони стикалися ще під Карлівкою. Двом пораненим «донбасівцям» – в одного зачепило артерію, в іншого рана була менш серйозна – Ігор Безлер пообіцяв: «Не бійтеся, здавайтесь, усе буде нормально – даю слово російського офіцера!» Після запевнення товариша, що, можливо, йому варто спробувати, важкопоранений наважився повірити «слову російського офіцера». Постріл пролунав відразу, щойно за ним зачинилися двері… Іншому вдалося втекти. Він потім дивився в інтернеті на фото та відео, як його важкопораненого товариша прив’язали до КамАЗа і волочили по щебеню до самого лісу.
Коли у таких людей опиняються твої дані, нічого хорошого очікувати не доводиться. Хтозна, яким чином це сталося – можливо, «злили» в частині. Навряд чи міг виказати хтось у полоні, тому що не те що прізвищ, а й імен товаришів зазвичай ніхто не знав – усі зверталися один до одного на позивні. Зате співрозмовник, хоч би ким він був насправді, знав навіть попередню Максимову адресу. Батькові Максима неймовірно пощастило: його довго не було вдома (жити там проблематично – будівля розташована неподалік від ДАП), а коли він усе-таки туди навідався, сусіди сказали: «За тобою двічі приїжджали – чоловік десять, випитували, де ти живеш! Що ти накоїв?»
Звичайно, треба мати сталевий характер, щоб бути батьками Максима. Але вони з самого початку підтримували його рішення, хоча за ці роки сивини у маминому волоссі значно побільшало…
Зараз Максим у тилу, але розуміє, що війна не закінчилася – ні взагалі, ні особисто для нього. Він не сумнівається, що знову візьме участь у відновленні територіальної цілісності України – до останнього сантиметра, тому що вважає Батьківщиною всю Україну, а не лише рідний Донбас. Тільки хотів би в гарний підрозділ. Не в тому сенсі, щоб із ванною і м’яким ліжком, а в тому, щоб командування справді прагнуло перемоги. Але щойно почнеться наступ, Максим готовий стати до лав будь-якого військового підрозділу. «Воювати не страшно – навіть потрібно, – говорить Максим. – А так, як хлопці зараз сидять в окопах… Сенсу ніякого, вони тільки гинуть. Я не розумію суті такої війни. Ні миром вона не закінчується, ні поверненням наших територій».
З іншого боку, Максим хотів би, аби всі українці зрозуміли, що війна прийшла до них, а не казали: «Та це ж війна не у нас, а десь там, у донецьких, вони там воюють, у них там вічно щось не так…» Багато людей навіть не усвідомлює, що таке війна. «Ті, хто вже пожив у цьому, зрозуміли, – вважає Максим. – І що вони винні в тому, що сталося – теж. Та залагодити це питання вони вже не можуть ніяк. Могли не допустити цього, але навпаки – допомогли…»
Максим розуміє, що кожен регіон України має свої особливості. «Вважають, що “донецькі” – це шахтарі, алкаші й наркомани, – говорить він. – Але багато наших хлопців, які пішли воювати, були з Донецька. Вони розуміли, що живуть в Україні, і Донецьк – це українське місто. Гадаю, коли ми це повернемо, багато людей почнуть усвідомлювати, що свою країну треба захищати, а не розбазарювати, не говорити: “Це не моє, нехай хтось інший захищає”. Для мене що Київ, що Львів – усе це українські міста. І в кожному місті я хочу зустрічати людей, яка скажуть: “Ти наш, ти українець – неважливо, звідки ти”. Ми маємо допомагати одно одному. У єднанні наша сила. Тоді і порядок у країні буде».
Повернутися у Донецьк Максим не готовий – навіть після звільнення. «Там живе багато зрадників, які цього не те що не приховують – навіть пишаються цим, – говорить Максим. – Так, це моє місто, і за деякими моментами я дуже сумую. Але поки що бажання повертатися туди у мене нема».
З одного боку, Максим втратив все: його життя ніколи не буде таким, як до 2014 року. Друзі, рідне місто, мир і процвітання – це тепер це все? Але з іншого… З іншого – йому таки вдалося відстояти свою країну і своє майбутнє. Тепер залишилося подбати про те, якими саме вони будуть.
