У цих чоловіків нема державних чи ще якихось нагород за військову службу. Втім побратими називають їх справжніми героями. Ці бійці — опора для багатьох, пише газета “Експрес”. …33-річний Роман Мавдрик пройшов строкову службу в аеромобільно-десантних військах. Щойно дізнався про анексію Криму, сам пішов до військкомату — хотів захищати Батьківщину. “Три тижні у навчальному центрі — і на фронт, — розповідає Роман, військовослужбовець 79-ї окремої аеромобільної бригади. — Дружині не сказав, що перебуваю у зоні бойових дій… Раз у чотири дні вмикав телефон, говорив із нею, прикриваючи слухавку від звуків обстрілу… Лише братові сказав, що я на Сході”. Підрозділ Романа потрапив у Ізваринський котел. “Наш бліндаж був на крайньому посту. З одного боку — кордон із Росією, з інших — сепаратисти. Наше завдання — не дати їм прорватися до кордону, — веде далі Роман. — Нас обстрілювала артилерія, а ще регулярно з посадки за 2 — 3 кілометри від нас виїжджав танк — намагався поцілити по наших позиціях. Ми вже звикли до нього, дали цьому танчику кличку, знали, в який час він з’являється, а коли можна перекусити, “помитися” вологими серветками”. Так тривало майже три тижні. “Якось пили каву, коли навідник побачив, що танк уже виїхав на свою позицію. Заледве встигли заховатися у бліндаж, навіть зброю зі собою не захопили — вона залишилася в окопі поруч, — згадує військовий. — Від пострілів осколки посікли каністри з бензином, він розтікся і загорівся. Стали вибухати наші боєприпаси. Щоби пожежа чи осколки не зачепили нас, слід було перекрити вхід у бліндаж”. Один із побратимів зняв єдиний на всіх бронежилет. Роман затулив ним вхід. “Усі розуміли: якщо Роман упаде чи втратить свідомість, то загинуть усі, — каже Ярослав, побратим Романа. — В якусь мить осколок потрапив йому під лопатку… Але він терпів біль і затуляв вхід, щоби більше нікого не зачепило”. Їм і досі не віриться, що тоді всі залишилися живі. Запитую у Романа, що підтримує бойовий дух у такі критичні моменти. “Відчуваю обов’язок захищати Україну, адже люблю свою Батьківщину і хочу зупинити війну, — відповідає Роман. — А ще підтримує віра. У таких ситуаціях навіть ті, хто не вірить у Бога, починають молитися — це допомагає триматися”.
…Денис Громов — із Макіївки Донецької області. За професією — будівельник. Війна розвела його з рідними та друзями по різні боки… “У 2014-му спершу зайнявся волонтерством, а потім пішов до армії, — розповідає чоловік. — Йшов добровільно, адже чоловіків з окупованих територій не призивали. Потрапив у 46-й батальйон. 70% бійців у ньому — мої земляки. Нас об’єднала мета — звільнити свою землю. Через війну я втратив рідних, але знайшов нову родину. От, наприклад, молодшого брата. Він ще зовсім юний, святкували разом його 20-річчя в окопах. Сталося так, що під час обстрілу він залишився на відкритій місцевості. Хлопець дуже злякався, що загине, заховався за стіну (небезпечне укриття під час обстрілу — Авт.), панікував. Довелося його звідти витягувати. Мене контузило, у нього — осколкове поранення. Проте обоє залишилися живі”. Два тижні лікування — і Денис повернувся на фронт. “У Мар’їнці потрапили під артилерійський обстріл, — згадує. — Все в диму, вибухи, хаос, паніка… Хтось злякався і закляк, когось зачепили осколки. Довелося сісти за кермо бойової машини і вивозити побратимів. Спершу взяв чотирьох, потім повернувся ще за двома. Тоді й сам отримав контузію. Другу”. Відлежався два-три тижні — і знову воювати. “У підрозділі Денис заробив неабиякий авторитет, — ділиться Людмила Калініна, військова. — Йому без будь-яких сумнівів можна довірити своє життя. Він швидше пожертвує собою заради ближніх, ніж рятуватиметься сам”.
Однак після третьої контузії Дениса на фронт не відпустили. Від наслідків лікується досі. Живе на Одещині. Займається сільським господарством — вирощує помідори та перець. Жартує, що тепер подорож до сусідніх областей триває щонайменше два тижні — є до кого заїжджати у гості. …Кожен, хто віддано захищає свою державу — уже герой. Неважливо, чи є у нього подяки або відзнаки. Тож вітаємо вас, наші герої-захисники!
