Дізнавшись, що молодий, але відомий громадський активіст в нашому місті, домовляюсь про зустріч. У визначений час крокую коридорами лікарні. Підхожу до потрібної палати, зустрічаю чоловіка у камуфляжі (явно охоронець), кажу, що я до Сергія. За мить опиняюсь всередині невеличкої кімнатки із двома ліжками.
Скільки маємо часу?
За сорок хвилин у мене процедури, вибачте.
Тоді відразу до справи, ОК?
Налаштовую диктофон, посуваю поближче мікрофон. Починаємо.
Як так сталось, що ви обрали для себе саме таку долю: патріота, активіста, борця за справедливість? Адже на той час вам було не повних 18 років?
Напередодні початку Майдану моя робота була пов’язана із соцмережами. Доводилось багато опрацьовувати інформації, бути у вирії суспільного життя. Саме тоді я побачив як президент Янукович відмовився підписати угоду з ЄС, потім студенти вийшли на протести, що сталося потім – сколихнуло всю країну. Я не міг стояти осторонь цих подій. Спочатку шукав можливість в Одесі долучитись до процесів на підтримку київського майдану. На прикінці січня в нашому місті було прийнято рішення про створення осередку «правого сектору». Тоді я сприймав цю організацію як силу, яка здатна брати активну участь у протесті на майдані, боронити від незаконних дій з боку силовиків та тітушек, бачив себе саме в такій ролі, тому відразу до неї долучився. Спочатку був заступником голови осередку в Одеській області, а в березні місяці мене призначили керівником.
На київський Майдан ми приїхали спочатку 14 лютого, саме тоді тривало так зване перемир’я, а 19 лютого вранці, коли дізнались про розстріли, знов рушили на Київ. Під час тих подій нам вдалось взяти в полон декількох правоохоронців – бійців внутрішніх військ. Пам’ятаю як довели їх до сцени, куди приводили усіх полонених на той час. Мабуть саме в ті дні, коли я пропустив через себе події на Майдані 20 лютого, той чорний день для всієї України, я став іншим. З того моменту почався відлік нового життя Сергія Стерненка.
Після Майдану повернулися до Одеси, а там вже ходять люди з російськими прапорами, просять ввести російські війська в місто й все йде до того, що в регіоні буде серйозна дестабілізація. Ми тоді ще не знали, що може повторитися ситуація Донецьку чи Криму. Ми з групою однодумців зрозуміли, що потрібно чинити їм супротив.
Давайте зупинимось на подіях 2 травня. Як це було?
В той день, близько 15-ої години від Соборної площі до стадіону «Чорноморець» мала рухатись колона фанатів та просто патріотично налаштованих громадян маршем за єдність України. В той же час в напрямку з вулиці Грецької, нам назустріч, вирушила колона приблизно 400-500 бойовиків антимайдану які фактично відразу розв’язали сутичку. Серед нас було дуже багато літніх людей, жінок та дітей, тому представники нашої організації та інших патріотичних сил вирішили обороняться від цих, перепрошую, покидьків. Це вже була мабуть п’ята сутичка, та всі п’ять cпровокувала проросійська сторона. Зав’язались бої в центрі міста, за хвилин 30-40 приїхала група озброєних вогнепальною зброєю бойовиків, які відкрили по нас вогонь збоку вулиці Дерибасівської. Внаслідок цього смертельно поранили десятника одеського «Правого сектора» Ігоря Іванова, який невдовзі помер в лікарні, і вбили Андрія Бірюкова. Це дуже сильно розлютило людей. І як що на початку конфлікту нас було разом із дітьми, жінками та літніми не більше півтори тисячі, то вже за чотири години в центрі Одеси нараховувалось близько чотирьох-п’яти тисяч патріотів. Нападників оточили з різних боків, збудували барикади, які просували вперед, стискаючи коло. В центрі міста вони були розбиті та деякі, під прикриттям міліцейських щитів, відійшли в напрямку Куликова поля. До речі: бойовик «Боцман», якій стріляв з карабіну «Вулкан» та вбив Ігоря Іванова, також стріляв із-за тих самих щитів. Біля Будинку Профспілок знаходився їхній табір в якому вони жили з кінця лютого. Тим часом обурений натовп вирішив піти на Куликове поле розібрати той табір, щоб він там більше не знаходився. Бо це була серйозна загроза для життя та здоров’я людей, які мали патріотичну позицію, для національної безпеки та державного суверенітету України загалом. Минуло близько півгодини коли ми дісталися від місця, де почались сутички, до табору. Але ж з’ясувалось, що там нікого немає. Люди під керівництвом представника компартії на прізвище Албу забарикадувалися в будинку профспілок. Це було абсолютно нелогічно, адже, знаючи, що на вас насувається величезний розлючений натовп, кращим рішенням було б просто піти. Але їхні лідери завели їх в ту пастку, фактично, вони забарикадувалися всередині, зайняли позиції у вікнах та на даху, і, коли натовп наблизився до будинку профспілок, вони почали стріляти по нам знову. В натовп полетіли пляшки із коктейлем Молотова. Все це працювало як надзвичайний подразник, тому відбулась спроба штурму будинку. Напруга зростала, стрілянина та кидання пляшками із легкозаймистою речовиною не вщухали. Внаслідок цього з’явилося декілька підпалів усередині будинку профспілок. За офіційними висновками експертизи там було п’ять джерел запалення з них – чотири внутрішні. Деякі громадяни з нашого боку почали також кидати пляшки із запалювальною сумішшю в район вхідних дверей. Пожежа почалась с четвертого поверху, як що я не помиляюся. Люди відразу викликали пожежників, котрі приїхали лише за 40 хвилин. За цей час фанати та представники самооборони розібрали сцену, яка стояла на Куликовому полі, підносили її к фасаду будинку і таким чином евакуйовували людей. За висновками слідства до прибуття пожежників проукраїнськими силами з будинку профспілок було врятовано близько 300 осіб. В наслідок пожежі та сутичок в той день загинуло 48 осіб. При цьому з боку проросійських сил загинуло 40, багато з них померло навить не від вогню, а від того, що вистрибували з висоти і просто розбивалися. Через день після цих подій заступник начальника одеської міліції випустив на волю 70 затриманих з проросійського боку, наступного ранку після цих подій площа Грецька, де почалося протистояння, була повністю зачищена комунальниками, що унеможливило нормальний збір речових доказів на місці подій. 4 травня, в день коли випустили затриманих проросійських громадян, «Беркутівці» практично здали управління міліції. Вони поклали щити на землю та відійшли в сторону перед проросійськими силами. Жодного за них й досі не звільнено. Жодного правоохоронця, що брав участь у подіях 2 травня і фактично сприяв агресії з боку російських та проросійських громадян, не покарано! Єдиний кого намагаються сьогодні притягти до відповідальності, це колишній начальник міліції області. Він зараз ходить по судах, але йому фактично нічого не загрожує. Взагалі таке враження, що слідство по подіях 2 травня проводилось умисно не ефективно, фактично ніяких доказів, що підтверджують вину проросійських громадян, попри наявність величезної кількості свідків, фото, відеоматеріалів, зібрано не було і внаслідок халатних та безвідповідальних дій генпрокуратури одеської області та головного управління поліції одеської області, рішенням суду всі 19 звинувачуваних з проросійського боку були випущені на волю та отримали виправдувальні вироки. Хочу зазначити, що ми сьогодні дуже сильно програємо інформаційну війну у середині країни, що до подій 2 травня, а на міжнародній арені ми вже давно програли. Тим паче, ми могли підкріпити свою правоту рішеннями суду, але ж всі вони мають виправдувальні вироки. Хоча одесити того дня врятували своє місто від Донецького сценарію, і слава Богу, що так, тому, що другий фронт для України міг виявитись смертельним.
Чи були серед тих, хто забарикадувались в будинку профспілок одесити?
Так, абсолютна більшість були жителями Одеси та області, хоча ходили чутки, що були серед них громадяни Придністров’я, а ще один факт – на лаві підсудних опинились два громадянина Російської Федерації. Один з них готував на мене замах і потім публічно заявляв про це в соціальних мережах. Це Антон Раєвський – російський неонацист з Санкт-Петербургу.
Що, на вашу думку, змушувало натовп йти на озброєних вогнепальною зброєю екстремістів?
Насправді тут спрацював той самий фактор, що й на Майдані. До того ж багато хто з тих, хто брав учать у подіях 2 травня, були на Майдані. Як там люди не боялися куль, так було й в Одесі. По суті тоді стояв вибір: або Одеса залишиться в складі України, або у нас буде нова республіка, якась – недореспубліка. Всі розуміли, що в разі нашої поразки доведеться або тікати з міста, або померти згодом внаслідок дій бойовиків.
Що вас змусило залишити лави «Правого сектору»?
Три роки я пробув в лавах «Правого сектору», з яких 2 роки та 11 місяців на посаді керівника. 5 лютого 2017 року я покинув організацію. На це було кілька причин. По-перше, це розбіжність в поглядах з основною лінією організації. Наприклад – це гральний бізнес. Я виступаю за його легалізацію з різними державними обмеженнями, ПС виступає проти. ПС виступає проти запровадження ринку землі, я – за. Мене не засмучує легалізація марихуани в лікувальних цілях, вони – проти, тощо. І по-друге, – я вважаю, що організація перестала розвиватися. Оскільки організація – це завжди робота команди, один я там нічого не зміг би змінити. Тому я вирішив покинути «Правий сектор» і думаю, що прийняв правильне рішення.
Ви відомі своїми принципами, як людина не підкупна та справедлива. Такі люди завжди мають чимало ворогів. У вас їх багато?
Так, але й друзів також! (Сміється)
Я так розумію, що ваші друзі це таки самі активісти або звичайні люди, а ось із державною владою все якось складно?
Ну по останнім подіям свою підтримку мені висловили деякі Народні депутати до котрих я нормально ставлюся й вважаю їх адекватними та порядними людьми. Це був Ігор Гузь, Ігор Луценко, Ганна Гопко, Володимир Парасюк, Єгор Соболєв, зараз я весь список не озвучу, але такі депутати є! Серед ворогів це, як що казати про звичайних громадян, – це люди які мають проросійську позицію. В Одесі майже всі громадяни, які мають таку позицію, мене знають в обличчя, дуже сильно не люблять. Я це сприймаю як комплімент! Як що колоборант, людина яка підтримує агресора на території твоєї держави, тебе ненавидить – значить ти все робиш правильно! Як що говорити про рівень можновладців, то тут представники одеської поліції, одеської прокуратури і одеської міської ради. Зокрема мер Труханов.
Тобто «дружні» стосунки у вас лише з вогнеборцями?
Для такого ставлення до мене є певні причини. Це моя участь в протесті проти забудови літнього театру, яка консолідувала не тільки проти мене, а й проти інших активістів, міську владу, міську раду, поліцію області, прокуратуру області. Власно після тих подій почались мої арешти: один, другий, потім погрози, за ними – напади.
Для тих, хто погано знайомий із суспільним життям Одеси, нагадаємо, що активісти міста попередили передачу під забудову в центрі міста, в Літньому театрі, ділянки міського саду. Протести супроводжувались суточками із поліцією, були поранені з обох боків.
Забудовувати центральний сад Одеси, її серце – це вандалізм і допустити цього не можна. Так вважаю не тільки я, так вважає більшість одеситів, навить ті, хто мене не підтримує.
На вас було скоєно декілька нападів. Чи знаєте ви хто за цим стоїть, згадайте як все почалось?
Перші реальні погрози з’явились після історії з Літнім театром. Мене перестріли біля будинку двоє чоловіків та почали погрожувати фізичною розправою, якщо я не припиню громадську діяльність. Розмова була дуже коротка. Приблизно десь об одинадцятої вечора, а згодом, 7 лютого 2018 року відбувся перший напад. Я припаркувався біля будинку, де проживав, розблокував дверцята автівки, двоє осіб відразу відкрили їх та почали мене бити предметом, зовні дуже схожім на бейсбольну биту. Судячи з отриманих травм, в биту були встромлені якісь леза. Крім струсу головного мозку були ще різані рани ноги. Після нападу я звернувся до поліції, написав заяву, але минуло чотири місяці і слідство не допитала навить мою дівчину, яка була разом зі мною. Тобто, можна стверджувати, що там (в поліції) ніхто нічого не намагається робити, навить не робить видимості діяльності. Я також звернувся до них з клопотанням про надання мені державної охорони для забезпечення заходів безпеки, бо вважав, що існує загроза моєму життю та здоров’ю. Але мені було відмовлено, слідча заявила, що не вбачає загроз життю та здоров’ю. Минуло трохи менше трьох місяців, і, 1 травня, коли я йшов разом з Наталією по двору свого будинку, почув ззаду постріл, потім відчув цей постріл на своїй шиї, обернувся та побачив буквально на відстані трьох метрів чоловіка з пістолетом. Мене дуже сильно вразило потрапляння кулі в область шиї. Потім з’ясувалося, що пострілів було два, але почув я тільки один. Другий пролунав, коли в мене, фактично, відключився слух. Я погнався за ним. Під час втечі цей чоловік ще стріляв у перехожого, який намагався його затримати. Метрів за двісті повалив нападника на землю. Підбігли люди, які й допомогли мені його затримати. Поліція відкрила кримінальне впровадження «замах на умисне вбивство». Затриманий виявився уродженцем Казахстану на ім’я Баймукашев Абзал Аманхалієвич, раніше судимий за вчинення розбійного нападу групою осіб, який вийшов з місця позбавлення волі минулого року. Він не сказав ні слова, ні при затримані, ні на суді, тобто жодної інформації від нього отримати на вдалося. Я звернувся до поліції з повторним клопотанням про забезпечення заходів безпеки, але на нього я не отримав відповіді по сьогоднішній день. 24 травня десь о 23-й годині біля мого будинку на мене напали знов. Двоє чоловіків почали наносити удари в область голови, потім ножем. Рука порізана в декількох місцях: з внутрішньої сторони долоні два порізи, та безіменний палець та мізинець. Якимось чином я зміг той ніж чи відібрати, чи підібрати навить не пам’ятаю все сталося дуже швидко. Потім, пам’ятаю, я цим ножом відмахувався в темряві, щоб на підпустити до себе нападників. В якійсь момент нападники почали тікати в різні боки: один в напрямку вулиці Сегедської, інший – в напрямку Фонтанської дороги. Я, навчений досвідом попередніх замахів, коли після першого випадку взагалі нікого не було затримано, а при другому довелось затримувати нападника власноруч, вирішив, що необхідно затримати хоча б одного з них. Я побіг за чоловіком, крикнув, що буду стріляти, хоча стріляти не було чим, він відбіг де кілько десятків метрів та впав. Я підбіг до нього, побачив, що в нього різана рана живота, та почав викликати йому швидку. Саме під час спілкування із диспетчером швидкої побачив, що екран смартфону дуже сильно забризкує кров. І тоді я звернув увагу на свою ліву руку. Відчуття того, що вона поранена в мене було, але тоді я зрозумів, що в мене артеріальна кровотеча, фонтан крові бив практично з руки. Поруч проходив чоловік, якого я покликав та він ременем перетягнув мені біцепс і зміг зупинити кровотечу. Після цього випадку я знов подав клопотання про забезпечення мені заходів безпеки та надання державної охорони. Мені вкотре відмовили. Слідчий вважав, що треба було подавати не клопотання, а заяву. Різниця в тому, що на клопотання вони повинні відповісти протягом трьох днів, а на заяву – протягом місяця. Тоді я подав повторно ще заяву, але мені відповіли, що не вбачають загрози життю та здоров’ю, у державній охороні відмовляють, але будуть ще з’ясовувати наявність ризиків.
В цей же час відкрито три кримінальні впровадження, всі вони фактові: перше – це замах на вбивство, де я є потерпілим, друге – нанесення тілесних ушкоджень середній тяжкості (це по відношенню до другого нападника, в якого виявились тілесні поранення), третє – навмисне вбивство. Про підозру мені ще ніхто не повідомляв і за чинним законодавством, і не повинні повідомляти тому, що відповідно до частини п’ятої статті 36-ої кримінального кодексу України: у разі нападу групи осіб на іншу особу, така особа має право застосовувати будь які засоби, методи самооборони незалежно від тяжкості заподіяної шкоди нападникам. Іншими словами: як що на вас нападає група осіб ви можете робити все що завгодно аби захистити своє життя та здоров’я.
Давайте розберемося із нападниками. Хто ці люди?
За інформацією, яку я маю зараз, це – професійні тітушки, які і раніше залучалися до такого способу підробітку, як напади на людей або охорона чиїхось бізнесових чи політичних інтересів. Один з них, той що залишився живий, тренер по боксу. А загиблий підробляв охоронцем, і в день, коли відбувся напад на мене, за де кілька годин до нападу, повідомив своїй дружині, що їде по роботі. Тож це люди, які вирішили підробити таким чином. Нажаль замовник не відомий по жодному нападу і я не думаю, що поліція його взагалі шукає.
А на вашу думку, хто міг це організувати?
Найбільш логічною мені здається версія з міською владою, бо вона складається в один пазл. Але поки в мене немає фактів та доказів, я не хочу однозначно це стверджувати.
В мене ще залишились питання, але настав час процедур, тому доводиться попрощатися. Виказую свої сподівання на ще одну зустріч Сергію та бажаю йому скорішого одужання. Цього разу інтерв’ю закінчено.
