Костянтин Малухін (позивний «Мар’ячі») служив у батальйоні «Донбас» і загинув у Широкіному в квітні 2015 року. Після його загибелі його мати, Ольга Малухіна, два роки не спілкувалася з людьми , не виходила на публіку. Дуже часто матері загиблих замикаються, живуть за схемою «дім – цвинтар – дім». Але дехто врешті-решт знаходить сили прийняти цю втрату і жити далі. Тоді закономірно виникає бажання допомагати іншим – тим, хто не може впоратися зі своїм горем.
«Моєму синові було 40 років, він пішов добровольцем, – розповідає пані Ольга. – У нього залишилися дружина і син. Син уже дорослий, йому 25. У нас гарні стосунки». Мабуть, було би некоректно сказати, що вона задоволена своїм життям, але принаймні спокійно ставиться до того, що майже у всіх навколо діти живі, і всі ці люди або просто не знають про її горе, або знають, але ніяк на це не реагують.
З 2017 року Ольга Малухіна – активістка ГО «Об’єднання дружин і матерів бійців учасників АТО». Підтримує ініціативи, у міру можливостей допомагає їх втіленню. Так склалося, що пані Ольга більше спілкується з матерями, аніж із дружинами – це різні «вагові категорії», різні пули питань. «Наші проблеми – це здоров’я, квартирні питання, проблеми спілкування, тому що нам переважно 50-80», – пояснює пані Ольга. Утім, деякі з цих питань вирішуються лише на державному рівні, а для деяких достатньо місцевого. Часто вони перетинаються, і розібратися в тому, де тут першопричина, не завжди просто.
Про це варто поговорити детальніше.
Держава. Чай із коржиками
Теоретично держава передбачила багато всіляких видів компенсації батькам (при нашій диспропорції в тривалості життя чоловіків та жінок можна відразу читати «матерям») загиблих. Що може піти не так?
Та що завгодно. На будь-якому етапі.
Одноразова матеріальна допомога сім’ям загиблих учасників АТО злосла з 500 до 750 прожиткових мінімумів, та й сам прожитковий мінімум уже не той, що був на початку. А проте… «Ми отримали виплату, і на всі 600000 грн купили онукові однокімнатну квартиру, – розповідає пані Ольга. – Але у всіх це дуже по різному. У нас були абсолютно чисті документи: син офіційно загинув на посту, ми його поховали з дотриманням усіх формальностей, у нас усі документи були на руках. Отримання документів – це дуже важкий, тривалий процес, не всі змогли його пройти». Для того, аби отримати бодай щось від держави, потрібно зібрати величезний пакет документів. Найменша зачіпка – і все… Далеко не кожна людина здатна відстоювати свої інтереси у протистоянні з бюрократичною машиною, тим більше літня жінка, яка поховала власну дитину.
«Інша мама, Надя Харченко, мені говорить: “Як я доживу до шостого числа, у мене немає грошей!” – розповідає пані Ольга. – У неї крихітна пенсія – півтори тисячі, і все. Вона не може зібрати всі потрібні документи, і не дають оцю допомогу, нічого не дають».
Крім того, можна навмання вибирати будь-яку матір загиблого і закладатися, що вона має якісь проблеми зі здоров’ям. У Надії Харченко це зір. «Вона сліпне, їй потрібна операція – і їй ніхто не допоміг, ніхто! – говорить пані Ольга. – Всі їй обіцяли допомогу – і начальник міського Департаменту соціального захисту Юрій Крикунов, і Кличко, і Ольга Богомолець…» Поки що ситуація видається безнадійною. А здоров’я – це не те питання, вирішення якого можна відкладати до кращих часів. (Та й настання цих кращих часів ніхто не гарантує.) Інша мама, Катерина Берегова, опинилась у схожому становищі, але, маючи онкологію, не стала зволікати і знайшла гроші на операцію сама. Онкологія – це поширена проблема у матерів, і зараз можна говорити про спалах таких захворювань. Мабуть, зайве говорити, що на державному рівні вирішення її нема. Відстуня навіть програма, котра б дозволяла проходити обстеження. Торік ГО «Об’єднання дружин і матерів бійців учасників АТО» пропонувало таку програму місцевому департаменту, але отримало відповідь, що міська влада не має власного такого центру, і на цьому все затихло. «Ольга Богомолець, голова Комітету охорони здоров’я, заявила, що робить безкоштовне обстеження, – розповідає пані Ольга. – Насправді воно у неї без аналізів, просто візуальний огляд, мамографія». Стрес, постійні переживання можуть спричинити онкологію – це може бути рак грудей, а може внутрішніх органів, як у Катерини Берегової. Тому простого візуального обстеження недостатньо.
«Безоплатний капітальний, а також першочерговий поточний ремонт житла» теж має багато підводних каменів. Управління праці та соцзахисту має чіткий алгоритм дій на такі випадки: прийти, висловити співчуття, поцікавитися проблемами, зафіксувати їх і пообіцяти допомогти. Після цього людина починає вірити в те, що справді щось буде вирішуватися. Наскільки ці сподівання реальні?
«До мене десь через 40 днів після загибелі сина прийшла служба молоді та сім’ї, – продовжує пані Ольга. – Вони мені пояснили, що це їхній обов’язок, і запитали, що мені потрібно. Мені був потрібен ремонт: стіна мокла, через це утворилася тріщина і з’явився грибок». Після цього прийшла служба з довгою назвою Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Подільського району міста Києва», провела обстеження і склала акт. Через півроку пані Ольга, не спостерігаючи ніякого руху, з’ясувала, що треба кОпати керуючу компанію – дізнаватися, коли та зможе провести ремонт. «Я звернулася до них, отримала офіційну відповідь: у нас немає таких грошей, ми просто зробили обстеження, склали акт та кошторис, наша місія на цьому закінчена, далі шукайте, хто візьме на себе оплату вашого ремонту, – розповідає пані Ольга. – Куди ж іти? “Ідіть до адміністрації, до спонсорів, до депутатів, самі шукайте собі гроші на ремонт”. Я ходила до адміністрації, до депутатів – до всіх, куди вони мене посилали. Нічого не змінилося. Я чекала, потім зробила ремонт сама – я ж не можу жити в квартирі, де стіна в грибку. Найняла людей, купила матеріали…»
Минуло три роки. «Учора ця сама служба молоді та сім’ї, яка взагалі ініціювала цю всю історію, запросила мене на один захід – у нас на Подолі є такий прогулянковий трамвайчик, і вони сказали: приходьте, – веде далі пані Ольга. – За три з половиною роки вперше вони запросили мене проїхатися повз мій будинок на цьому трамвайчику (ця лінія іде якраз там, де я живу). Я пішла туди, бо просто хотіла зустрітися з іншими матерями, обговорити деякі наші питання. Але нікого там не зустріла. Ця поїздка була організована для учасників АТО, їхніх дітей і дружин. Я запитала: “А чому ж нема матерів? Чому лише одна я?” – “Ми запросили ще двох мам, але вони відмовилися”. – “Чому лише двох? Адже у нашому районі їх 16!” – “А ми телефонів їхніх не знаємо”. – “Вам дати?” – “Так, ви їх організуйте, зберіть, а ми вам дамо приміщення, запросимо вам того й іншого…” – “Навіщо? Того й іншого я вже бачила. Я з ними зустрічалася – ніхто мені нічим не допоміг, і що, треба йти на друге коло?”».
Річ у тім, що існує постанова Кабінету Міністрів від 20 травня 2009 року № 565 «Про затвердження Порядку проведення безоплатного капітального ремонту власних житлових будинків і квартир осіб, що мають право на таку пільгу, а також першочерговий поточний ремонт житлових будинків і квартир осіб, які мають на це право». Однак пані Ользі пояснили, що постанова є, а коштів під неї вже три роки не виділяють. «Тому нам скрізь відмовляють на підставі цього: у нас немає чим профінансувати вас, стаття в бюджеті є, а грошей від неї нема, – говорить пані Ольга. – Ми просили Кабмін вирішити це питання, щоб ці фінанси було закладено хоча би на наступний рік. Торік наша організація проводила захід на Михайлівській площі “Час не лікує”, згадуючи поіменно всіх загиблих в Іловайську. На наш захід прийшла заступниця міністра соціальної політики Наталія Федорович, і я в присутності тисячі людей запитала у неї про цю постанову – вона навіть не знала, що це таке, взяла у мене папірця, щоб подивитися, що це за наказ. Наталія Федорович сказала: “До кінця року ми вам ремонт зробимо!”. Я відповіла їй: “Я кажу не про себе, а про всіх – зробіть фінансування, бо це те, що потрібно практично всім. Ми літні люди, тим більше у нас тепер немає наших синів”. Ось вона мені це пообіцяла з трибуни, і на цьому все. Ніхто нічого не робить, ніхто нічого не вирішує. Так само вирішуються наші проблеми і в усіх інших царинах. Для того, аби щось вирішити, ми мусимо стукати дуже голосно».
Відпочинок/реабілітація – теж начебто зроблено, але на «відчепись». «Раз на два роки – навіть не щороку – соцзахист пропонує нам путівку, – розповідає пані Ольга. – Одного разу я так поїхала у профспілковий санаторій у Трускавець: жахлива кухня, ванни взагалі нема, іржаві унітази, продавлені матраци, порвана білизна, 21 день без гарячої води. Якщо я маю якісь заощадження, то можу ходити на процедури, які там пропонують за гроші – масаж тощо. Якщо грошей у мене нема, то мені можуть призначити дві-три процедури, які я можу отримати й у своїй поліклініці. То заради чого я маю туди їхати?» На жаль, ця історія – не виняток, а правило.
Та й узагалі є пільги, які існують лише на папері. Наприклад, пільги на проїзд для членів сімей загиблих. Це питання давно стало дуже болючим, і матері, показуючи посвідчення, постійно чули «у нас уже є пільговики» або «що це у тебе за посвідчення». Таке траплялося не лише у маршрутках, а й у громадському транспорті. Врешті-решт влада знайшла вихід – ввести монетизацію цієї пільги. Але сума на покриття трішки жалюгідна – у Черкасах це 60 грн, у Києві 150, при 7 грн на метро це серйозне обмеження. «Якщо у пільговому проїзді мені відмовили, я заплачу, не стану сперечатися», – говорить пані Ольга.
Є ще пільга на житлово-комунальні послуги, і теж із кількома «але». Учасник бойових дій має 75 % знижки з плати за комунальні послуги, а мати загиблого – 50. Звичайно, держава вдячна своєму захисникові, але в ситуації з матір’ю загиблого потрібна допомога. «Я жила зі своїм сином, після його загибелі його житлова площа залишилася у мене, – розповідає пані Ольга. – 50 % мені дають лише на мій 21 м, а на ту житлову площу, яка залишилися за ним, знижки нема, за неї я плачу повну вартість. У мене пенсія 3100 грн, а в опалювальний період виходить платіжка 2200-2300 грн».
Кожна третя мати загиблого в АТО не йде на контакт. «Тому що не кожна мати здатна витримати таке ставлення до себе, – пояснює пані Ольга. – Нас можуть запросити на чай та коржики, а якихось серйозних рішень…»
Закінчення – тут.
