Закінчення. Початок тут.
Місто. «Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих»
Не можна сказати, що столична влада не дбає про матерів героїв. Дбає! Але у списку її пріоритетів це пункт ближче до кінця.
Ніхто не може повернути матері сина-героя, але її біль принаймні полегшує те, що пам’ять про сина шанують. «Що для нас головне? Сходити на цвинтар, змогти там щось зробити, – говорить пані Ольга. – Ми доглядаємо могили». Пам’ятники на цвинтарі матері поставили самі, потім їм це матеріально компенсувала місцева влада. Це дуже важливо не лише тому, що пам’ятник – це дорого, а й тому, що це символічний жест визнання заслуг загиблих, вдячності до них.
Окрім того, щороку Київ виплачує по 25000 грн матерям загиблих бійців АТО. Це також безсумнівна заслуга місцевої влади. Але, мабуть, на цьому і закінчується перелік того, за що КМДА/київраді в цьому питанні можна щиро подякувати. Тому що далі починається одне суцільне «не все так однозначно».
Ми вже писали про те, як складно донести до міської влади деякі прості етичні речі, якщо йдеться про дружин і матерів полеглих АТОвців. Це можливо, але відразу треба бути готовими витратити на це багато часу й енергії.
Прикметно, що матері не розраховують, що влада танцюватиме навколо них, намагаючись угадати і втілити всі бажання. Вони самоорганізувалися і діють за принципом «сам зроби собі, що хочеш». Головна невирішена проблема – фінансування. Весь час балансувати у пошуку грантів, спонсорів і меценатів не будеш. Звичайно, з такою мотивацією можна звертати гори і творити дива (власне, так воно поки що і відбувається), але коли-небудь опір середовища виявиться сильнішим за наявні ресурси літніх активісток – те ж здоров’я чи час. І що тоді?
«Коли людина замкнулася в собі, її потрібно витягнути, – говорить пані Ольга. – Це неймовірно важко. Різні бувають обставини, і не кожна людина здатна подолати таке горе – це звалюється несподівано, ти не можеш до цього підготуватися… Тут потрібна і своя сила, і підтримка – колективу, сім’ї. Людині, яка замкнулася, треба допомогти, розповісти, що це краще – коли ти з іншими. Не лише у тебе горе, але ми їх уже не повернемо, та наше життя на цьому не закінчилося – хай там скільки цього життя залишилося. Для цього ми проводимо те, що можемо – зустрічі, поїздки… Ми це самі робимо, для себе».
ГО «Об’єднання дружин і матерів бійців учасників АТО» розробило проект соціального супроводу за принципом «рівний – рівному», в якому матері, які змогли вийти з горя («Сильні? Ні, ми всі сильні. Краще сказати: активні»), котрі мають сили допомогти іншим, беруть під опіку тих матерів, котрі залишилися самі – у яких загинув єдиний син, які мають інвалідність чи просто віку 75 +. Допомагати з реалізацією цієї програми зголосилася… католицька церква! Причому з власної ініціативи. Київський патріархат, від якого допомога була би більш очікувана, не надихнувся – там жінкам відповіли, що допомагають лише бійцям. Намагалися співпрацювати з ветеранськими організаціями, але виявилося – друга несподіванка – що вони в дружинах і матерях бійців бачать конкурентів.
Церква – це прекрасно, але це допомога одиницям, а потенційно можна допомогти багатьом. Тому що програма є, і вона працює, потрібне лише фінансування. «Об’єднання дружин і матерів бійців учасників АТО» поставило перед собою мету міняти це все як громадська ініціатива у кожному місті на міському рівні на цю тему вже другий рік спілкується з Департаментом соціальної політики КМДА. «Якщо торік за програмою фінансової допомоги громадським організаціям, які працюють у Києві, вони нам якісь копійки виділили, то цього року сказали, що взагалі не можуть фінансувати нашу організацію, тому що це філія, – розповідає пані Ольга. – Мовляв, ми знаємо, що ви дуже активні, але ви не юридична особа, можна було зробити це за довіреністю, але це ризики… Тобто вони і самі не працюють, але і нам допомагати не хочуть. Вочевидь, не бачать актуальності цієї проблеми. Ми вже зверталися до всіх, починаючи від заступника мера Поворозника (листи йому писали), до Департаменту ходили. Набридло нам. На 2019 рік наша організація подала проект на Громадський Бюджет. Зараз заявка проходить оцінювання Департаменту соціальної політики Києва, і це насправді не так і багато, але поки що у нас проблеми навіть із цим мізером. Коли наш проект пройде експертизу в тому ж Департаменті соцполітики, можна буде підтримати його голосуванням».
У Києві всього батьків загиблих бійців не більше двохсот. Цифра для міста з трьома мільйонами населення сміхотвинна. Однак… «Найприкріше – це ставлення місцевих чиновників, – говорить пані Ольга. – Ніхто не звертає на нас ніякої уваги. Ніякісінької! Якусь сім’ю з дитиною легше витягнути – через дитину. А ми літні люди, нам бракує уваги. Щоб прийшли, запитали, і коли я їм сказала про свою проблему, то знала, що її буде вирішено. Але якщо вони самі не можуть забезпечити соціальний супровід, нехай влаштують тендер і візьмуть якщо не нас, то якусь іншу організацію, яка могла би це забезпечити – може, той же Червоний хрест чи “Карітас”, але не можна просто так залишати цих людей напризволяще – адже їхні сини герої, які поклали свої життя і за захист Києва у тому числі».
Пані Ольга розповідає про свій новорічний візит до подружжя 77-річних батьків «кіборга», який загинув у ДАП: «Телефоную їм, кажу, що прийду. Вони вийшли на зупинку мене зустрічати. Вона каже йому: “Петя, біжи скоренько в магазин, купи нам із Ольгою Григорівною тортик”. Це люди без краю добрі і милі. Я їм принесла коробку цукерок, а вийшло, що додала клопотів». Пані Ольга побивається, що не має можливості прийти красиво до всіх 16 матерів у своєму районі, купивши соку і тортик зі своєї пенсії. Жінка вважає, що важливість елементарної турботи про таких людей можна зрозуміти, якщо прийти в сім’ї, соціально ізольовані. «Адже у цій сім’ї принаймні є мама і тато, хоч і літні, а, наприклад, одну матір хвороба уразила аж до інвалідності, вона вже навіть не розмовляє – щось говорить, але зрозуміти це неможливо, – розповідає далі пані Ольга. – Її невістка сказала: це взагалі вперше хтось до неї прийшов, вона ж в інвалідному кріслі й особливо не виходить…»
Отже, матері героїв самі шукають для своєї діяльності і приміщення, і транспорт, і спонсорів, які зможуть заплатити за чай і воду. «Нас запрошував Київський Патріархат, хлопцям вручали медалі “За жертовність і любов до України”, – говорить пані Ольга. – Ми потім ходили на інтерв’ю на “Громадське радіо”, нас запитували: “Як ви сюди приїхали?” Матері з регіонів відповідали: “За свій рахунок”. Вони приїхали із Черкас, із Харкова, із Канева, з інших міст – купивши за свою пенсію квитки. А я організовувала транспорт, щоб нас повезли у церкву… Ми самі маємо турбуватися про себе. Адже ніхто цього не зробить. Хоча це не я у держави щось забрала, тому не я маю стукати до неї, а вона має прийти до мене. А коли я сама йду, а вони мене починають отак футболити по різних інстанціях, це мене принижує. Наші сини були першими – у яких жахливих умовах вони жили, як ми їм допомагали… Я сама, за свої кошти, купила синові бронежилет, каску, теплу білизну – вони лежали в бруді, в холоді. І вони свідомо пішли захищати країну. Це був їхній душевний порив. А тепер, коли я збираюся до якоїсь установи, то виходжу з дому – а ось так стоїть мій син з автоматом і каже мені: “Не смій! Не смій ходити, принижуватись і просити чогось!” Він за це загинув – щоб мене принижували?»
Виходить, що з одного боку з усіх екранів і сцен розповідають, який це приклад для молоді, а з іншого на практиці показують, що чекає і тих, хто цей приклад наслідуватиме (бо ветеранам так само доводиться вибивати всі свої обіцяні пільги), і їхні сім’ї у разі загибелі. Відверто кажучи, картина дуже демотивуюча. Якесь антипатріотичне виховання виходить.
Судячи з усього, влада на всіх рівнях просто не розуміє деяких причинно-наслідкових зв’язків. Що ж, наша справа – допомогти їй це зрозуміти. Поки що позитивна начебто динаміка є. Але слід пам’ятати, що це потрібно не лише матерям загиблих, але й усім нам. Бо ким ми станемо, якщо проявимо байдужість до них?
