У липні в Національному музеї історії України у Другій світовій війні традиційно проходять заходи, присвячені пам’яті загиблих уже в цій війні. «Ніколи знову» – головний меседж цього музею – вже не актуально: «знову» настало, і тепер пізно намагатися запобігти війні, треба її локалізувати і закінчити. Це розуміння з’являється ще на підході до музею, де розташована маленька виставка трофейної техніки: БМП, «Град»… Та й колись танків перед музеєм було два – перев’язаних дулами, щоб війна не повторилася. Коли біля них закінчували екскурсію, то підкреслювали: Україна мирна держава, Україна ніколи не воює з власної ініціативи – є лише миротворці, але то інша тема… А тепер один український танк стримує два ворожих.
Усередині теж експозиція змінилася. Увесь перший зал тепер займає виставка нового проекту «Український Схід» – «На лінії вогню». Спочатку виникає запитання: що вона тут робить? Але на нього також є відповідь. «У нас на території досі працює експозиція, відкрита ще у 1991 році, на цей момент її назва “На чужих війнах”, – розповідає Ірина Коцаб’юк, завідувачка науково-експозиційного відділу “Історія збройних конфліктів ХХ – початку ХХІ століття”. – Вона присвячена тим, хто, давши присягу, волею долі був змушений воювати у чужих країнах. Насамперед це Афганістан: і експонатів найбільше, і найбільше говорять про нього – все-таки 9 років і 2 місяці війни. Також це Іспанія, Корея, Китай, В’єтнам, Куба, Сирія, Африка… Цікаво прослідкувати загарбницькі війни Радянського Союзу зі Сполученими Штатами Америки, але воювали ці дві великі країни на чужих територіях. Але оскільки американці воювали під егідою ООН, то нашим навіть не завжди повідомляли, де загинула їхня рідна людина, настільки все було засекречено». У кінці 2013 – на початку 2014 року виявилося, що історія не закінчилася: «афганці» утворили свою сотню на Майдані. «До “афганського” музею приходили наші друзі (зокрема Олег Міхнюк), з якими ми проводили спільні заходи, яких раді були бачити, – продовжує розповідь Ірина. – І ми їздили на Майдан, щоб і далі продовжувати історію “афганців”: збирали речі з наметів, їхню так звану зброю – коцюби, держаки, фанерні щити, воно все пахло димом. Я в березні запитала Олега: “Як ви думаєте, Путін нападе?” Він помовчав, а тоді сказав: “Та ні, побоїться”… Олег зі своїми хлопцями пішов до “Айдару” і загинув у серпні 2014 року на Луганщині. Коли товариші взяли його закривавлені пошматовані речі, обпалений автомат, то не знали, куди це все нести, крім нашого музею. У нас була виставка про Апокаліпсис, і ми не могли залишитись осторонь війни 2014 року – додали вже привезені трофейні речі, щоб показати, хто агресор. Так ми плавно перекинулися на ХХІ століття».
Виставка викликає багато зауважень: і побудована не за музейними правилами, без дотримання всіх норм і вимог, і ще треба багато чого туди додати, і взагалі чи усвідомлюють працівники музею, що подія ще триває? «Але ми не маємо права чекати, коли закінчиться війна, і лише потім, отримавши висновки експертів, істориків, почати щось збирати, – вважає Ірина. – Та ми вже на цей момент не зберемо те, що було у 2014 році. Мабуть, ми вчасно прокинулися, бо в 2014 році нам везли те, що вже зараз вивезти не можна – наприклад, таблички й інформаційні покажчики, які раніше везлися більш-менш спокійно і безконтрольно, тепер жоден блокпост не пропустить. До речі, ми прецеденти вже існують: коли Україною у 1944 році йшов 1-ий Український фронт, за ним рухалася бригада культпрацівників, які по гарячих слідах робили замальовки тощо».
У 2014-15 роках працівники музею, отримуючи такі «поповнення колекції», були не в змозі усвідомити до кінця, що це зброя, яка несе смерть… «Дивилися на ці пошматовані бронежилети у крові – хотілось обійняти і плакати, що хтось загинув, а міг би зараз вийти на сонце… – згадує Ірина. – Лишився цей бронежилет і кров на ньому – що робити? Консервувати! Тому ми не маємо права чекати, доки закінчиться війна. Ми мусимо показувати це людям, щоб вони струснулися, бо війна триває, люди продовжують гинути. Хай там як ви до неї ставитеся – вона є. І є також ті, хто змусив себе піднятися з теплого дивану, відірватися від рідної квартири, не думати про роботу, кредити, відпочинок і так далі, а піти. Такий свідомий вибір у людини. Треба про них розповідати. Є патріоти, яких не можна зупинити, які без зайвого пафосу будуть виконувати свою роботу і готові віддати життя заради Вітчизни. І заради них треба робити це вже».
Раніше бійці приходили і шукали в музеї куточок своєї бригади, тому торік музейники пішли назустріч їхнім побажанням і зробили «Український Схід» по бригадах: 72 бригада, 11 окремий мотопіхотний батальйон і так далі. «Вони могли приходити і далі й не йти – стояти, по тому бойовому журналу пальцем водити…» – розповідає Ірина. Але потім музейники поділили виставку на зони, кластер-блоки. Перший простір – «Наші». «Ми їх розташували хронологічно, – пояснює Ірина. – Почали від боїв за Слов’янськ, перших героїв України, які віддавали свої життя – Сенюк, Лужевський, Момот, і далі пішли Савур-могила, гора Карачун, Щастя, Зеленопілля, Іловайськ, ДАП, Дебальцеве, аж до нинішньої пори». Далі – умовний кластер-блок «Чужі», присвячений агресорам із-за «порєбріка». Там є російські прапори, які піднімали над Мар’їнкою у червні 2015 року, є трофейні речі полонених ГРУшників Єрофеєва й Александрова та багато інших речових доказів присутності в Україні російсько-терористичних військ. 
А по інший бік – кластер-блок «(Не)чужі». «Це ті люди, які виросли на українському Донбасі, але чомусь у 2014 їм захотілося “русскава міра”, – пояснює Ірина. – У нас є бланк бюлетеня з “референдуму”, на якому треба було поставити галочку “русскому міру”, форма цих бойових угруповань сепаратистів, наліпки – так звані шеврони… Ну і свідчення, як люди зараз живуть на окупованих територіях. Хотілося розібратися, що їх змусило так вчинити і чи вони не шкодують про свій вибір». 
Навпроти блок «Патріоти», присвячений уродженцям Луганщини, Донеччини, Криму, які ні секунди не сумнівалися в тому, що вони українці. «Один із них, Леонід Проводенко, родом із Луганщини, замкнув свій дім на ключ, поклав його в кишеню, вивіз родину у Київ і пішов воювати, – розповідає Ірина. – Коли він загинув поблизу Світлодарської дуги, у нього в кишені так і був цей ключ– від його дому, куди він хотів повернутися… Ну як про нього не розповідати?»
Розповідають тут також про військових журналістів, військових капеланів, медиків, дітей, змушених залишити свої школи, садочки, домівки і виїжджати – хто сюди, хто туди… «Друзі, якими ми можемо пишатися – військові журналісти, волонтери, хлопці з різних підрозділів, структур, Національної гвардії, добровольці, прикордонники, ті, хто чекає їх удома, – говорить Ірина. – Коли 90-ий аеромобільний батальйон повертався на ротацію після довгого тяжкого періоду (після ДАП та Авдіївки), то, оскільки ми вже були заочно знайомі, вони хотіли зустрітися саме тут, біля музею. Просто побачити цих стомлених чоловіків із пошматованими прапорами – наскільки це було боляче… Коли до них приїхали дружини з дітьми, і дітки пообліплювали своїх татів, таких мужніх, бородатих, у камуфляжі – це на все життя запам’ятається».
«На лінії вогню» працівники музею зробили виключно власними силами. Головна натхненниця й організаторка – заступниця головного директора музею Любов Легасова. Її задум втілювали музейники на чолі з власним художником – дизайнером-оформлювачем Анатолієм Мусієнком. Кожен експонат має не лише символічний зміст, а й свою історію. Наприклад, українських прапорів 27 – до 27-ої річниці Незалежності, і вони тут не лише тому, що є оберегами української нації: на одному військові капелани проводили службу, з іншим виходили з оточення під Іловайськом, ще один урятували у Горлівці, коли сепаратисти його топтали…
Автівки в центрі залу також виставлено так, щоб кожна служила окремою експозиційною зоною. «Машини ми рухали рази чотири, – усміхається Ірина. – Приходили наші кремезні чоловіки, що займаються технічними службами. Поставили: “Ну що?” – “Автосалон. Не підходить”. Пробуємо ще. Зробили інакше. “Та ні, якось не так…” Методом проб і помилок. Ми ж хотіли не просто поставити, а щоб кожну можна було використовувати, показувати матеріали, зробити майже як вітрину. Матеріал уже просто знали. Спочатку дивилися на це все з трепетом, а тепер звикли, що це матеріал, з яким можна працювати».
Хто ж відвідує виставку «На лінії вогню»? Це ідеальне місце для військово-патріотичного виховання, тому тут часто можна побачити курсантів, школярів, військовослужбовців. Приходять і ті, хто давав матеріали свої і своїх побратимів – зустрітися, показати комусь: ось мого загиблого товариша блокнот, а ось його рюкзак… «Тут, під цими прапорами, багато підрозділів проводять різні акції – нагородження, презентації книги, яку хтось написав про якийсь конкретний підрозділ, – говорить Ірина. – До речі, багато іноземних журналістів. І наші, які повернулися, адаптувалися до мирного життя і розуміють, що “хлопці там воюють, а я поки що тут, але воюю по-своєму, на інформаційному фронті” – вони приводять своїх іноземних друзів, щоб показати: прокиньтеся, Україні потрібна допомога, війна триває, і ми боремось – ми тут гинемо у центрі Європи».
Відвідування «На лінії вогню» входить у вартість загальної екскурсії – та й угазалі неможливо потрапити до зали про Другу світову, оминувши цю виставку. Тому екскурсовод обов’язково зупиняється тут і розповідає про це. «Треба говорити ще раз і ще раз, завдяки чому не падають снаряди на Київ», – вважає Ірина. Утім, існують екскурсії і саме на цю виставку, їх також замовляють.
Звичайно, колись постане цілий музей АТО/ООС, але коли то ще буде… Тому працівники музею поки що збирають артефакти (наразі є понад 7000) і продовжують тримати свій сектор оборони в інформаційній війні. Багато відвідувачів узагалі не чекають побачити на вході виставку аж ніяк не Другої світової, а цілком сучасної війни. Для деяких це схоже на контрастний душ. «Аби людина поринула в цю атмосферу, відчула це, – пояснює Ірина. – А тоді пройшла далі, побачила Другу світову, зробила коло і зрозуміла: та війна закінчилася давно – а виявляється, тих величезних втрат було замало, щоб усвідомити, що воювати – це погано».
Рано чи пізно ми доживемо до того часу, коли АТО/ООС повністю піде з новин у музеї. Тоді знадобиться все, що працівники Національного музею історії України в період Другої світової війни встигли зробити з 2014 року. Та й уже зараз завдяки їхнім зусиллям війна на Сході стала для відвідувачів цілком видимою й осяжною – ефект присутності дуже сильний, хоча й відчувається, що всі ці речі ніби відділені від нашої мирної реальності невидимим бар’єром. Але цього достатньо, аби відчути, що насправді війна зовсім поруч. Набагато ближче, ніж нам би хотілося.
