Закінчення. Початок тут.
Категорія друга. Не кожен турист дійде
Львів’яни загалом богомільні, і часто в транспорті ви можете бачити, як, проїжджаючи якусь церкву, хрестяться не лише пасажири, а й водії. Таким чином плюс-мінус можна визначити їхню конфесію – адже католики та православні хрестяться по-різному. Кількість церков на квадратний кілометр у Львові більш ніж велика, і тут дуже відчутно, що державної релігії у нас нема – суцільна різноманітність та свобода віросповідання. Туристи ж ідуть сюди не так заради єднання з Богом, як для того, аби споглянути архітектурні та історичні пам’ятки.
Утім, можна навіть просто гуляти по львівських вулицях середньовічної чи австро-угорської (вона набагато більша) забудови і милуватися цими будинками ручної роботи, котрі так відрізняються від знеособленої сучасної архітектури.
Вулиця Городоцька. Був у Львові – значить, майже напевно був на Городоцькій, адже саме через неї треба добиратися «в цивілізацію» і з приміського вокзалу, і з головного залізничного вокзалу, і з автостанції на Двірцевій площі, її перетинає дуже багато інших вулиць, які ведуть у різні райони Львова, нею можна виїхати за місто, особливо у напрямку кордону з Польщею. Одна з найдовших та найдавніших львівських вулиць. Якби археологам дали волю, вони би перерили тут усе, мотивуючи тим, що культурний шар зовсім тоненький – 1 м, ХVІІ – ХVІІІ століття. Адже так цікаво дослідити залишки дерев’яної дороги, водогону, колектора та всілякі артефакти. Проте далеко не всі туристи усвідомлюють, що перебувають саме на Городоцькій.
Існує два основних способи потрапити від залізничного вокзалу в центр – вулиці Городоцька та Степана Бандери. Забудова обох належить до австрійського періоду, обома варто прогулятися пішки, аби детальніше розглянути розташовані вздовж них ошатні кам’яниці. І якщо для милування Городоцькою лінивий мандрівник може обрати маршрутку або трамвай, із її «колегою», названою на честь провідника ОУН, зекономити сили не вийде – високі дерева ховають фасади будинків від очей пасажирів міського транспорту.
Будинок вчених. Первісно це було Шляхетське касино, збудоване для товариства галицького конярства – звичайно, це були не конюхи, а шляхтичі, які захоплювались арабськими скакунами і почали влаштовувати у Львові кінні перегони. Навіть при побіжному зовнішньому огляді можна здогадатися, що це архітектурний шедевр – як мінімум через постаті двох атлантів, один із яких нестандартно повернутий спиною (мистецтвознавці бачать тут алегорію переходу від ХІХ до ХХ століття, але не впевнені). Всередині будівля така ж нестандартна. Її безсумнівною окрасою є атріум – в античні часи так називали приміщення з вогнищем посередині та отвором у стелі, але у ХІХ столітті вогнище прибрали, а отвір відповідно засклили. Засклений отвір дозволяв заощаджувати таку дорогу тоді електрику. До речі, електрики тоді боялися, тому в Шляхетському касино – одній із перших електрифікованих будівель Львова – електричні лампи було стилізовано під більш звичні гасові.
За Будинком вчених приховується внутрішній дворик із альпійською гіркою, на яку ніби заслали кілька різних статуй. Якщо ви не дуже поспішаєте, тут можна посидіти, понасолоджуватися відносною тишею та помилуватися заокругленими кутами заднього фасаду Шляхетського касино.
Головне управління національної поліції у Львівській області + пам’ятник службовцям, які понесли смерть під час виконання професійних обов’язків, та Юрію Змієборцю. Це його офіційна назва! Злі язики називають його «пам’ятник зятю та тещі» – справді, ці два звичні образи набагато легше впізнати в такій алегорії, ніж службовців, які понесли смерть під час виконання службових обов’язків.
Вулиця Бандери виникла на місці заміської дороги, якою проходила межа між Краківським та Галицьким передмістями Львова. На плані 1840-их років вона називалася Новий Світ. Калейдоскоп перейменувань не оминув цю транспортну артерію – деякий час вона навіть носила ім’я Сталіна. Бруківка вулиці потребує ремонту, а трамвайні рейки, певно, пам’ятають ще живого Йосипа Віссаріоновича.
За адресою вул. С. Бандери, 9 розташована збудована у 1889 році архітектором Людвіком Балдвіном-Рамултом кам’яниця, котрий свого часу був відомою особою – депутатом міської ради, членом правління Політехнічного товариства, входив до Кола літературно-артистичного у Львові, деякий час навіть виконуючи обов’язки президента, а ще входив до Державної ради з будівництва водних шляхів. На початку ХХ століття в будинку була майстерня скульптора Тадеуша Блотницького. А навпроти цього будинку розташований костел святої Марії Магдалини.
Костел святої Марії Магдалини. У 1612 році містяни, котрі й раніше перешкоджали будівництву костелу, взагалі розігнали робітників, котрі її зводили. І справа тут була аж ніяк не у релігії – просто на той час землю, що належала Церкві, не могли обкладати податком, і таке будівництво разом із самою спорудою несло збитки міській казні, які покривали підвищенням податків для львів’ян. Оцінивши весь можливий тиск громадськості та врахувавши його можливі форми, домініканці, котрі й опікувалися цим будівництвом, вирішили зробити проект взаємовигідним: зобов’язалися заплатити до магістрату всі податки при купівлі земельних ділянок, мур довкола костелу зробити легкорозбірним на випадок чого, і на додачу ще й відмовилися від права виготовляти вино.
Подальша історія костелу була ще цікавішою, але про це, мабуть, краще почитати у спеціальній літературі або дізнатися від екскурсовода.
Національний університет «Львівська політехніка». Останнім часом рейтинг цього найстарішого технічного вишу України та Східної Європи знизився – лише 5,9 із 10 його випускників готові рекомендувати свою альма матер для вступу всім іншим. Утім, його п’ята позиція у списку найкрасивіших українських вишів, на тлі яких варто робити селфі, є стабільною. (До речі, на одну сходинку вище в цьому рейтингу стоїть Львівський національний університет ім. Івана Франка, про який ми згадували в першій частині свого репортажу.) Але Львівська політехніка має не один корпус, і не всі їхні ракурси однаково впізнавані. Тому є вибір тла для непопсового селфі.
Будиночок біля перехрестя зі Львівською політехнікою. Окрім головного корпусу Політехніки, варто звернути увагу на кутовий будинок на розі Бандери та Карпінського, котрий нагадує корабель. Такі будинки раніше називали шіфами (себто кораблями) або «прасками».
Парк ім. Івана Франка. У народі його також називають парком Костюшка. Екскурсії Львовом зазвичай його оминають, а даремно – адже тут можна не лише посидіти на траві, випавши з міського ритму життя, як у будь-якому нормальному парку, а й доторкнутися до історії. Цей парк постав на місці міських ланів, з яких спочатку зробили сад, потім – громадський парк (цей широкий жест доброї волі зробив на початку ХVІІ століття багатий венецієць Антоніо Масарі), над яким попрацювали ландшафтні дизайнери… Майже 160 років про міську оазу дбали єзуїти, відповідно парк називали Єзуїтським. Але потім парк здичавів, і в 1799 році міська влада вирішила краще віддати його в гарні руки – звісно, отримавши при цьому зиск. Новий власник парку, поміщик Іван Гехт, не пішов шляхом найменшого опору, просто зробивши платний вхід, а перепланував парк за класицистичним англійським стилем і побудував тут ресторан, відкриту купальню та кілька альтанок (і це гарно окупилося). Тепер у парку щовечора влаштували так звані фестини – гучні вечірки, де збиралися всі тодішні селебрітіз.
Після того чи не кожне десятиліття парк змінював власника, і в кінці ХІХ століття знову став муніципальною власністю. Наразі парк ім. Івана Франка належить до найбільш впорядкованих в Україні, і його охоче відвідують львів’яни. Не лише тому, що він такий гарний, а й через те, що і середньовічна, й австро-угорська забудова не сильно переймалася, скажімо, дитячими майданчиками.
Вулиця Рилєєва. Між площею святого Юра та вулицею С. Бандери сховалася коротка й затишна вулиця Рилєєва. В будинку №12, спорудженому на початку ХХ ст., жив український письменник Денис Лукіянович. У 1943 році поблизу цієї кам’яниці було вбито Ярослава Барановського, сподвижника Євгена Коновальця.
Пройшовши кілька кроків углиб вулиці Рилєєва, можна насолодитися будинком №9. Його особливість – еркери (частини споруди, що виступають за межі її основного обсягу), котрі завершуються елегантними балконами.
Церква Матері Божої Неустанної Помочі. Тепер цей один із найдавніших храмів Львова належить УГКЦ, але він набагато старший за саму УГКЦ. Перша згадка про нього датується 1344 роком, і на той час він уже якийсь час функціонував – як костел Марії Сніжної, який звели німецькі колоністи. Костел неодноразово перебудовували та реставрували, і навіть після Другої світової він ще якийсь час діяв – лише у 1951 році його зачинили, вивізши внутрішню оздобу до Історичного музею та Музею релігії та атеїзму (а що не вивезли, те знищили). До стін храму прикріпили дротяні розтяжки електричної лінії трамваю, у результаті вже за 8 років довелось укріплювати фундаменти та стіни і лагодити дах. На початку 60-их років таємничо зникла скульптура Матері Божої перед входом до храму. Ймовірно, її автором був Йоганн Георг Пінзель.
Від 1988 року костел Марії Сніжної відкрився як Музей фотографії, а 1995 року отримав нове життя в якості культової споруди – його передали УГКЦ й освятили як церкву Матері Божої Неустанної Помочі.
Вулиця Сніжна. Цікаво, що спочатку вона так і називалася, лише у 60-их роках ХІХ століття її перейменували на Бенедиктинську, оскільки вона вела до монастиря Бенедиктинок. Назва її пов’язана зі снігом дуже опосередковано і походить від розташованого на ній вищезгаданого костелу Марії Сніжної (а от чому він так називався – окрема історія, яка не має ніякої прив’язки до місцевості). Прогулятися цією вулицею варто для того, аби помилуватися забудовою: тут є і неороманський стиль, і псевдоготика, і класицизм, і сецесія, і конструктивізм.
Звенигородська площа. Одна з найменших у Львові – всього 50 на 30 м, і це ще заокруглено. Розташовується між північним фасадом церкви Марії Сніжної та стиком вулиць Рибної й Мосяжної. До Другої світової війни площа називалася – сюрприз-сюрприз! – Сніжною. Наразі забудована кам’яницями кінця ХІХ – початку XX ст.
Старий ринок. Належить до світової спадщини ЮНЕСКО. Поєднання середньовічного планування та забудови кінця ХІХ – початку ХХ ст., класицизм та сецесія. До середини ХІХ століття її називали площею Рибною та Нової Божниці (синагоги), потім вирішили перейменувати, вшанувавши історичне значення – адже саме звідси починався Львів. Ще у ХІІ столітті тут жили люди (археологи не дадуть збрехати), і саме це поселення стало основою для спорудження цілого міста. Історики припускають, що свого часу тут був ринковий майдан, лише втричі менший. Пізніше площу чекало багато пригод – вона навіть опинялася поза межею міста, стаючи місцем компактного проживання меншин, котрих дуже неохоче пускали жити в саме місто – українців, вірмен та євреїв. У 1846 році на площі було зведено реформістську синагогу Темпль, яку в 1942 році зруйнували нацисти.
Костел святого Івана Хрестителя. Один із найстаріших храмів Львова. Різні дослідники називають різні дати його побудови – від 1201 до 1370. У будь-якому разі історія його довга і бурхлива, тому не одна реконструкція змінила його зовнішній вигляд. Після Другої світової костел не лише закрили, а й перетворили на… морг прилеглої лікарні. У 1986-89 роках було здійснено реставрацію історичного вигляду будівлі – стояло лише питання, який із варіантів цього історичного вигляду обрати. Врешті-решт було вирішено залишити і пізніші добудови.
Поруч із самим храмом розташована мурована під три дзвони дзвіниця. У 1939 році дзвони з неї загадково зникли, і лише у 2010 році встановили нові, які спеціально було виготовлено у Польщі.
З 1993 року в костелі почав діяти Музей пам’яток стародавнього Львова. У 2009 році храм знову освятили – під титулом святого Івана Хрестителя. Відтоді тут мирно вживаються церковники та музейники.
Двір-музей СРСР. Він виник стихійно: під час ремонтів та переїздів люди повиносили надвір усілякий мотлох, який накопичився у їхніх квартирах за радянський період. Вийшли сюр і еклектика. Як люди живуть у такій атмосфері, неясно. Для повної завершеності образу бракувало лише почути в цьому дворі «Хоп, мусорок» російського гурту «Воровайки». Після цього відчуття іншого виміру стає ще стійкішим.
Дворик загублених іграшок. Також самозародився – з того, що хтось забув у дворі кількох іграшкових звірят. Тоді мешканці найближчих дворів підхопили ініціативу й почали зносити сюди і свої іграшки. Тепер до цього імпровізованого музею просто неба навіть водять екскурсії для іноземних туристів. Виглядає справді колоритно.
При всьому бажанні написати про всі визначні місця Львова в одному репортажі – навіть у двох частинах – неможливо, тому нехай пробачать нам усі ті пам’ятки архітектури, котрі не потрапили в цей текст: вони так само варті уваги, як і всі інші, просто «ніхто не охопить неохопного». Зрештою, кожен турист сам вибирає, відвідуванням якої частини львівських красот пожертвувати заради того, аби встигнути побачити якісь інші.
Що ще хотілось би додати потенційним туристам? Збираючись до Львова потягом, подбайте про квитки завчасно, особливо якщо мова про вихідні та державні свята – квитки на такі дати можуть розкупити в день початку продажу. Бронювати житло також варто заздалегідь, хоча ажіотажу, порівняно із залізничними квитками, немає. Підбираючи помешкання, врахуйте, що значна частина агентів нерухомості та власників квартир у вихідні можуть проігнорувати ваш дзвінок. В оголошеннях про оренду однокімнатних квартир ціна зазвичай вказується для буднів, якщо ж ідеться про вихідні та свята або в квартирі проживатиме більше однієї людини, вартість оренди зросте. Ціни на продукти тут не нижчі, а часто вищі за київські (утім, більшість мандрівників віддають перевагу закладам громадського харчування).
Текст: Атанайя Та, Ян Запольський
Фото: Ян Запольський
