Дедалі ближче 1 вересня, з якого наші школярі вивчатимуть одну історію замість двох: «Історія України» та «Всесвітня історія» зливаються в інтегрований курс «Історія: Україна і світ». Наказом Міністерства освіти і науки України від 23 жовтня 2017 року № 1407 затверджені нові навчальні програми для учнів 10-11 класів закладів загальної середньої освіти, і менш ніж за півтора місяця вони стануть нашою реальністю. Ініціатива не дуже популярна. Але наскільки вона об’єктивно хороша чи погана? Чи одне іншому не вадить?
Хто-хто, а самі школярі це починання поцінують: на один предмет менше! Книговидавці також: жирне замовлення – адже коли по всій країні міняються підручники, на цьому гріх не заробити. А от батьки сприйняли новацію вороже: консервативна більшість пробурчала щось про те, що нема людям чого робити, от вони і створюють видимість реформ, а патріотична меншість обурилася: зачищають українську школу від усього українського! Щоправда, МОН не з пальця цю концепцію висмоктав, вона постала внаслідок співпраці з освітянами та Інститутом національної пам’яті.
Очільниця МОН Лілія Гриневич, навпаки, вважає, що таким чином діти будуть краще обізнані з історією України: ідея інтегрованого курсу полягає у тому, щоб помістити новітню історію України (ХХ-ХХІ століття) у світовий контекст, поставивши її у центр шкільного курсу. Отже, картина буде більш цілісною. Міністр стверджує, що такий підхід стане шляхом до успішнішого формування громадянської компетентності та національної ідентичності у старшокласників.
Однак у цьому курсі є кілька плюсів. Програма відповідає концепції Нової Української Школи, тобто має акцент на компетентностях, які формують учні через зміст навчального матеріалу (просто визубрити дати більше не вийде). Програма синхронізує опанування історії України та всесвітньої. Історичних постатей значно побільшало. Виокремлено міжпредметні зв’язки. У програмі з’явився простір для маневру вчителя – більше нема розподілу навчальних годин за розділами, учитель сам може визначати час у межах загальної річної кількості годин. До кожного розділу подано орієнтовні теми практичних занять, навчальних проектів, есе. «Наприклад, рекомендується розробка тривалого кейсу “Як трансформувався український визвольний рух у ХХ столітті” (починається із Української революції в 10 класі, а завершується становленням України як незалежної держави в 11 класі); реалізація навчального проекту “СРСР: союз рівноправних республік чи видозмінена Російська імперія?”; написання есе “Зовнішній ворог чи внутрішній розбрат. Що більше загрожує суверенітетові держави?”, – повідомляє Інститут національної пам’яті. – Контраверсійність пропонованих тем зумовлена віковими особливостями підлітків і орієнтована на формування розуміння зв’язку між вивченим матеріалом і сучасністю». Крім того, МОН затвердив навчальні програми курсів за вибором «Голодомор 1932–1933 років в України: історія, уроки на майбутнє» та «Український спротив другої половини ХХ століття».
А що про це говорять історики? Одностайної думки нема. «Це відверто антиукраїнська акція, – вважає Дмитро Білий, український письменник, дослідник Кубані, бандурист, осавул Азовського козацького війська, доктор історичних наук, професор. – Навіть в СРСР був окремий курс “Історія України”. Ну, власне, як можна викладати курс історії України, якщо не розповідати про міжнародний контекст? Але для чого інтегрувати?»
Деякі історики вважають, що диявол криється в деталях. «Важливо, як саме вони його інтегрують, – вважає Тарас Каляндрук, історик, дослідник дилерської культури, доктор філософії, автор книг з української мілітарної історії. – І хто буде писати новий інтегрований курс. Але те, що не буде окремого курсу історії України, – це не є добре».
Однак є й менші скептики. «Щодо самої ідеї об’єднання скажу тільки одне – наш підхід у поділі історій на скоріш виключення, ніж правило, – говорить Олександр Пестріков, науковий співробітник Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького. – Такого поділу не знають, наприклад, ні росіяни, ні поляки, ні більшість європейців. Свого часу на початку 1990-х років точилася дискусія, чи варто поділяти предмети, перемогла думка, що варто. Проте будемо відвертими: переміжним аргументом було те, що більшості населення УРСР треба було доводити, що вони українці, а наша країна не просто адміністративна умовність у складі СРСР. Зараз це під сумнів ставить мало хто».
Що ж, «ніяка страва не їсться така гаряча, як вариться». Подивимося, як на практиці виглядатиме цей самий інтегрований курс. Тому готуємо ложки…
І ножі.
Про всяк випадок.
