Вчора великий резонанс в середовищі українських націоналістів та тих, хто співчуває чи підтримує цю ідеологію, викликала офіційна заява партії Національний корпус, в якій, зокрема, прозвучали дуже відверті та, можливо, принизливі оцінки:
««Національний Корпус» не підтримує рішення представників окремих націоналістичних організацій назвати Руслана Кошулинського єдиним кандидатом від націоналістичного табору. Рішення про підтримку Кошулинського «націоналістичним рухом» було прийнято кулуарно, без широкого обговорення та всупереч Маніфесту націоналістичних сил. Люди, які поставили свої підписи під «документом», не мають реального авторитету серед мільйонів українських націоналістів. Націоналізм – це не емблеми та старі заслуги, а реальні вчинки тут і зараз та широка підтримка громади.»
Фактично одразу ті, кого наймасовіша партія націоналістичного спрямування назвала такими, що не мають реального авторитету, почали відповідати на цей закид. На сьогоднішній ранок, коли, напевно, емоції вщухли, частина дописів було видалено, проте суперечки в коментарях залишилися.
Станом на зараз ми маємо ситуацію, що ВО Свобода на своїх офіційних ресурсах продовжує стверджувати, що Руслан Кошулинський є «єдиним кандидатом від націоналістів», а Національний корпус, навпаки, активно поширює інформацію, що їх лідер, Андрій Білецький, має бути таким кандидатом. Щоб зрозуміти, що насправді відбувається, треба повернутися трохи назад у часі.
Як Свобода програла вулицю
В 2014 році ВО Свобода, як партія, що брала участь в «офіційній» коаліції сил Майдану, делегувала своїх представників у владу. При цьому їх квота включала кілька достатньо серйозних посад, зокрема, Генеральним прокурором України став Олег Махніцький. Одночасно з цим на хвилі революційного піднесення активно посилювали свої позиції нові націоналістичні сили (об’єднання), зокрема – Правий Сектор. На момент втечі Януковича і перших місяців після теперішні лідери Національного корпусу, зокрема і Андрій Білецький, були в керівництві цієї організації, а з початком російсько-української війни – створили власний рух, який від «чорних чоловічків» та батальйону «Азов» трансформувався на сьогодні в партію «Національний корпус», рух «Національні дружини», об’єднання «Ветеранське братерство» та кілька інших проектів.
В той же час, в першу чергу через неефективне перебування у владі, ВО Свобода стрімко втрачало прихильників, і вже восени, на парламентських виборах, не змогло подолати прохідний бар’єр. Одразу за результатами виборів, що важливо пам’ятати, у провальному результаті голосування для свободівців було звинувачено партію «Правий сектор». Також можна пригадати, що на той момент всі знакові вуличні заходи, як-то марш УПА чи святкування дня народження Степана Бандери ВО Свобода проводили окремо від Правого Сектору і, на той момент, батальйону/полку «Азов». І, порівнюючи кількість учасників, спільне об’єднання «нових націоналістів» переважало над свободівцями та їх сателітами.
Маніфест
Відсутність єдності та приховане взаємопоборювання не могло не мати вплив на загальну популярність націоналістичних сил, що змусило лідерів цих рухів шукати причини та способи подолання цієї кризи. Також ставало все більш очевидним, що окремими колонами йти цим партіям на вибори не варто – є великий ризик не пройти нікому. І якщо в певний момент соціологія демонстрували певні шанси у Свободи, то з на початок 2018 року стало зрозуміло остаточно – треба об’єднуватися.
На диво, домовитися вийшло відносно легко та на рівних засадах. 16 березня у Київському будинку вчителя було проголошено “Національний маніфест” , в якому, зокрема, було сказано:
«Ми, українські націоналісти, усвідомлюючи катастрофічний стан нашої країни та маючи на меті здобуття й розбудову великої національної держави, здатної забезпечити добробут українців та майбутнє українських дітей, єднаємо свої зусилля на основі фундаментальних, беззаперечних, непорушних для нас усіх принципів та цілей і пропонуємо чіткий план першочергових кроків для досягнення цієї мети»
Далі було кілька спільних публічних заходів, відсутність взаємної критики, допомога один одному в усіх складних моментах – здавалося, що на весну 2019 ми матимемо дуже потужний загін, здатний як мінімум повторити успіх Свободи в 2012 році.
Але потім був марш УПА на Покрову…
Заява про Кошулинського
14 жовтня 2018 року, перед початком традиційного для націоналістів Маршу УПА на Покрову, лідер ВО Свобода робить сенсаційну заяву: він відмовляється від амбіцій кандидувати в Президенти на користь однопартійця Руслана Кошулинського.
«У цей святий день ми маємо відповісти на питання, які перед нами, націоналістами, ставить нація. Чи ми єдині? Чи буде українцям за кого голосувати на найближчих виборах? Чи матимуть вони свого кандидата? Єдиного кандидата від націоналістів. Без сумніву, матимуть! І тому я, голова всеукраїнського об’єднання «Свобода», керуючись інтересами нації і держави, задля єдності націоналістичних сил офіційно заявляю: інтереси України і українців для мене вищі за будь-які амбіції. Я не буду висувати свою кандидатуру на цих президентських виборах», – сказав Олег Тягнибок.
Але чи була щирою ця заява? Можна припустити, і це частково обговорювалося в ЗМІ, що постійне балотування Олега Тягнибоку в якості кандидата в Президенти, без особливого результату та шансів на перемогу, вже втомило його однопартійців. Також не варто забувати, що змагання за головний пост в країні ведуть кілька головних фаворитів: Юлія Тимошенко, Петро Порошенко та, до певного часу, Анатолій Гриценко.
Якщо подивитися результати соціологічних досліджень, то суттєв падіння рейтингу Анатолія Гриценка відбулося після появи на вулицях країни рекламних бігбордів Андрія Садового і … заяви Олега Тягнибока. Якщо ж подивитися, кому це могло бути вигідно, то, до цієї заяви, Анатолій Гриценко був єдиним кандидатом, що перемагав у другому турі Юлію Тимошенко.
Звісно, це все може бути співпадінням, але також є сенс припустити, що подібні розрахунки робили і в партії Національний корпус та особисто Андрій Білецький. І, хоча вони взяли паузу фактично на місяць, там можливо шукали відповідь на просте питання: для чого партії, що має незаплямовану бойову репутацію, підігрувати свободівцям в їх кулуарних домовленостях з корумпованими політиками?
Що далі?
Напевно, станом на 20 листопада 2018 року, перемовини між Національним корпусом та іншими підписантами Національного маніфесту, яких Свобода в той чи інший спосіб схилила до підтримки Руслана Кошулинського, зайшли у глухий кут. І заява щодо непідтримки Кошулинського – це перший публічний удар, який має показати: Національний корпус не буде домовлятися на непрозорих принципах про чиюсь підтримку.
Принаймні, про це публічно заявили всі відомі лідери цієї молодої, але швидко прогресуючої сили. Чим це завершиться? Будемо слідкувати за розвитком подій.
