Що довше триває ХХІ століття, то більше наше життя нагадує шоу «За склом». Кожен наш рух у публічному – а часто і в приватному – просторі фіксується і залишає слід, який потім неможливо стерти. Подобається це нам чи ні – така об’єктивна реальність. А тема відкритих даних узагалі досить дражлива. Багато людей навіть не зовсім собі уявляють, які дані відкриті, а які ні. Олександр Щелоков, керівник проектної команди «Є-data», може розповісти про це дуже весело й ілюстровано. Як він це зробив на виставці «OPEN DATA ART».
Що ж таке відкриті дані?
Насамперед це публічні дані, котрі ми можемо отримати за законом. Наприклад, написати чиновнику запит: «Куди ви витратили кошти?», і нам зобов’язані дати офіційну відповідь. Це публічна інформація, до якої ми з вами маємо доступ.
Відкриті дані – це те, що лежить в інтернеті, їх можна просто скачати і передати третій стороні.
Проте найцікавіше – це велика модель відкритих даних, які ще називають big data. Це інформація, якою володіємо не тільки ми з вами та держава, а й комерційні структури. Щойно ви розрахувалися в платіжному терміналі, вся інформація про цю транзакцію передається. Як часто ви купуєте хліб чи одяг, яке мистецтво вам більше подобається – усі ці дані фіксуються мобільними операторами, Google або комерційними структурами. Коли ви купуєте щось у торговому центрі, вас просять вказати, чи є у вас діти. «Так, є дочка Катруся». – «Коли в неї день народження?» І так далі. Це також відкриті дані, і в принципі, це найцікавіша сторона для нас – адже всі ми отримували SMSки з рекламою послуг таксі, «чорної п’ятниці» абощо, і мало хто з нас дозволяв це робити. Уже постало питання, чи поширюється на ці наші відкриті дані (наприклад, місце народження або реєстрації) право приватної власності? Адже ми володіємо автомобілем, і це наша власність. Зараз це питання має бути розглянуто на законодавчому рівні, бо якщо я володію даними, то маю право продавати їх, передавати державі або комерційній структурі, а не навпаки. Будемо розбиратися з цим найближчим часом.
Логічно, що раз є відкриті дані, то є й закриті. Як їх розрізнити? В Україні є два закони щодо відкритих даних: «Про відкритість використання публічних коштів» та «Про доступ до публічної інформації». Перший закон виконується десь на відсотків 70, другий
не виконується навіть наполовину. Тут різні причини: чи відсутність інтернету, чи облікових систем, чи прямий саботаж керівництва державних підприємств. Це та частина, яку за законом ми маємо право бачити, але не бачимо. Дуже багато інформації закритої про нас у комерційних структурах. І, наприклад, зараз в Америці чи в Великій Британії уряд звертається до комерційних структур, щоб ті оприлюднювали ці дані або принаймні передавали їх державі. Бо виходить, що ті, хто заробляє на нас, знає про нас значно більше, ніж уряд, який має на меті захищати права людини. Зараз точиться дискусія в світі про те, що треба відкривати не тільки публічні дані, а й персональні. Але робити це слід дуже обережно.
Ринок відкритих даних складається з трьох частин.
Цей айсберг ліворуч – державні портали. За міжнародними стандартами, відкриті дані має надавати тільки держава. Чому? Бо якщо, скажімо, компанія продає жіночу косметику, вона опитає 36 жінок, 30 із яких скажуть, що це просто найкраща косметика, це публікується як велике аналітичне дослідження і рекомендується ця помада чи фарба для волосся. Насправді 36 жінок – це дуже маленька вибірка. Держава ж оперує мільйонами, це зовсім інші обсяги. Тобто відкриті дані мають завжди надаватись тільки з офіційних джерел.
Що таке електронний сервіс? Це як міксер, у якому роблять коктейль. Ми туди кидаємо молоко, банан, ківі, морозиво, міксуємо і розливаємо фруктові коктейлі. Те саме вони роблять із відкрити даними. Вони беруть дані з порталу Є-data, ProZorro, статистику, чисельність населення і так далі. Щоб не заходити на 10-20 порталів у пошуках потрібної інформації, ми користуємося електронним сервісом.
І найсильніша третя частина – ЗМІ. Це люди, які з відкритих даних роблять контент, дозволяючи людині не перелопачувати терабайти даних, а просто прочитати 2-3 абзаци чи зрозумілу статтю на 5000 знаків.
Хочу окремо сказати про цю черепушку. Це кібер-злодії. Торік відбулося три атаки на державні портали, внаслідок яких було знищено 85 % інформації – вірус Петя тощо. Навряд чи це патріоти чи якісь люди, які перевіряють на міцність державні портали. Я впевнений, що це замовлення з метою похитнути довіру до влади та до відкритих даних, а також досягнути якихось своїх цілей. Це найсильніші команди, вони дуже гарно сьогодні фінансуються.
Чи давно з’явилися відкриті дані? Ось відкриті дані на камені, якому 8 тисяч років: торговці записували, коли брали гроші або товар. Камінець обмазували глиною, і таким чином якщо глина була розбита, було видно, що безпеку даних порушено. За це тоді належала смертна кара.
А 350 років тому Джон Грант, звичайний галантерейник, почав збирати дані: скільки кого народжується, скільки помирає тощо. Він уперше пішов до лондонської адміністрації і сказав: «Дивіться, за цілий рік у Лондоні сталося 7 убивств, а у Парижі щодня вбивають 15 людей». Адміністрація зрозуміла, що у Лондоні добре працює поліція.
А ось дані з порталу Є-data, 2018 рік. Чи відрізняються чимось ці дані? Людина за 8 тисяч років не вигадала нічого нового: колонка, цифри, який період. Змінюється тільки технологія. Щоб набити цей камінь, потрібно було витратити три місяці, щоб зробити записи – місяць, а тепер усе робиться за одну секунду.
Маленький кейс: Україна дуже класно стартувала з відкритими даними – ми ввійшли у топ 20, 30 і 40 різних міжнародних рейтингів, але звернімо увагу на якісні показники. Якщо в рейтингу відкритості даних Україна посіла 17 місце, то у рейтингу економічної свободи – 150, свободи преси – 100, рівня життя – 118. Ми прийшли до висновку, що українці, крім усього іншого, не користуються відкритими даними.
Для прикладу порівняймо Київ та Відень.
Дивіться, у Києві на освіту, спорт і культуру витрачається 30 % бюджету. У Відні цей показник суттєво менший – 18 % бюджету, а проте у Відні тривалість та якість життя кращі. А ось громадський порядок та безпека: у Відні на це виділяється чотирнадцять мільярдів – більше одного відсотка, в Києві цей показник близький до нуля, хоча за останні роки кримінальна ситуація у Києві не найкраща.
Наочний приклад – сайт Київської міської адміністрації та сайт міста Відня. Що вважає важливим КМДА? Дивіться: «Про Київську міську раду», «Депутати»,«Комісії», «Нормотворча діяльність», «Пленарні засідання»… Може, людям це і цікаво, але десь там у кінці. «Температура мінус 10 градусів» – та невже це в Києві найбільша проблема? Зовсім інший принцип використання відкритих даних і їх подачі ми бачимо на сайті Відня: «Освіта та дослідження», «Бізнес та медіа», «Навколишнє середовище», де можна відпочити, як подбати про здоров’я, як доїхати в те чи інше місце. Крім того, на віденському сайті наявна пошукова система.
Найголовнішеу відкритих даних – це звітність. У Києві це звіти, відскановані і викладені напортал, або десятки нечитабельних текстів. У Відні інформацію викладають раз на рік, але цього достатньо, або нею користувалися. Правильний сайт, правильна інформація.
Хочу додати, що відкриті дані сьогодні формують не лише держав та інформаційні структури – існує також самовідстеження. Сьогодні цифрові технології дозволяють фіксувати набагато більше даних – тиск, серцебиття тощо. Людина знає про себе більше – про своє здоров’я, про те, що її дратує, що їй тішить… Це також дуже цінна інформація.
Однак відкриті дані без візуального оформлення не працюють – сьогодні дуже багато інформації, і людина просто не встигає її всю сприйняти. Раніше людина думала, що Сонце обертається навколо Землі, потім вирішила, що Земля навколо Сонця, а зараз відомо, що і Земля, і Сонце обертаються навколо загального центру маси. Ми поки що не знаємо, що насправді є центром цього світу. І в нас попереду ще дуже багато цікавих відкриттів.
