“Ніколи не вийдуть із пам’яті перші 23 загиблих наші військовослужбовці”
сказав генерал-майор Олег Мікац, командир 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ в 2013-2015 роках, в інтерв’ю “Новинарні”.У 93-й бригаді, каже її тодішній командир, було чимало втрат і серед солдатів, і серед офіцерів – що свідчить про рівність усіх перед війною.
У його військовій частині, запевняє Мікац, не було “привілейованої касти”.
– Найбільша ж проблема, яка зараз є у наших командирів – вони мало спілкуються із особовим складом. Коли людина перебуває в інформаційному вакуумі, коли бачить лиш окоп і те, що перед ним – це проблема. Боєць стає невпевненим. У моєму підрозділі було не так
Щонайменше раз на тиждень я намагався побути на кожній позиції для того, аби солдати бачили, що офіцери – поруч із ними.
Це дуже їх мотивувало. І, навпаки, відсутність командирів їх деактивувала, констатує колишній бойовий комбриг.
Уже генерал-майор, Олег Мікац переконаний: аби солдат ефективно вів бойові дії, на нього має попрацювати багато факторів. Солдат має бути одягнутим, ситим, забезпеченим, він має отримати дані розвідки, щоб спланувати вогневе ураження противника тощо.
– Для цього, на мою думку, і існують штаби, командири та начальники – для забезпечення дієвого солдата української армії.
Мікац спокійно ставиться до того, що він став першим генералом ЗСУ, який не служив у Радянському Союзі, а розпочинав офіцерську кар’єру вже в незалежній Україні.
– Не пам’ятаю, хто телефонував та приніс звістку про генеральські погони. Можливо, кадровики із Генштабу – сказали, в котрій годині маю прибути до адміністрації президента у вказаній формі одягу. Військове звання генерала присвоюється тричі на рік: День незалежності, День захисника України та День ЗСУ. Я отримував звання на День Незалежності (у серпні 2015 – “Н”). Приїхав – президент вручив.
А що змінилося після цього? А нічого. Якби в інший час отримав звання – то ходив би і пишався у фуражці та лампасах. А зараз, в час збройного конфлікту, це зобов’язує більше працювати та ставати прикладом для інших, – заявляє бойовий генерал.
Після фронту він два роки був начальником навчального центру “Десна”, з усіма мінусами і плюсами, які з цього випливають. Багато чого в тій махині змінити чи поліпшити не вдалося. Волонтери з тактичної медицини вдячні Мікацу принаймні за те, що він створив можливості для навчання військових у цій сфері.
Зараз генерал-майор Олег Мікац – на тиловій посаді заступника командувача ОК “Захід” Сухопутних військ ЗСУ, де в підпорядкуванні – вісім областей із частинами СВ.
- Вам подобається ця посада?
– Подобається.
- Чи краще було на війні?
– На війні я чітко бачив та розумів, де ворог. Звідки по тобі стріляють – там і ворог. А тут вже, на жаль, багато підкилимних штук та політичних ігрищ, – визнає генерал.
Варто нагадати, що під час бойових дій восени 2014 року полковник Мікац на позачергових парламентських виборах “без відриву від виробництва” балотувався до ВР під третім номером списку партії “Правий сектор”.
Причинно-наслідковим зв’язком такого рішення стала спільна служба під ДАПом із Дмитром Ярошем:
– Він сказав, мовляв, війна війною, а треба проводити політичні зміни в державі та запропонував сходити на вибори, потрапити у Верховну Раду, приймати закони, необхідні для країни з точки зору людей, які пройшли війну.
У Мікаца чимало фотографій із Ярошем та його побратимами
До Ради Мікац тоді не потрапив – “ПС” не подолав 5-відсотковий бар’єр. Але, може, то й на краще, адже політика – річ така собіі, а Збройні сили зберегли у своїх лавах професійного командувача.
– Не шкодую, особливо, коли дивлюся інколи на цирк, що там (у парламенті – “Н”) відбувається. Розумію, що мені було би важко там, – каже Олег Мікац.
Він, до речі, небайдужий до суспільно-політичних проблем і зараз: так, у вересні генерал Мікац видав заяву, закликавши владу “розібратися” з антиукраїнськими каналами “112”, NewsOne та іншими.
Вплив російської пропаганди на мешканців сходу України Олег Мікац добре відчув ще 2014 року.
– Було багато провокативних дій з їхнього боку, діяли агентурні мережі тощо. Мирні мешканці перекривали дорогу військовим. То було під Авдіївкою – коли виходила перша батальйонно-тактична група, то дорогу блокували місцеві з іконами. У мене було розуміння, що їх хтось підігріває, і за літньою бабусею, яка плаче переді мною, хтось стоїть. Було морально важко.
Іще раз було схоже під Семенівкою. Намагалися заблокувати самохідний артилерійський дивізіон – дорога була перекрита шинами, люди викрикували гасла “дави укров”. Але ми не зупинялися, проїхали – вони розбіглися і зрозуміли, що ікони нас не зупинять. Бо “повестися” на ікони та втратити дивізіон – це різні поняття, – каже екс-комбриг.
На дозвілля та відпочинок у генерал-майора немає часу. Каже, що всі українські військові отримають повноцінну відпустку після завершення бойових дій. Але інколи, не приховує, хочеться, аби мізки відпочивали.
– Війна тримає. Але варто знати методи та способи подолання стресу. Мені, скажімо, дуже допомагає спорт. Коли виникає якась складна ситуація – піду потягаю гантелю, стає краще. Тренуюся – і мізки перемикаються.
- Якщо маєте один вихідний – як його проводите?
– Пішов би в спортзал, зустрівся б із другом. Але частіше це такий сценарій відпочинку: відіспався, помився, поправся – і все. Інколи до батьків можу з’їздити в Новоград-Волинський – тут майже поруч, 100 км від Рівного. Хотілося би в гори – посидіти, спокійно, водичка тече, пташки літають, хмарки по небу бігають. І спокій. От це мрія, так.
Влітку, каже Мікац, таки була відпустка: 4 тис. км проїхав по Україні, заїхали і в Карпати, і на море. Але швидко повернувся на службу, бо відбувалися військові навчання, треба було проводити ротації підрозділів.
– Інколи було в 2014-му, що за боєм проводиш добу-півтори, приходиш “витиснутий” і…
– Засинаєш?.. – питаю.
– Ні, продовжуєш воювати уві сні.
