Прип’ять – особливе місто. Ніякий віртуальний тур не передає цього дивного відчуття міста, в якому ніхто не живе. Це треба бачити… Щоправда, далеко не всі мають змогу потрапити в зону відчуження. Нам пощастило, і ми давно анонсували репортаж про це. Настав час виконати обіцянку.
Шлях у зону відчуження перетинають дві головні перешкоди: вікова та фінансова. Ні за які гроші сюди не пустять людину, котра не досягнула 18-річного віку. Друга перешкода – задоволення далеко не безкоштовне: у різних конкуруючих фірмах для громадян України одноденний тур коштує від 39 доларів, для іноземців – від 89, екскурсія громадянам України може коштувати 49 доларів, а іноземцям – 89-149. (Для великих любителів є дво-, три- і навіть семиденні тури, а також екскурсії для людей на інвалідних візках, приватні екскурсії та навіть вертольотні екскурсії. Майже «будь-яка примха за ваші гроші».) Третя перешкода – громадянство – тимчасова: громадяни Росії та Білорусі також поки що не зможуть побувати у зоні відчуження.
Але нам, як уже було сказано, пощастило, і ми потрапили у прес-тур. Як і всі інші відвідувачі, пройшли паспортний контроль на КПП «Дитятки» (принагідно поцінували місцевий колорит та знаменитих чорнобильських собак) і рушили в глиб знаменитої зони відчуження.
Доки за вікном автобуса миготіли цілі села з давно покинутих хат, зарослих молодими деревцями по самі відчинені двері, супроводжуючі проводили нам інструктаж.
Опромінення не страшне, воно цілком порівнюване з тим, котре можна отримати за годину польоту в літаку. Але ми ступаємо на територію, де просто на поверхні є багато радіоактивних речей, у верхньому шарі землі, в повітрі, в воді. Тому є ризик внутрішнього опромінення. Дрібні частинки графіту тощо могли мігрувати на 10-15 см у глиб ґрунту. Вони створюють підвищений гамма-фон, але особливої небезпеки, тим більше для короткочасного відвідування, не несуть. Проблема може виникнути, якщо така частинка потрапить усередину організму – з повітрям, їжею чи водою, тому слід мінімізувати подібний ризик. Тому у зоні відчуження суворо заборонено їсти й пити на відкритому повітрі, та й одяг мусить бути максимально закритим, щоб такі частинки на шкіру не потрапили. На щастя, в такий холод ніхто в шльопанцях і шортах не прийшов, але одяг, котрий закриває тіло, – обов’язкова умова. Якщо ж частинки графіту потраплять на одяг чи взуття, ці речі доведеться залишити у зоні. Навряд чи такі випадки трапляються часто, але радіологічний контроль ми проходили тричі. Звичайно, техніка для його здійснення була старшою за деяких учасників прес-туру, але організатори запевнили, що вона стара, але не іржава.
Також організатори наголосили, що ми перебуваємо на специфічній території, і не скрізь маємо право ходити заради власної безпеки. Треба слухатися супроводжуючих, що називається, безпереч (є таке слово у словнику) – якщо вони скажуть, що далі не можна, то не обговорюється. (До речі, ми цікавились у супроводжуючих, як вони бачать, куди можна йти, а куди ні. «Коли я півтора роки тому починав тут працювати, то оббігав із дозиметром абсолютно все, – розповів один із них. – Усі гарячі точки так чи інакше відомі. Те, що переносить вітер, не становить великої небезпеки, всі по-справжньому злі джерела радіації – стаціонарні. Там люк, там кущик, там світить 10000, і це не зміниться за моє життя».)
Особливе застереження отримати фотокори: не ставити на землю фото- та відеотехніки, і самим також не сідати на землю й не ставати на коліна для гарного кадру. І додаткове обмеження: знімати лише ті місця, які узгоджуються з правилами інструктажу. Інакше організатори уповноважені просто розвернути автобус на Київ.
Є у зоні відчуження й інші небезпеки, крім можливості опромінитися. Організатори нагадали, що потрібно дивитися під ноги: є незакриті каналізаційні люки, дошки з цвяхами тощо. Слід пам’ятати про техніку безпеки: більшість споруд у зоні відчуження ніхто не доглядає, тому вони можуть обвалитися.
Але сам Чорнобиль, котрий через свою милозвучність дав назву всьому, що асоціюється з тією історичною аварією, якраз живий – тут навіть перехожі на вулицях трапляються. (А коли ми поверталися, то навіть бачили вогні в його будинках, через що враження життя було ще сильнішим.) І не дивно: Чорнобиль обрали базою через фон, який допускає господарську діяльність. Після того, як людей із Чорнобиля вивезли, приблизно сотня повернулася. Крім того, 4000 персоналу станції живуть там. Є серед працівників зони колишні жителі, котрі знайшли свої помешкання, привели до ладу й живуть. Бувають самосели-ліквідатори.
У 10-кілометровій зоні взагалі нікого немає – села зруйновані і закопані, а Чорнобилю пощастило – він потрапив у чисту пляму, розташовану в 30-кілометровій зоні.
Звісно, пляма ця чиста лише відносно – загальний радіаційний фон у Чорнобилі рази у півтора вищий, ніж у Києві. Але загалом порівняно з Прип’яттю Чорнобиль відбувся легким переляком: за рахунок того, що вітер мінявся, вибух нагадує квітку, яка повернута в один бік. На карті видно, як один хвіст пішов на північ, другий, роздвоєний, на захід, на південь пішло два хвости, і між ними опинився Чорнобиль. Утім, у зоні відчуження є місця ще більш придатні для життя – наприклад, у Паришеві фон кращий, ніж у Києві.
Друга частина репортажу тут.
