18 лютого столиця почала вшановувати Небесну сотню. Одним із перших заходів став поминальний молебень та покладання квітів біля екуменічного храму архістратига Михаїла та українських новомучеників УГКЦ на алеї Героїв Небесної Сотні, організований Ініціативною групою поранених/постраждалих на Майдані, ГО «Родина Героїв Небесної сотні» та Національним музеєм Революції гідності.
Більшість із тих кількох десятків людей, котрі змогли в робочий час прийти вшанувати пам’ять «невинно убієнних героїв Небесної сотні», самі були учасниками тих подій. До початку молебну вони шукали знайомих, обмінювалися спогадами, ділилися квітами з тими, кому не вистачило. «Друг Сивий», один із учасників акції, у своєму коментарі для «Голос-Інфо» сказав, що прийшов не для того, щоб згадати – «а я їх і не забуваю ніколи…» І заперечив, що минуло п’ять років віл тих подій: «Ні. Я їх не прожив. Я щось робив, кудись їздив, воював – аеропорт, шахта “Бутівка”, – але в мене цей час зупинився. Коли ти починаєш тягнути хлопця, він ще живий, а дотягуєш – він уже все… Поклали ми купу побратимів, самі кров пролили (мені голову провалили на Грушевського – якраз у той день, коли загинули Нігоян і Жизневський)… Але справа не в тому. Справа в тому, що не закінчена робота. Кінець – ділу вінець! Має бути результат. Один мій друг каже: ловив отакенну рибину, а спіймав отакеньку. Тому треба дивитися, яку рибу зловили, а не яку ловили».
Молебень був коротким, і промов після нього було виголошено лише три – отцем Петром Жуком, координатором громадської спілки «Ініціативна група постраждалих і поранених на Майдані» Павлом Сидоренком та Володимиром Бондарчуком, сином Героя Небесної сотні Сергія Бондарчука.
Отець Петро Жук наголосив, що цей клаптик української землі став не лише місцем великої жертви, а й уроком великої любові чоловіків та жінок, які своєю жертвою змінили хід історії, пробудили мільйони сердець в Україні та в цілому світі. «Напевно, ніхто з нас не думав, що ця вулиця – колишня Інститутська – умиється кров’ю найкращих синів і дочок українського народу, які прибули на Майдан із різних куточків України за велінням свого серця, бо не могли стояти осторонь бандитської влади, яка хотіла забрати те, що належить народові: гідність, свободу, незалежність і соборність, – сказав він. – Ці чоловіки та жінки, яких ми сьогодні називаємо Небесною сотнею, напевно, не думали у той момент, що вони стали першим щитом оборони соборності і незалежності нашої держави, що вони стають першими жертвами і першим світлом надії для нашого народу. Напевно, в той момент вони не думали, що постріли снайперів продовжаться нападом на нашу державу, який триває до сьогодні – наступними “небесними сотнями” молодих хлопців і дівчат. Вони не знали цього, і не могли цього знати, як і ми. Але тоді перед ними стояло інше питання: чи тут і тепер я зроблю те, що від мене залежить? І вони зробили це. Вони запалили світло надії, вони навчили нас, як любити. Вони сповнили слова нашого Спасителя, який сказав, що немає більшої любові у світі, ніж віддати своє життя за своїх ближніх. Ми їм сьогодні вдячні не тільки за жертву життя і крові, не тільки за те, що вони прогнали бандитську владу, що вони зламали хребет тій гідрі, яка висмоктувала і планувала й далі висмоктувати сили з цілого народу, а й за те, що їхня жертва запалила серця добровольців, які пішли на Схід і оборонили нашу державу, коли наше військо було деморалізованим, розкладеним, приниженим, коли не було сили іншої… Кров мучеників стала насінням, яке проростає і проростатиме протягом віків – вдячністю, бо щоразу, коли ми прокидаюся під благословенним українським сонцем на своїй, благословенній землі, ми будемо згадувати, кому завдячуємо тим, що сьогодні ця земля є нашою, що ворог не може топтати кров мучеників на цій вулиці Героїв Небесної сотні».
«Часто задають питання, за що стояв Майдан, за що віддали життя наші рідні, так само задають питання, за що стоять хлопці на Донбасі, – сказав Володимир Бондарчук. – Я кажу: ви побачите це, якщо вони звідти підуть. Наші рідні і Майдан стояли за те, щоб Україна існувала, за те, щоб Україна була незалежною, вільною, за право розмовляти рідною мовою, за право підняти жовто-блакитний прапор, за право мати власну церкву, за кожного з нас. І зараз боротьба триває, вона не припинилась». Володимир Бондарчук розповів про батьків героїв Небесної сотні, які, продовжуючи справу своїх дітей, намагаються добитися справедливості в суді – уже 17 із них відійшло у вічність. «Батьки йдуть, але народжуються діти, внуки, і боротьба триває. Поки з нами стоять герої Небесної сотні, ми боротимемося до кінця». Власне, ця теза стала лейтмотивом і виступів, і розмов між учасниками: справу ще не зроблено, стоїмо.
Завершився захід традиційним покладанням квітів та схилянням колін перед загиблими. Організатори також запросили всіх відвідати й інші заходи вшанування загиблих під час Революції гідності.
