5 років тому в цей час вирішувалася доля нашої країни. Тоді важко було уявити собі навіть завтрашній день – що вже говорити про таку круглу дату… За цей час багато змінилося. І багато тих, хто брав безпосередню участь у тих подіях, переосмислило їх. Ми провели маленьке опитування серед безпосередніх учасників Революції гідності – дуже різних і не завжди знайомих між собою. Запитання такі: що про це розказуватимеш онукам, як оцінюєш тепер ті події та чи повівся би якось інакше, якби міг повернутись у той час? Відповіді отримали різні і водночас схожі.
Ірена Карпа (письменниця, співачка, журналістка, телеведуча; з жовтня 2015 року – перша секретарка з питань культури посольства України у Франції): Розкажу онукам як про один із найосмисленіших і найщасливіших періодів свого життя. Коли я відчувала свою максимальну потрібність і не мала жодних сумнівів із приводу того, чому народилась саме в цій країні. Мені правда пощастило прожити цю хвилю солідарності з моїм народом. Пощастило зустріти неймовірних людей, які досі лишаються вірними друзями. Я ні за що не повелася б інакше, ми все зробили правильно.
Ігор Луценко (редактор і журналіст інтернет-видань, громадський діяч; колишній боєць батальйону «Азов»; із листопада 2014 року – народний депутат України, член комітету з питань запобігання і протидії корупції): До онуків треба ще дожити, щоб їм щось розказувати. Оцінюю події як такі, що мусили статися і дійсно принесли нам новий рівень існування як держави. Звісно, я не повівся б інакше, але якби знав, що станеться, то, можливо, носив би з собою якусь зброю абощо (це стосується моєї власної історії). Але в принципі я не вважаю, що десь помилявся тоді. Тоді такий час був – чим він був класний, то це тим, що всі робили правильні речі. Я маю на увазі звичайних людей.
Борис Гуменюк (поет, прозаїк, військовик; із 2014 року – заступник командира добровольчого батальйону ОУН, із 2015 року – голова Української Військової Організації): Ні про що не шкодую. Пішов би знову. Поводився би куди рішучіше. Убивав би мусорів, ригів і комуняк пачками і без розбору. Чим більше – тим краще (на те вона революція). Над усіма тими, хто після нашої перемоги став би новою владою та правоохоронною системою, висів би страх.
Ми тоді мали шанс зачистити країну від виродків і вийти на якісно інший рівень розвитку. Не сталося. Забракло духу. Ці йобані соплі і сльози. Це фемінне суспільство. А тепер найближчі 25 років триватиме ця хуйня.
Майданівець, котрий попросив опублікувати його відповідь на правах анонімності: Нічого б не міняв. Ми зробили все правильно. Єдине, що б додав до зробленого, якби відмотати назад – трохи більше впевненості і радикалізму. Москалі все одно нас називали терористами й екстремістами, а світова спільнота взагалі нас не бачила.
Михайло Зіпунов (власник магазину «Ігродол»): Онукам буду розповідати про це як про один із найяскравіших вдалих прикладів самоорганізації людей. Коли спротив системі виявився вдалим через анархічну організацію протесту, з якою система не знала як боротись. Оцінка тих подій зараз не змінилась. Інакше навряд чи зміг би поводитись.
Вадим Васильчук (громадський діяч, із 2015 року – депутат Київської міської ради): Загалом для мене це Рубікон змін у житті, котрі залишилися на все життя. І я щороку намагаюся донести важливість пам’яті про ці події, про цих людей, які були вбиті, які поклали життя за те, щоб ми могли жити і творити нову країну. Я не маю жодних розчарувань. Вважаю, що ми тоді все зробили вірно. В альтернативній історії, можливо, ми могли б уникнути смертей (загинули також і мої друзі), якби знали, хто саме і як загине… А так – кожен, хто був, знав, чому він ішов. Він не йшов на смерть – навпаки, він ішов, щоб жити, щоб творити. Але були вбивці, котрі відібрали цю можливість. Онукам із гордістю казатиму, що я також там був, що я зробив усе, що міг. А може, десь трішки не доробив, то нехай мені пробачать і по можливості зроблять краще.
Володимир Олівець (поет, громадський активіст): Онукам розповідатиму лише правду, якою її побачив і сприйняв. Жодних вигадок і домислів. Я цілком усвідомлюю ролю інформації, зокрема недоотриманої від своїх дідусів-бабусь Я щиро сподіваюся, що моїх онуків цікавитиме майданний досвід, але ж ніхто не знає, як складеться найближче півстоліття. 2 світова витіснила з пам’яті та суспільного інтересу 1 світову, тепер москвинсько-українська витіснила обидві, кожен новий Майдан затьмарює попередній.
Звісно, на Майдані прагнув якнайшвидше проаналізувати почуте-побачене, скинувши зайві макаронні вироби. На жаль, усе краще осмислюється з часом та досвідом. Добре, що бажання верхів та низів не хотіти та не могти жити по-старому в той унікальний час збіглися, що й ожиттєвило революцію. Звісно, останнє слово ми вживатимемо у значенні, властивому ХХІ століттю. Водночас низи значно гірше змогли скористатися її результатами. Найсправедливішу оцінку останнього Майдану варто поставити опісля повного розкриття усіх злочинів, а їх незліченна кількість. Хто цим усім керував? Протягом останньої п’ятирічки ми спостерігали імітацію розслідувань у вигляді локальних інформаційних вкидів напередодні майданівських річниць. Звісно, це кидає величезну чорну тінь на чинну владу, що розсілася теплими кабінетами на крові Небесної сотні. Це головний чинник 5-річної незмінності ставлення до влади. Загалом питань за 5 років лише побільшало. Усі розуміють, кому Майдан був вигідний, хто докладався до розкрутки, фінансування. Але одна справа, коли це збігається з твоїми інтересами. Але вибачте, що, коли нас розстрілюють? Найголовніше питання, яке я собі поставив у ніч з 18 на 19 лютого 2014: чому нас не зачистили? Коли ми власноруч спалили начиння усіх барикад у полум’ї під стелою, нас можна було брати голіруч. Ми навіть зі смітників біля готелю «Козацький» вигрібали все, що можна донести й підкинути до багаття. На місці будь-якого януковича-захарченка елементарно читався наказ спустити спецпризначенців та БТРи ще будь-якою вулицею, крім Інститутської – і Майдан би впав: боронитися було вже нічим і нікому. Чия рука серед владоможців підтримувала вогнище Майдану? З ким вони дружили в «опозиції»? В мене запитань безліч.
Звісно, якби повернути час, я б усе одно майданив. Але, звичайно, сміливіше, швидше, радикальніше. Брав би 1 грудня не лише Київраду, Майдан, Поштамт, а й АП, ВРУ, КМУ, 2 грудня – Межигір’я. Якби українцям вчасно мислити-діяти, то вже вся Європа б на нас рівнялася. На жаль, ми навіть мріяти про велике не вміємо. В себе не віримо. Висловлюючись футбольною термінологією, наше – це виносити м’яч подалі від воріт. Удари-то сильні, але тактики б навчитися! Майдан дав хороший поштовх неготовому до нього суспільству. Жоден Майдан не змінить менталітет, а він у нас ще колоніяльний. Нам варто плекати позитивні паростки попереднього Майдану, готуючись до наступного. Він неминучий у віддаленій перспективі, адже диктатура олігархату зберігається, розвиток держави екстенсивний. Я не знаю, як протверезити націю, прищепити свідомість, але лупатиму цю скалу! Борячись, боротимемо.
Треба вірити. Мені останній Майдан цю віру надав.
А Майдан я не зраджу!
