Що буде із декомунізацією? Як варто підходити до опрацювання історії? Новий керівник Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович розповів в інтерв’ю DW про перші кроки на посаді.
Український інститут національної пам’яті (УІНП) – державна установа при уряді, яка функціонує з 2006 року. Серед його основних завдань – увічнення пам’яті учасників національно-визвольної боротьби, жертв Голодомору та політичних репресій. З грудня 2019 року директором УІНП призначили 33-річного Антона Дробовича, який прийшов на зміну Володимирові В’ятровичу, діяльність якого на цій посаді часто сприймали неоднозначно. DW поспілкувалася з новим керівником Інституту.
DW: Пане Дробович, з яких першочергових кроків Ви розпочинаєте свою роботу?
Антон Дробович: Це декомунізація, передусім: слід її закінчити. По-друге, це завершення процесу визнання Голодомору геноцидом українського народу на міжнародній арені. Тобто, продовження зусиль в цьому плані – збільшення кількості країн, які це визнають. І, можливо, навіть уточнення міжнародного законодавства щодо цього питання. Зокрема, йдеться про 260 (III) резолюцію Генасамблеї ООН. І третій блок – це посилення ролі Інституту в протидії російській агресії, зокрема, щодо боротьби з історичними міфами, які породжують ворожнечу в українському суспільстві.
“Декомунізований” пам’ятник Леніну, село Ксаверівка, Київська обл.
Минулого тижня спільно з Мінкультом Ви презентували бачення діяльності Інституту. Зокрема, йшлося про “ребрединг та завершення першої фази декомунізації“. Що це означатиме на практиці?
Інститут нацпам’яті здійснював декомунізацію доволі виважено, часто це був дуже академічний підхід з відповідним громадським обговоренням. Але на деяких етапах, наприклад, по-варварськи знищували якийсь мистецький об’єкт радянського часу – для звільнення просторів тощо. І це, мовляв пояснювалося, декомунізацією. Такі дії зробили їй не зовсім добру славу. Відповідно, існує брак обговорення щодо методів. Багато хто думає, що декомунізація – це якийсь примусовий процес, де ніхто ні з ким не радиться. Ні. Наше завдання чітко і доступно показати, що все має відбуватися поступово, у постійному спілкуванні з громадами. Це мається на увазі під ребредингом.
Ваш попередник Володимир В‘ятрович ще у 2018 році заявляв про фактичне завершення декомунізації. Ви не погоджуєтеся з цією тезою?
Ні. Були прийняті закони, багато назв змінено. Але далеко не всі. Не скрізь зникли з публічного простору радянські боввани. Також не створений ще досі галузевий архів репресивних органів. Це дуже важлива частина декомунізації, бо доступ до матеріалів цих радянських органів багато в чому проливатиме світло на злочини комуністичного режиму. Також ще далеко не завершене питання декомунізації щодо типів мислення, які панують. Дуже часто ми бачимо бажання “сильної руки”, якісь патерналістські очікування в суспільстві. Це теж елементи попереднього світогляду, з яким треба працювати, змінювати і посилювати ступінь критичного мислення.
Як ви оцінюєте роботу Володимира В’ятровича, до якого було багато запитань за попередні п’ять років?
Вважаю, що основні успіхи були пов’язані з прийняттям нормативно-правової бази, в тому числі декомунізаційних актів. Далі великий успіх, що було започатковано багато освітніх і наукових проєктів. Це треба посилити. Але, з іншого боку, в суспільстві існує не завжди виправдане ставлення до Інституту як до заангажованої інституції, яка дещо “перебирає” з героїзацією окремих сторінок історії України.
Чи можна очікувати корекції назв уже перейменованих населених пунктів чи вулиць?
Це питання органів місцевого самоврядування. Якщо їх не влаштовує, вони можуть це робити. Інститут може ініціювати такі дискусії і обговорення в екстраординарних випадках, але здебільшого це питання місцевих органів. Це не найнагальніше. Наприклад, завершення перейменування Дніпропетровської області – це хороший “кейс”, це те, що треба закінчити.
У своєму плані роботи Ви говорили про “мультиперспективний погляд на складні теми”. Що це за теми?
Наприклад, якщо ми говоримо про діячів радянського часу, то частина з них зробили внесок в історію, розвиток якихось галузей економіки тощо, але вони замішані у злочинах проти українського народу. Один із таких блискучих прикладів – це постать (Дмитра) Мануїльського, який з одного боку видатний дипломат, учасник створення ООН і т.д. Але з іншого – один з організаторів Голодомору. Так само, наприклад, і Андрій Мельник, який багато років присвятив боротьбі за українську незалежну державу, але поряд з тим співпрацював з нацистською Німеччиною. А також “мельниківці”багато де брали участь у фактичному вбивстві цивільного населення – єврейського та інших. Про такі речі треба говорити. Оце складна спадщина. Якщо ми викреслюємо без пояснень, або просто про когось розповідаємо виключно з глоричної точки зору, забуваючи складні нюанси, ми стаємо такі самі, як Росія. І питання пам’яті перетворюється в питання пропаганди.
Ще один із оголошених Вами стратегічних кроків – вдосконалення законодавства про державні нагороди. Чи вважаєте Ви, що варто повернути звання “Героїв України”, наприклад, Роману Шухевичу та Степану Бандері?
Нам треба відвикати, що це повноваження якогось органу влади. Жоден інститут не може диктувати, хто є героєм, а хто ні. Моя позиція не має значення. Інститут нацпам’яті має розповісти, як було насправді. А уже визнавати когось героєм, чи ні на підставі науково-достовірної інформації має народ України.
Обговорені нами теми стосуються ХХ століття. Водночас у Мінкульті раніше говорили про те, що не варто обмежуватися цим періодом. Що може бути важливим Інституту в інших часових періодах?
Є багато контраверсійних тем: наші відносини зі сусідами-поляками, з імперською Росією, знамениті битви, культурна спадщина. От, наприклад, знаменитий Іван Котляревський, який є беззаперечним авторитетом для української культури. Це людина, з якою безпосередньо пов’язана поява української літературної мови, і він перебував на службі у царя і здійснював набір військ в армію під час наполеонівської кампанії. Це маловідома сторінка в історії: українці в лавах російської армії проти Наполеона.
Насамкінець, розкажіть, як зараз виглядає Інститут нацпам‘яті? Чи збираєтеся Ви проводити реорганізацію?
Я насправді дуже втішений. Це молодий колектив, завзяті люди. Близько п’яти десятків співробітників. У мене немає наміру звільняти заради звільнень. Якщо є люди, які не поділяють такий виважений порядок денний, то вони можуть припинити співпрацю. Та якщо вони готові співпрацювати в інтересах України, дотримуючись законодавства, зокрема, що не може бути жодного ідеологічного компоненту в роботі держорганів, то ми продовжимо працювати.
