Хоча перша реакція француза майже на кожне запитання чи прохання буде “ні”, ствердна відповідь часто криється у контексті. Як розібратися у складних правилах французького спілкування?
“Non, ce n’est pas possible. Кажу вам, це не можливо”, – повторює співробітниця авіакомпанії. Ми розмовляємо телефоном вже 20 хвилин, хоча все, що мені треба зробити, – це змінити дату вильоту в квитку, який це передбачає.
Я сиджу в нашій паризькій квартирі, споглядаючи позолочені дзеркала XIX століття та квіткову ліпнину, що каскадом спускається зі стелі.
За 18 років життя у Франції я навчилася компенсувати красою навколо спілкування з людьми, чия відповідь на будь-яке запитання, прохання чи пропозицію – майже завжди буде заперечною.
Розмова з моїми французькими друзями та родичами про цю дивну національну рису виглядає як сцена із комедії з Жераром Депардьє.
“Ні, це не так, ми не завжди кажемо “ні”, – заперечує 60-тирічний директор компанії.
“Ні, ви маєте рацію, навіть коли ми погоджуємось, ми починаємо фразу з “ні”, – відповідає адвокат.
“Але ні… не знаю, чому це так…” – міркує молодий художник.
Олів’є Жиро, французький комік, який вже десятиліття розповідає про французьку культуру у шоу “Як стати парижанином за одну годину”, пояснює цей рефлекс так.
“Відповідь “ні” дає вам можливість пізніше сказати “так”, і навпаки, якщо погоджуєтесь, назад вже дороги немає! І не забувайте, що французи – це нація протестувальників, а протест завжди починається з “ні”.
І це дійсно так. Французи протестують більш-менш безперервно, з дня штурму Бастилії у 1789 році.
Ті перші протести розпочали Французьку революцію, поклавши край понад 900 рокам правління монархії.
Сучасні протестувальники “жовті жилети”, які вийшли на вулиці минулого листопаду, виступаючи проти підвищення податку на пальне, так з вулиць і не пішли.
Вони виходять на марші щосуботи, знаходячи для цього нові причини і демонструючи, що протест є своєрідним національним хобі.
Автори книжки “Ефект “бонжур”, або Таємний кодекс французької розмови” погоджуються, що одержимість запереченням корениться у французькій схильності до протестів.
“Французька революція полягала насамперед у невіддільному праві кожного громадянина на відмову”.
“Це – реванш маленької людини проти сильних світу цього, це “ні”, здається, втішає внутрішнього пролетарія і селянина у кожному французі будь-якого класу”, – пишуть Джулі Барлоу і Жан-Бенуа Надо, автори “Ефекту “бонжур”.
Утім, окрім протестів, французи виробили чимало способів сказати “ні”.
Ça risque d’être compliqué “Це може бути складно” – мабуть, найменш категорична відмова. Тоді як Ç’est hors de question “Про це не може бути і мови” не залишає надії.
Дуже часто надія є. “Всупереч поширеній думці, французи слухають уважно, хоча й можуть перед тим кілька разів вставити “ні”. Вам знадобиться чимало терпіння і чимало слів, але за кожним “ні” насправді доволі часто приховане “так”, – пишуть Барлоу і Надо.
“Так” може ховатися в контексті: в інтонації, мові тіла, обставинах розмови.
У книжці “Культурна карта: Крізь невидимі кордони міжнародного бізнесу” професор бізнес-школи INSEAD Ерін Маєр виділяє вісім типів культур в залежності від їхнього ставлення до контексту.
США і Австралія, приміром, є культурами з низьким контекстом. Носії цих культур, як правило, кажуть те, що вони мають на увазі.
“Однак Франція, як і Росія або Японія, – це культури з високим значенням контексту. Успішна комунікація в них потребує розуміння складних нюансів. Все, ще говорять, потребує читання між рядків”, – пояснює дослідниця.
Маєр припускає, що одна з причин цього криється в словах. В англійській мові їх приблизно 500 тисяч, але у французькій – лише 70 тисяч.
Це означає, що у носіїв англійської мови більше шансів точно дібрати слово і висловити свою думку, тоді як мовцям французької доводиться поєднувати комбінації слів.
Це змушує французів, з одного боку, бути більш креативними у мовленні, а з іншого – часто висловлюватися неоднозначно.
Ось чому “ні” у Франції не завжди означає “ні”.
Утім, французьке “ні” зовсім не свідчить про негативізм французів. Насправді воно часто є запрошенням до дискусії, до розмови з метою кращого розуміння одне одного.
Перше і найважливіше “ні” у французів – це je ne sais pas “не маю гадки”. Воно, вочевидь, випливає з побоювання помилитися і виглядати смішним. З цим страхом французи стикаються ще у початковій школі, де оцінки завжди оголошують, і це нерідко сприяє атмосфері приниження та вразливості.
Страх посилюється, коли підлітки складають бакалавріат – низку іспитів наприкінці середньої школи. Оцінювання дуже жорстке. Отримати 12 з можливих 20 балів – величезна заслуга, тоді як максимальний бал, схоже, не здобув ніхто і ніколи.
Результати оприлюднюють в інтернеті, і їх можуть бачити всі. Після 13 років стресу у французькій системі освіти французи радше скажуть неоднозначне “ні”, ніж помилкове “так”.
Найлегше впоратися із грайливим “ні”. Воно супроводжується підморгуванням і усмішкою та є запрошенням до діалогу. Це кокетливе “ні” спокушає клієнтів щодня приходити до того самого кафе, щоби перекинутися жартами зі знайомим офіціантом.
З авторитарним “ні” мати справу важче. Це те “ні”, яке перетворило французьку адміністративну систему на архаїчну і неефективну бюрократію.
Коли я подавала заяву на отримання громадянства, мені вручили ручку та чистий аркуш паперу і продиктували список необхідних документів. Хоча зробити це онлайн було б в рази легше, відсутність офіційного списку дає право чиновнику казати “ні” на різних етапах усієї процедури.
Інстинктивне “ні”, поширене серед друзів і коханців, мабуть, найтонше.
На початку 2000-х я зустрілася з консультанткою з питань культури Поллі Платт, щоби поговорити про французькі сім’ї і виховання дітей.
У своїй квартирі у 7-му паризькому окрузі Платт поділилася своєю стратегією, як отримати “так” від французького чоловіка.
Наприклад, коли обговорюється відпустка, вона спочатку пропонує кілька варіантів, які не подобаються і їй самій – надто спекотно (Марракеш), або поруч із родичами (Філадельфія).
Другий підхід – знову щось не надто привабливе, як-от готель Negresco в Ніцці, який має височенні ціни і натовпи туристів.
Коли ж вона нарешті згадує місце, про яке й думала спочатку – їхній заміський будинок у Дордоні, – чоловіку нічого не залишається, як погодитись.
Платт знає, якби вона запропонувала цей варіант одразу, чоловік сказав би категоричне “ні”, навіть не думаючи.
Сподіваючись, що агент з бронювання квитків відмовляла мені саме цим рефлективним “ні”, я роблю нову спробу перенести виліт на завтра. Дівчина відповідає, що авіакомпанія обмінює квиток за день.
Я уточнюю, чи це 24 години або календарний день. Оскільки на це питання неможливо відповісти “так” чи “ні”, вона здатна відказати мені, що це – календарний день.
“Чи можу я вилетіти найпершим рейсом наступного дня?” – знову питаю я.
І нарешті отримую таке рідкісне і омріяне “так”.
